Треті роковини вторгнення рф: харківці згадують 24 лютого 2022 року

Від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну минуло три роки. Серед перших удар на себе взяла Харківщина. Від ранку 24 лютого 2022 року точилися бої на прикордонні. Сподіваючись на миттєву перемогу, російська армія перекидала техніку на територію області, захоплювала міста й села поблизу Харкова. Спогадами про перший день повномасштабної війни в етері Радіо «Накипіло» поділилися Олександр Гряник, директор школи № 62 в П’ятихатках, переселенка з Липців Поліна Агніщева й жителька Циркунів Валентина Котова. Пряма мова. 

Робив усе, щоб діти не опинилися під ударом. Олександр Гряник

Я прокинувся, як і всі мешканці П’ятихаток, о 5:10, коли прилетіли перші снаряди й сталися перші вибухи. Їх було чутно по всьому мікрорайону. Приблизно вже через п’ять-шість хвилин багато хто з мешканців П’ятихаток вийшли на вулицю. Ми розуміли, що до П’ятихаток, до в’їзду в Харків, наближається ворог.

Я не міг у це повірити за хвилину до того, як почув ці вибухи. На запитання дружини «Що це?» я відповів, що це наші сусіди-ідіоти розпочали війну. Ви пам’ятаєте, як напередодні загострювалася ситуація, ми в це не вірили, це була якась фантасмагорія для нас, що наш сусід може прийти до нас, іще й із такою війною.

Я знав, що мені негайно треба бути в головному корпусі школи. І приблизно через десять хвилин добіг туди. Тієї миті я не думав про посадові інструкції, я розумів, що треба бути на своєму робочому місці й потрібно зробити все для того, щоб діти не опинилися у дорозі в момент наступу ворога. Ми відразу зателефонували всім класним керівникам, щоб вони сповістили учнів. У нашій школі вчилися діти з населених пунктів, розташованих зовсім поруч, біля окружної дороги. Це Руська Лозова, Черкаська Лозова, селище Лісне. 

В одному із трьох корпусів нашої школи є підвальне приміщення, яке кваліфікується як найпростіше укриття. Приблизно через пів години після того, як розпочалася повномасштабна війна, туди прийшли люди. Нині це пункт незламності, який має клас безпеки «А». Тоді це була ще роздягальня, де зберігалися речі учнів початкової школи. Але ми вже розміщували мешканців тих під’їздів, у яких не було підвалів.  

Цей підвал умістив понад 120 людей. Наймолодшому було вісім місяців, найстарші — люди похилого віку, які не могли пересуватися, не могли сидіти, вони могли тільки лежати. Кількість людей, звісно, змінювалася, бо хтось евакуйовувався. Коли жоден з автомобілів не міг дістатися із центру міста до П’ятихаток, міськрада організовувала евакуацію людей старшого віку.

З другого дня війни до нас прийшли волонтери. У П’ятихатках створили волонтерську організацію «П’ятихатки-БАМ». Важко переоцінити, яку допомогу вони надавали. Люди дуже швидко зорганізувалися. У підвалах деяких під’їздів мешканці організували справжнє самоврядування.

Були такі підвали, де батьки маленьких дітей намагалися грати з ними. У цих підвалах залишилися розмальовані стіни. Коли я про всі ці три роки задумуюся, перше, що мене вражає, — це те, що не було паніки. Ті, хто міг і хотів, від’їхали в перші години 24 лютого. Люди якось самоорганізовувалися.

Бачила колони російських танків. Валентина Котова, село Циркуни

У перший день, у перші години, о восьмій ранку росіяни вже зайшли на нашу територію. Вони заходили тихо, на БМП, на танках. Ми із сином бачили, як їхала колона з п’яти танків. Ми не зрозуміли, чиї це танки. Але потім син зателефонував другові, і той сказав, що це росіяни. Так вони зайшли та дійшли до окружної траси. А там їх уже зупинили. Потім почала в’їжджати така кількість [російської техніки], що ми не встигали стежити. Дуже багато окупантів їхало на машинах.

Спочатку два тижні ми, мабуть, жили зовсім без хліба. Ми були такі шоковані, не було ж ні магазинів, нічого. А потім я подумала: «А чого ж я його не спечу? Є і борошно, і дріжджі». У мене були формочки, я випікала п’ять хлібин щодня. Одні спочатку відносила синові із сім’єю на другий кінець села. Другий день спечу — сусідам роздам, іще спечу — собі залишу. І так щодня. Пам’ятаю, як я вже новий хліб спекла, а сусіди ще попередній так бережно їли, економили, боялися, що його більше не буде. А він виходив такий як ніколи — духмяний і м’якенький.

Коли звільнили Циркуни [у травні 2022-го], їхали хлопчики по вулиці, ми так раділи. Ми стягли їх із тих машин, обіймали, поїли молоком. У моєї сусідки була корова. Дуже раділи, що вони приїхали. Потім уже й наші діти пішли воювати. Як нас звільнили, дитина моя у формі восьмого числа прийшла в тероборону.

З височини обстрілювали Харків. Поліна Агніщева, жителька Липців, нині живе в Харкові

Ми прокинулися від вибухів. Хвилин за двадцять я зібрала своїх дітей. Ми збиралися піти до нашої бабусі, яка жила недалеко від нас. Поки ми зібралися, спустилися на перший поверх, уже почало світати, їхала російська техніка.

З перших годин ми вже не мали ніякої змоги виїжджати. Хто мав особистий транспорт, можливо, іще якось зміг швидко доїхати до Харкова, а всі інші залишалися у селі.

Вони [російські окупанти] розмовляли з нами, намагалися нам розказати, що вони прийшли нас рятувати — не розумію від чого. Прийшли нам відновлювати наше село, тому що протягом деякого часу вони стягували ще якусь техніку для будівництва. Я не розуміла, для чого вони це робили. Тобто вони все розбомблювали.

У Липцях вони вибрали вигідну позицію на височині, звідки обстрілювали Харків. По селу також їздили, могли поставити «Ураган» посеред вулиці, відстрілятися на Харків і поїхати далі. Для них це було нормально.

Ми ходили навчатися [до вчительки на дому], тому що розуміли, що дітям треба далі продовжувати навчання і якось відвертати увагу від усього цього. Крім підвалу, діти більше нічого не бачили.

Ми із сім’єю прожили всі сім місяців окупації в Липцях, дочекалися, поки нас звільнили наші ЗСУ. Щиро дякуємо за це. Нині чекаємо, коли все це вже закінчиться. Нікуди їхати поки що не маю бажання, не хочу залишати свій дім.

Фото: mediaport.ua та з архівів героїв