Тексти

«120-й для них як кістка в горлі». Як на Харківщині працюють мінометники, найближчі до нуля

today28.02.2025 о 15:13 15

Тло

Як відрізнити свій дрон від ворожого за звуком? Чи якісні міни надходять нині на фронт? Чому розрахунок 120-мм міномета — одна з пріоритетних цілей росіян? Свіжий випуск «Станції “Держпром”» з півночі Харківщини, з позицій мінометників 16 батальйону 58 окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського на самісінькому кордоні.

«Стало гучніше»  

Уже традиційно заїжджаємо на такі позиції затемна. Мінометники з усіх артилеристів завжди стоять найближче до нуля, а тут, на кордоні, — геть близько. Прибувши на місце, навіть не встигаємо роздивитися, де ми — армійці кажуть мерщій спускатися під землю, у їхнє укриття. Тут закипає чайник, у приміщенні прохолодно, з рота йде пара. 

— Мене звати Микола. 

— Ви хто в розрахунку? 

— Номер обслуги. Номер обслуги готує міну до стрільби й подає міну у ствол. Таке моє завдання.

— Розкажіть, що є вашими цілями. Ви працюєте по живій силі чи буває, що по техніці, наприклад?

— А тут уже яку ціль скажуть. Може бліндаж бути, може — якась хата або жива сила. Ми працюємо по всіх цілях: по яких дають — по таких працюємо. 

— Як вони [окупанти] тут поводяться?

— Багато FPV-дронів, «мавіків» — дивляться. Обстріли тривають. Багато дронів.

— З якою метою? Як ви собі пояснюєте? Щоб вас тримати в напрузі, не давати висунутися?

— Так. 

— З якого озброєння працюють? Що ще прилітає, крім безпілотників?

— Міномет і стволка прилітає, і КАБи прилітають часто. 

— Часто? 

— Так, часто. Бувало, що прилітали щодня. «Гради» — також. 

— Скажіть мені чесно, чи почуваєтеся втомлено. 

— Звичайно, утомилися. Хочеться вже до родини, до сім’ї, додому. Чекаємо на перемогу. 

У розрахунку їх троє — два Миколи та Сергій, усі однолітки — по 50 років. 

— Сергію, ви хто в розрахунку? 

— Загалом у розрахунку я ніхто… Я старший офіцер батареї. 

— А які виконуєте обов’язки?

— Старшого офіцера батареї. А через те, що немає кому виїжджати з розрахунком, доводиться виїжджати. 

— Ви кажете, що тепер гучніше стало, ніж коли ви заходили? 

— Так, стало гучніше. Коли ми заходили, було набагато тихіше, не було таких сильних штурмів та обстрілів. Тепер я не знаю, чому так сталося. Тепер трошки гучніше. 

— Із чого працюють? 

— Зі всього: із «Градів», з мінометів. Вертольоти їхні літають. Дрони, КАБи — це їхня основна зброя.

— Вам не дають висунутися?

— Ні. Не бажано зовсім ходити. 

— Ви під землею? 

— Під землею сидимо. А що робить? 

— У вас пара з рота йде. Не грієтеся. Розкажіть чому.

— Сильно не нагрієшся. Цю пічку вмикати не бажано, бо ввімкнеш цю пічку на цілий день — не чутно, що робиться на вулиці. Вона гуде. Потрібно буде виїхати працювати, а там — КАБи. І що нам робити тоді? А так ми хоч чуємо, що робиться на вулиці, є там російські дрони чи немає, можемо ми вийти звідси чи не можемо. 

Сергій — доброволець, пішов у перші дні. До вторгнення багато років працював на «Новій пошті». 

— Судячи з політичних даних, не розумію, що буде. 

— Ця незрозумілість лякає, деморалізує? 

— Лякає, дуже лякає, дуже лякає ця незрозумілість.

— Нещодавно ми спілкувалися з Третьою штурмовою, де багато бійців говорить, що ці розмови про переговори деморалізують бійців.

— Скількох поховали людей, шкода цих людей просто. Вони втратили життя, рідні втратили синів, батьків, дітей. Цього шкода в цій війні. І ці переговори просто перекреслюють усі ці три роки війни. 

— Ви маєте на увазі, якщо переговори відбудуться не на вигідних для нас умовах?

— Так, так. 

— Для вас закінчення війни — це коли? Що має статися? Що ви зрозумієте під закінченням війни? 

— Для мене закінчення війни — щоб росіяни залишили повністю нашу територію України. Повністю, щоб вони її покинули. Це для мене закінчення війни. Щоб я зі спокійним серцем приїхав додому до рідних, до близьких. 

«Вогонь!» 

Наші розмови про можливі переговори перебиває голос із рації: командир каже висуватися на вогневу позицію. 

— Так, нумо до роботи!

У рацію чути: «Хлопці, вогонь! Вогонь, прийом!».

Мінометники швидко знімають маскувальну сітку зі 120-мм міномета. Кілька хвилин іде на те, щоб налаштуватися за відповідними координатами. 

— За готовністю вогонь. 

— Прийняв, плюс.

— Дрон. 

— Помінявся приціл. Десь здвинулися.

— Доводимося. 

— Доводимося. 

Над головами чутно дзижчання. Щосекунди воно стає ближчим та гучнішим. 

— А як ви розбираєте: свої чи ні? 

— Свій проходить швидко, а чужий починає рискати.

— Рискав. 

— Так? Ну, значить чужий. 

— І йдуть переважно в парі. Один розвідник, а той, що несе щось, щоб акумулятор не витрачати, завищує. І чекає координати.

— Вогонь. 

— Міна! Постріл.

Міна по росіянах летить гучно. Поряд чутно, як працюють артилеристи із САУ на сусідніх позиціях. Іще повністю не зійшло сонце, але фронт гуде, свистить та здригається від розривів. 

— Так, готовлю ще одну. 

— Іще одну там. 

— Вас не оглушило? 

— Трохи є.

— Нормально! 

— Дрон! 

Після цих слів вояки наказують нам забігати в укриття. Вода в чайнику ще не охолола, тож можемо зігрітися і випити кави. 

— Скільки кави? 

— Усе.

— Бо ми міцну п’ємо. 

— Розкажіть, чи вдалася вам робота.

— Удалася робота. Було наведено на планову ціль, треба було відпрацювати по іншій цілі. Відпрацювали все чітко. 

— Зараз починає світати. Ви вже будете не так висовуватися? 

— Звичайно. 

— Перебіжками? 

— Перебіжками, швидко відпрацювали й швидко в укриття. 

— Як часто у відповідь прилітає після вашої роботи? 

— Зазвичай другий-третій постріл — і вони вже тут. 

— Дроном? А після дрона може ще щось летіти? 

— Може і стволка працювати. Це така справа. 120-й шукають — це ж для них як кістка в горлі. 

— Чому? Поясніть, щоб для цивільних було зрозуміло. 

— Це страшна зброя. Ми можемо закинути, як кажуть, і за комір. 

— То ви страшна людина. 

— Ні.

— Ким ви були в мирному житті? 

— Я працював водієм тролейбуса, а потім перейшов на переробку деревини.

— А тепер у розрахунку мінометному ви..? 

— Навідник. 

Нашу розмову з навідником Миколою перериває голос командира з рації: наказує полишати позицію — уже майже восьма ранку, обстріли стають щільнішими. Свою каву я випити так і не встигну. Стрибаємо в автівку — їдемо дуже швидко, і дорогою військовослужбовець 16 батальйону 58 окремої мотопіхотної бригади Максим, який нас супроводжує, пояснює: 

— FPV-дрони починають працювати з такого часу. Якби був туман, то, можливо, ми їхали б трішки з меншою швидкістю, але так у нас варіантів немає. FPV-дрони літають із восьмої ранку — це зазвичай. Другий варіант — тут уже не раз застосовували оптоволокно. Оптоволокну без різниці, яка погода, яка висота, де хто перебуває. Воно долетить обов’язково. Відстань, на яку воно може працювати, — три кілометри. А ми з вами були на відстані… 

— Меншій? 

— Значно меншій.

Наскільки важливі тут, як і на будь-якій ділянці фронту, нині РЕБи, пояснює водій Леонід, який нас везе. Днями він двічі підірвався на цій же дорозі. 

— Завозив одних хлопців. Один скид був — переді мною поодривало колеса. Потім через два дні наїхав на «Пелюстку». Туди їхав — на одну наїхав. Назад їхав — тим самим колесом знову наїхав. Так без коліс і доїхав. Помаленьку сунувся, сунувся. Тільки думав, щоб ніхто більше не догнав. Тепер я знаю, що це таке, через що я і казав: «Бігом, бігом, бігом, бігом, бо вже видно».

Нині бійці збирають на РЕБ на позиції мінометної батареї. 

Реквізити збору 16 батальйону:

Посилання на банку

Номер картки банки: 5375 4112 2062 0368.

Автори: Марія Малєвська та Сашко Бринза

Попередня публікація

Тексти

У Харкові презентують мальопис «Іменем міста»

«Розмова про метафізичну ідентичність Харкова» — так харківський художник Костянтин Зоркін окреслив проєкт «Іменем міста» Харківського літературного музею. Двадцять восьмого лютого в Харкові презентують фінальну частину проєкту, а саме — однойменний мальопис. Як розповіла Радіо «Накипіло» поетка та співавторка мальопису Наталка Маринчак, у Харківському літературному музеї також триває виставка в межах цієї ініціативи. Художник Костянтин Зоркін створив для цього проєкту всесвіт, наповнений героями. В етері Радіо «Накипіло» він розповів, чому […]

today28.02.2025 15

0%