«Ми працюємо для піхоти»: історія пілота вертольота Олексія Чижа, який пережив полон та повернувся у стрій

Олексій Чиж — льотчик ЗСУ, командир екіпажу вертольота Мі-8, колишній військовополонений. У 2013 році він закінчив Харківський університет Повітряних сил, а вже у 2014 виконував бойові завдання у зоні АТО/ООС. Із повномасштабною війною Олексій захищав Київ, на початку березня потрапив у полон. Повернувшись, став на захист України знову. Про династію льотчиків, захист України, пекло у полоні, звільнення та продовження служби, пілот розповів Радіо «Накипіло». З дня першого бойового вильоту Олексія 13 червня минуло одинадцять років.

Як ви захопилися небом і вступили в Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба?

Вибір не був складним. Мій прадід у роки Другої світової війни був стрілком на Пе-2. Дід був пілотом. Батько — пілот, дядьки — пілоти. Навіть іграшки — літачки. Тому з вибором стало ясно ще з дитинства. Мені подобалося їздити з батьком на аеродроми, коли була можливість політати на гелікоптері.

Думаю, з перших цих польотів я закохався у небо й вирішив вступити у єдиний в Україні виш, який навчає пілотів, — у Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба.

А як ви стали пілотом гелікоптера?

Перед вступом в університет у мене був вибір: літати на літаках чи гелікоптерах. Я, скажу чесно, хотів літати на літаках. Але 2009 року була скрута в країні, були проблеми з пальним. А гвинтокрилами перевозили вантажі, проводили навчання. Крім того, здійснювали місії в Демократичну Республіку Конго й Ліберію. Тому пілоти літали на гелікоптерах. Але я не жалкую, тому що вибрав зрештою те, до чого прагнув.

Яку функцію на війні виконує пілот гелікоптера?

Якщо простими словами сказати, пілот гелікоптера — це підтримка піхоти. Це авіаційна підтримка військ на передньому фланзі й у тактичній глибині, а також усебічне забезпечення військ. Тобто ми працюємо для піхоти. Тому ми й перебуваємо у складі Сухопутних військ. Усі наші завдання зводяться до того, щоб допомагати піхоті. Тому що там, де стоїть піхота, земля є нашою.

Ви брали участь у бойових діях іще із часів АТО.

У 2013 році я закінчив Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Після того нас відправили на перенавчання у Миколаєві. А в березні 2014 року сталися кримські події. Нас швидко випустили з навчального центру. Ми повернулися до бригади й почали виконувати завдання на території, розташованій між материковою частиною України та Кримом. Пізніше все це переросло в АТО. Так розпочався мій бойовий шлях.

З якого моменту він розпочався для вас?

Мій перший бойовий виліт відбувся у п’ятницю 13 червня 2014 року.

Де відбувалася ця операція?

Це був населений пункт Щастя Луганської області. Ми завдавали авіаційних ударів по живій силі супротивника.

Олексію, літати на гелікоптерах у мирний час — це одне, зовсім інше — брати участь у бойових діях. Які у вас були відчуття, коли отримали бойовий наказ?

Коли ми на Мі-24 супроводжували вертоліт Мі-8 по уявній лінії між материковою частиною України та Кримом, за кілометрів п’ятнадцять був російський вертоліт Мі-24ВМ. Тоді я подумав: «Це вже війна чи ще ні?». Як виявилося пізніше, це ще була не війна. Потім були події у Слов’янську, Донецький аеропорт. Ми спочатку виконували розвідувальні польоти, потім переміщувалися з точки на точку, а згодом дійшло до того, що почали завдавати вогневих ударів по сепаратистах. Тоді ми так їх називали…

У серпні ми вже працювали по колонах, які йшли з боку Новоазовська в бік Іловайська. Це вже була регулярна російська армія.

До початку повномасштабного вторгнення вам також доводилося виконувати бойові завдання в АТО / ООС?

Так, звісно. Після Мінських домовленостей заборонили завдавати авіаційних ударів на Мі-24. Тож із 3 вересня 2014 року припинили використовувати вертольоти Мі-24. Були нюанси, але, можливо, про них якось згодом… У 2016–2017 роках я був у складі місії ООН в Демократичній Республіці Конго. А із 2018 року повернувся і почав знову виконувати місії на Мі-24. У 2021 році на Мі-8 у зоні ООС я виконував переважно медичну евакуацію поранених. Це тоді були першочергові завдання.

Коли вас призначили командиром екіпажу?

Іще 2015 року. До цього я був штурманом.

Олексію, на якому вертольоті вам подобається літати більше: Мі-8 чи Мі-24?

Дуже важко сказати, я сам іноді ставив собі це запитання. Але нині я маю травму після збиття. Після травми мені легше заходити в Мі-8, ніж у Мі-24. А літати подобається і на тому, і на тому.

Якби в нас на озброєнні були сучасніші гелікоптери, то, мабуть, мені подобались би ті, які найкраще влучають у ціль із найменшим утручанням пілота. Така техніка є на озброєнні в західних країн. Але, на жаль, у нас поки від пілота та його майстерності залежить, чи влучать ракети в ціль.

Від початку російсько-української війни ви були її учасником. Чи передчували ви, що буде Велика війна між росією та Україною?

Перед повномасштабним вторгненням я повернувся з відрядження і мав декілька днів відпочинку. Напередодні вторгнення про ймовірність повномасштабної війни мене запитала дружина. Я заспокоїв її, мовляв, я військовослужбовець, тож за три дні точно знатиму, якщо буде війна. Аналізуючи цей випадок, можу сказати, що, мабуть, я не знав, коли почнеться вторгнення.

Я розумів, що буде загострення. Але в те, що росіяни підуть із Київського та Херсонського напрямків, я не вірив до останнього. Хоча натяки на це були. Тобто були польові шпиталі, була розмальована зетками, вішками й ошками техніка. Вони були готові. Ми також готувалися… Але в те, що вони підуть, я не вірив.

Олексію, перед початком повномасштабного вторгнення ви були під Києвом?

Так, перед початком я був під Києвом. За декілька днів перед вторгненням мене відправили в Херсон. Я готував документи й мав їхати у Вінницю проходити льотно-лікарську комісію. Зустрів вторгнення у Херсоні, а через тиждень знову опинився у Києві.

Де вам доводилося виконувати бойові завдання за час повномасштабного вторгнення?

Ми вивели авіаційну техніку з-під удару з аеродрому «Чорнобаївка», де від початку базувалася наша бригада. На жаль, там улаштували базу росіяни. Через деякий час я почав працювати на Київському напрямку. Переважно ми знищували броньовану силу, живу силу противника, колони, які рухалися у бік Києва. Ми самостійно шукали й вражали ці колони.

росіяни зламали зуби й там. У перший же день була доповідь про знищення усієї української авіації. Коли росіяни рухалися, ми мали змогу використати ефект раптовості, тобто вискакували на ці колони. Вони були здивовані, а в нас був час, щоб відстрілятися і повернутися до того, як вони почнуть стріляти в наш бік. Пізніше це ставало важче робити, тому що вони вже готувалися.

Восьмого березня в одному з таких польотів на лівобережну частину Києва, де було скупчення броньованої техніки, підбили мій екіпаж… Ми рухалися ланкою із чотирьох вертольотів. Три гелікоптери із чотирьох, зокрема мій, який летів першим, було збито. На жаль, це чорна дата для армійської авіації, але так сталося і так було.

Того дня деякі з ваших товаришів загинули?

Так, четвертий вертоліт розвернувся обстріляний. На щастя, екіпаж залишився живий. У третьому, де летів мій земляк, усі загинули. У другому також усі загинули, а в першому вертольоті нам зі штурманом Іваном дивом удалося вижити.

Як це відбулося? Ви посадили свій вертоліт?

Насправді ні, нас уразили «Тором». Усе, що я пам’ятаю, — вибух у лівому боці. Потім я на землі, переді мною палаючий, догораючий вертоліт. Від нього нічого не залишилося.

Вам пощастило вижити?

Уважаю, що так. Ми з Іваном довго думали, як так вийшло, що ми вижили. Ми були пристебнуті. Іван не мав на собі захисного шолома. Такий був час, що потрібно було швидко летіти й виконувати завдання. Не завжди була можливість повністю екіпіруватися, тому що піхота потребувала підтримки. Але, на щастя, ми вдвох вижили. На жаль, бортовий технік Володимир загинув. У другому й третьому екіпажах також загинули всі.

Коли ви потрапили в полон, як із вами поводилися?

По-різному. Залежно від місця перебування і людей. Спочатку нас забрала якась професійна група. Можливо це були спецпризначенці. Тому що це була сіра зона. Але росіяни дійшли першими. Ми були в нерухомому стані, у мене тільки одна рука працювала. Я устиг скинути координати телефоном. Не знаю, чи встиг закопати той телефон. До екіпажу не встиг докричатися. Вони просили встати. Я не міг: одна нога в мене була зламана, друга не працювала, одна рука також не працювала. Вони надали нам першу домедичну допомогу.

Згодом відбулися перші допити. Бити було ні́кого, тому що ми перебували в лежачому стані. Вони намагалися щось питати, я на адреналіні відповідав: «Нічого не знаю! Застрельте!» Потім адреналін трохи згас, ми стикнулися з реаліями, що треба щось думати, щоб вижити й щоб наші покази збігалися.

Далі приблизно добу під обстрілами нас везли до кордону з російською федерацією. Перші дві машини підірвалися. Ми були на третій, у яку також завантажилися буряти. Поранені виїжджали разом із нами. Техніку, на якій ми їхали, не було марковано. Вони пізніше говорили нам, мовляв, медичні колони обстрілюють. Пізніше з’ясувалося, що вони наїжджали на власні міни. Не дуже хотілося загинути разом із бурятами в одній машині, краще б уже, думав, у своєму гелікоптері.

Потім я потрапив у лікарню. Операцію не робили — накладали перев’язки. А потім нас повезли в табір, де взагалі не надавали жодної медичної допомоги. Там були більш жорсткі умови, були систематичні побиття військовополонених. Мені пощастило, що я був лежачий. Я не міг ходити, а милиць не мав. Наші полонені приносили мені їсти, хоча самі не доїдали. Їм давали від тридцяти секунд до двох хвилин залежно від зміни, щоби з’їсти перше разом із другим. А потім було курське СІЗО…

Я не знаю, яку саме інформацію вони хотіли, тому що запитання не були пов’язані з авіацією. Тобто запитання стояло так: «Де нацики?». Коли в мене була можливість, я питав: «Хто для вас нацики?». Серед відповідей — від добровольчих формувань до останнього українця. Тобто незрозуміло, для них це також незрозуміло. «Де склади боєприпасів, точка У?» і так далі.

За те, що ви не давали їм потрібні відповіді, вони не знущалися?

По-різному. На перших допитах вони нічого не робили, але потім сказали зачитати, що ми з «рускімі далжни бить друзьямі» і так далі. Я сказав: «Ну, я ж не читатиму цього, тому що це маячня. Ніхто не повірить. Ви розумієте чи ні?». Ефесбевець випалив: «От у твого друга тиск скаче. Він без ліків, може, до ночі доживе. От і доживе до ночі, бо в нас своїх поранених вистачає… А тобі з ногою будемо просто підрізати те, що гниє». Ось так було. Потім були фізичні побиття і психологічний тиск. Вони знали, що моя дружина перебувала на окупованій частині Херсона. Але, на щастя, дружина виїхала й усе добре.

Я так розумію, що на вас тисли психологічно, розповідали, мабуть, що України вже немає?

Був там такий випадок, коли один із працівників, який охороняв нас, сказав, що вже все поділено по Одеській трасі. Мовляв, східна частина відійшла до росії, а західна — сьогодні-завтра піде під Польщу. Ми, звісно ж, не вірили, тому що спілкувалися з іншими військовополоненими, які потрапляли в полон пізніше. Ми дізнавалися, що Чернігів іще не впав, що в Харкові все добре — до нас доходила інформація про різні міста.

Найсерйозніше побиття було в курському СІЗО.

В одному з інтерв’ю ви назвали курське СІЗО пеклом на землі.

Майже всі СІЗО, у яких перебувають наші військовополонені, — це пекло. Я спілкувався з військовополоненими з інших місць — це справді жах. Десь гірше, десь іще гірше. Умови жахливі, постійне побиття, тортури, психологічні та фізичні знущання.

Вони пояснювали, для чого це роблять?

Я погоджуюся з іншими військовополоненими, що все це заради розваги, тобто їм подобається усе це, це видно. Зрідка траплялися люди, яким не подобалося це, але вони там не затримувалися.

Олексію, що вам давало сил витримати все це?

Попри ці тортури було почуття гумору — ми шуткували. Ми навіть непомітно сміялися, тому що там є камери. Не можна було сміятися. Ребра болять, але смієшся.

Ми з Іваном вигадували дати, коли нас звільнять. Коли нас не звільняли, ми вигадували наступну дату. А якось загадали 12 квітня. Саме того дня нас вивели з камери. Але ми не вірили, поки не опинилися у Києві. Настільки нам промили мізки, що ми не вірили до останнього, що ми в Україні, у Києві, де мости цілі, де українські прапори.

Ми були там недовгий період. За цей час росіяни на смерть закатували людину. Я не знаю, як люди витримують понад три роки, а є ті, хто потрапив у полон іще до повномасштабного вторгнення… Якби я був у полоні понад рік, то мені точно ампутували б ногу. Можливо, пішло б зараження далі й навряд чи вдалося б вийти звідти. Нам пощастило, що нас звільнили раніше, ніж інших.

Скільки ви були в полоні?

Тридцять п’ять діб. Але за цей час вони закатували полоненого. Те, що він загинув, я дізнався через декілька років, коли його тіло передали на Батьківщину. Він загинув за декілька днів після того, як нас звільнили.

Олексію, нині ви чим займаєтеся?

Я повернувся у бригаду, далі виконую бойові завдання. Мене допустили…