Засновник проєкту «Пиріг і батіг» Мар’ян Пиріг переїхав зі Львова до Харкова. Про Захід і Схід, дослідження традицій, становлення української ідентичности в місті, що перебуває під російськими обстрілами, і цілісність Мар’ян розповів в інтерв’ю Радіо «Накипіло» до Дня Соборности України.
Ми спілкуємося 22 січня, у День Соборности України. Чи маєш ти якісь особистісні зв’язки із цим днем?
Ніколи над цим не замислювався. Зі шкільних часів я маю спогад про соборність. Тоді концепцію соборности активно обговорювали — це було щось надважливе для небайдужих людей. Попри те, що ми були тоді зухвалими й навіть байдужими підлітками, соборність сприймали як щось важливе. Ніхто не смів заперечувати, що відбувається щось дуже важливе для нашого краю.
Шлях до соборности не був простим. На твою думку, із чим це пов’язано?
Це складне запитання, на яке не можна дати швидку відповідь. Якщо ж говорити про соборність як цілісність, то ми з хлопцями докладаємо зусиль для цієї цілісности. Ми нагадуємо людям про те, що ми є одним цілим, але водночас різними, з певними локальними ознаками.
Я говорю зараз про мову, діалектизми. Якщо ти мандрував Україною, то зауважив певну спадову відмінність мови. Звісно, якщо ти розмовляєш не російською. Бо єдина однакова мова, яка всюди звучала, — це російська. Так руйнували цю нашу дивну різноманітність. Попри це ми зуміли її вберегти. Адже не кожна країна може похизуватися, що на її теренах збережено таку кількість діалектів. Хоча вони насправді є скрізь. Ти можеш поїхати на південь чи північ Франції — і чутимеш зовсім різну французьку мову. Так само в Німеччині: німецька різниться залежно від регіонів.
Саме такою має бути наша країна з деокупованими територіями, з деокупованою людською свідомістю. Важливо щодня пам’ятати про те, що ми соборні й цілісні.
Зростаючи в Харкові, у дитинстві я відчував нав’язаний образ західняка. А як було в тебе, у Львові? Чи мав ти якийсь негативно нав’язаний образ східняка?
Ні, про це взагалі не йшлося. Ми ніби варилися у власному соку. Ми не дивилися не те щоб на Схід — ми не виходили навіть за межі Львова. Водночас я не є людиною, яка зі шкільного віку збагнула певні важливі речі й ця тяглість зі мною досі. Ні, це сталося зі мною значно пізніше. Так, у моєму житті завжди була поезія, незрозумілі тоді для мене речі, які розпирали мене й давали якусь глибину, якої я не усвідомлював. Просто вони гріли мене й були чимось духовним та незбагненним для мене.
Уже дуже-дуже згодом, коли з’явилося коло спілкування, якому не було байдуже до рідного краю, я зрозумів, яким був байдужим. Відтоді почався якийсь інший етап у житті. Потрохи я почав залазити в цю спільну, загальну шкіру, яка насправді болить. Я розумів людей, які не хотіли в неї залазити, щоб не відчувати цього болю. Їм було так комфортніше, як і мені свого часу. У 90-ті ти просто їздив на море в Крим. Це була для тебе частина України. Ти не замислювався. Ти їхав до Одеси. Це також була для тебе частина України, тому що на мапі так написано. Ми не думали категоріями «східняки» чи «західняки», швидше були містяни й люди із села.
Минув час. Ти нині живеш у Харкові. Чи є щось, що досі дивує тебе на Сході?
Мене загалом дивує наша країна, з кожним днем — дедалі більше. Дивує своїм спадком, натурою і традиціями. У сусідніх селах можуть бути різні традиції. Ти належиш цій країні, але маєш індивідуальний, локальний, виплеканий родинними традиціями сакральний елемент. Ці унікальність та різноманіття і є джерелом мого натхнення. Я все життя прожив на Заході України. Зі Сходом почав знайомство після 2012 року. Тоді я вперше відвідав Донецьк і Харків. Я ще встиг з’їздити в Донецьк.
Я був у захваті від того, що, проїхавши таку значну відстань, почувся частинкою цього краю. Тоді я почав відкривати для себе певні речі, про які раніше не знав. Міг би знати, звичайно, у школі, якби я був уважним, а не зухвалим. Що таке Слобідська Україна, як на Сході кували українську мову. Як видавали збірки ще в 1840-х роках із поясненням російською мовою про «малоруську поезію і прозу». Це меншовартісна назва, бо, мовляв, вони великі, а ми раптом такі маленькі. Щоби знецінити нашу вагомість, щоб ми стали частиною іншого. Якісь дуже примітивні виміри лінійкою, а не духовним, ментальним та усвідомленим.
Я і далі досліджую, і далі дивуюся із цього спадку, історичного аспекту, людей, які постійно еволюціонують. Так я дійшов певного розуміння, де хочу бути й чим хочу займатися. Уже тривалий час у Львові я відчував, що тут уже закінчився. І місто для мене теж закінчилося. Я люблю Львів з усіма його дивними речами. Але там я просто перебуваю. Більше я тяжію до Сходу, бо тут моє джерело натхнення і вся моя робота пов’язана зі Сходом. Я хочу їздити по цих окупованих територіях і нагадувати людям про те, що сам не відразу зрозумів.
Я почув наративи про західняків і східняків уже пізніше, не в підлітстві. Мовляв, західняки — це такі люті, українськомовні люди, які говорять: «Москаляку на гілляку», а щойно почують російську, то розривають ущент.
Моє перше знайомство з харків’янами відбулося, до речі, у війську. У 1999–2001 роках я служив у Калинові, що на Заході України. Це були офіцери й льотчики. Відтоді я плекав мрію поїхати до Харкова. У 2012 році я вперше відвідав це місто. Не відразу збагнув його міць. Я познайомився із чудовими людьми. Уже у 2014 році, коли ми приїхали вдруге, я почав для себе більше відкривати Харків. Тоді я познайомився зі ще більшою кількістю людей, небайдужість яких захопила мене.
Попри фізичну близькість ворога ці люди плекали українську. Це дуже захоплює досі, хоча багато що вже змінилося дуже кардинально, якщо порівнювати 2014 і 2024-ті роки. За десять років стався квантовий стрибок. Сьогоднішній Харків нагадує мені Харків 20-х років минулого століття — настільки піднесеним є українство. У Львові це вже сталося. У Харкові відбувається становлення української ідентичности. Я спостерігаю — хочу бути поруч, коли це відбувається. Хочу переживати це знову, хоча для себе я сформував цю ідентичність давно. Але мені подобається по-новому переживати її тепер, перебуваючи на Сході, в уже рідному Харкові. Я хочу завадити, щоб у це місто прийшли погані 30-ті, як це сталося у XX столітті.
російська пропаганда не спить, не дрімає, своїми кривими руками всю нашу країну обіймає, на жаль. Тому треба завжди бути пильними й обережними, не давати повторно ставатися тому, що ставалося не раз. Дуже сумно від того, що ми постійно наступали на одні й ті самі криваві граблі та з дуже поганими потім для нас наслідками.
Тож ми або розквітаємо як самоусвідомлена нація зі своїм історичним спадком, діалектизмами, мовою та національними костюмами, або ми просто зникаємо. Я не хотів би, щоб ця країна зникла, бо я є її частиною. Якщо вона зникне, зникну і я, та й ми всі разом. І це дуже сумно, тому треба бути самовідданими. Якщо хтось з українців не усвідомив цього, йому треба допомогти. Ті, хто усвідомив, повинні бути дотичними до відбудови нашого краю.
Що більше нас, небайдужих людей, то гучніше ми дамо про себе знати. Питання Сходу і Заходу давно потрібно закрити. Я для себе збагнув. І приїхав на Схід, щоб допомогти людям збагнути цю цілісність. Тепер я теж частина цієї історичної тяглости. У 20-х роках переїжджали люди як із Харкова до Львова, так і зі Львова до Харкова. Наприклад, львів’янин Фавст Лопатинський переїхав у Харків до Леся Курбаса, а в 30-х харків’янин Борис Тягно, навпаки, переїхав до Львова й став головним режисером театру імені Марії Заньковецької. Його поховано на Личаківському цвинтарі.
Ми — велика країна. Так склалося, що між нами є певна відстань. Але в нас одна українська свідомість. Ми просто є її частинами зі своїми індивідуальними переживаннями. Проте нині треба переживати за країну загалом. Ось така моя дуже проста мотивація.
На твою думку, які постаті найбільше «зшивають» нашу країну?
Мене дуже напружує авторитаризм, я на одну людину такої ваги не клав би. І тут не про «зшиття» якесь ідеться. Для мене є певні історичні персоналії, які в різний період були дотичними до чогось українського. Говорячи про мову, бо це основне моє дослідження і плекання, я назвав би прізвище харківського видавця Амвросія Метлинського, який був упорядником альманаху «Сніп» і «Южного руського зборніка», де друкувалися Михайло Петренко, Степан Руданський, Григорій Квітка-Основ’яненко. Також я назвав би родину Алчевських. Це я згадую важливі для мене персоналії зі Сходу. Іще я згадав би Степана Бандеру, Євгена Коновальця і Романа Шухевича. Вони теж зробили вагомий внесок у визвольній боротьбі нашого краю.
Як ти ставишся до моментів, коли український гурт 5’nizza анонсує свій европейський тур російською або українська акторка Лариса Кадочникова зі сцени відмовляється говорити рідною мовою?
Є люди, які досі плекають у собі цей інтернаціоналізм, про який уже колись писав Дзюба [«Інтернаціоналізм чи русифікація?», Іван Дзюба — Ред.]. Деяким людям комфортно мислити так. У них немає певної цілісности й відповідальности.
Для себе я визначив: перш ніж щось робити, я думаю тричі. Насамперед потрібно зважувати, чи те, що ти робиш, буде корисним для країни. Чи не завдасть це раптом, шкоди цьому краю? Ці люди, які говорять російською, не ставлять собі цих запитань узагалі. Вони не живуть цією країною, вони живуть зовсім іншим мірилом. У мене таке враження, що вони не збагнуть цього до кінця своїх днів. Тому я до них байдужий, хоча ставлюся з якоюсь певною ворожістю.
Іще декілька років тому українське суспільство толерувало б такі історії. Як ти оцінюєш сьогоднішню реакцію людей?
Ці речі є показовими в певному моменті. Коли вони з’являються, ти відразу бачиш, хто обурюється, а хто — ні. Для мене це певна фільтрація. Окрім того, якщо хтось для себе не з’ясував, що російська — це погано, то з’являються інші люди, які обурюються і аргументують своє обурення. А аргументація людей, які публічно висловлюються російською, настільки кривенька, що на голову не налазить.
Серед моїх друзів немає жодної людини, яка шанувала б гурт 5’nizza й уважала б його корисним для України. На початку повномасштабного вторгнення, коли сталось українськомовне піднесення, цей гурт намагався певним способом українізуватися. Потім вони повернули свої европейські тури. На них почали ходити росіяни й писати пости: «Ой, как всьо красіва, как будто і вайни нєт. І ми апять всє радниє». Ти це читаєш, дивишся і тобі хочеться обригатись. Але деякі люди в Харкові знову починають розмовляти російською. Ти працюєш над певними наративами про важливість мови, і люди потихеньку починають виходити із зони комфорту, але потім з’являється 5’nizza й говорить: «Ні, друзі, не виходьте із зони комфорту, вона класна, усе гаразд».
Я дуже злий на це, бо люди не можуть збагнути, що певна дія призводить до певних результатів. Кожна дія має наслідки. Люди не думають про наслідки, на жаль.
