Як урятувати українську молодь з окупації: історія переселення з Макіївки до Харкова

Тія Бичхіджи (ім’я змінено) народилася і виросла на Донеччині, дев’ять років провела під окупацією. Наважилася виїхати разом з котом і півтора року боролася, щоб отримати український паспорт. На власному досвіді знає всі перешкоди на цьому шляху та проходила їх самостійно. Мусила рано подорослішати і досі сумує за дитячими дурощами, яких не встигла пережити. Тія прагне, щоб Донеччина та Крим звучали гучніше в публічному просторі — і робить для цього все можливе.

— У нашому подкасті ми багато говоримо про міти — довкола професії, довкола роду занять. Військові часто діляться своїм болем. Думаю, тобі теж є що сказати на цю тему. Про твою історію — і про ті міти, які на тебе навішують, коли знайомляться з тобою.

Є дуже поширений стереотип — щойно ти починаєш говорити українською. Коли я виїхала з окупації, зі мною намагалися говорити російською. Коли їздила до Києва розповідати про воєнні злочини, які відбуваються на території Донеччини — щодо дітей, освіти, щодо людей, моїх однолітків і не тільки, — мені надали перекладача, бо комісія була іноземна. І коли я починала розповідати те, що вони хотіли від мене почути, мені казали: «Не хвилюйся, ти можеш говорити російською». А я відповідала: «Не можу. Я не говоритиму російською».

І ще це постійне: «Звідки в тебе така хороша мова? Коли ти встигла її так вивчити?» Дуже боляче, коли кажуть: «У тебе мова краща, ніж у багатьох українців, які тривалий час живуть на підконтрольній території». А я думаю: ви ж не знаєте — те, що вона звучить краще, не означає, що вона хороша.

Один знайомий узагалі казав: мовляв, на жаль, для нас, донеччан, українська — суто рафінована. І поки вона стала живою — у Харкові минуло, напевно, півтора року, перш ніж я змогла говорити більш-менш природно.

— Я помітила цікаву закономірність: рівень твоєї української найчастіше коментують саме російськомовні люди.

У такому форматі рівень моєї мови коментувала лише моя мама — вона суперпроросійськи налаштована. І коли в нашому домі в Макіївці у 2022-му здійнялася хвиля протесту — мені 17, камон, повномасштабна війна, усе руйнується, я студентка російської філології Донецького національного університету — і ти раптом починаєш говорити українською, на тебе виливається ось це: «Якби ми не віддали тебе в український садочок — мовний, — ми ж хотіли, щоб ти була трохи більш розвинена, ніж інші діти. А ти нам встромляєш ножа в спину».

І ти думаєш: блін, люди, я просто сказала «морква» і «цибуля», я просто сказала, що не піду по воду. І це — ніж у спину? Україномовний ніж для нещасних російськомовних Донеччини — от настільки боляче?

Натомість україномовні люди переважно намагаються підбадьорити. Кажуть: «Та блін, ти бачиш, російськомовні взагалі не розуміють, як говорити українською». Але вони часто випускають момент живості мовлення — те, що мову треба відчувати, наповнювати контекстом.

За ці дев’ять років утворилася величезна прогалина, яку треба було заповнювати. Окупація сталася, коли я була в четвертому класі — в мене залишилася лексика десятирічної дитини. А потім ти повертаєшся в повністю україномовне середовище у 19 — і цей розрив… Сленг, теми, якісь аспекти — ти ж не заповнював ці прогалини українською. Ти не читав підліткової літератури українською, не слухав умовний підлітковий реп чи якісь сопливі, дуже сумні пісні.

Ти не дивився серіали. Усі такі: «Ааа, ти дивилася “Перші ластівки” чи серіал “Школа”?» А я — ні, люди. І здається: ну це ж підлітковий етап, я вже не підлітка, мені це не потрібно. Але насправді воно дуже сильно впливає.

— Розумію, що твій світ остаточно перевернувся під час повномасштабного вторгнення росії в Україну. Це сталося саме тоді — чи твоя позиція й самоусвідомлення формувалися поступово, крок за кроком?

Ні. Мій світ перевернувся ще у 2014 році. Того року, в день народження моєї молодшої сестри, в місто зайшли росіяни — і Макіївку повністю окупували. Це не було з демонстративними боями. Макіївка — за Донецьком, у бік росії. І, можливо, якби я тоді побачила бойові дії так само виразно, як під час повномасштабного вторгнення, як це було на прифронтових територіях із 2014 року, я б усвідомила все швидше. Можливо, тієї травми для десятирічної дитини виявилося недостатньо — вона була, але інакша.

Мені дуже складно згадувати підліткові роки — з початку окупації й десь до 2018–2019-го. Коли я виїхала на підконтрольну територію, відкрила для себе автора і журналіста з Макіївки — Станіслава Асєєва. Його тексти, написані в окупації — до того, як його кинули в «Ізоляцію», — і те, що він створив після перебування в цьому донецькому концтаборі, стали для мене проривом. Це була, мабуть, третя чи навіть четверта хвиля усвідомлення — така, що вже не накриває, а прорізає.

Спочатку ти опиняєшся в ізоляції — і поки не мусиш виходити у світ і щось із цим робити, у дитячому віці це ще можна якось менеджерити. Тобі не потрібно осмислювати, що відбувається навколо, якщо твої щоденні задачі — добре вивчити математику й вийти погратися з подругами.

А потім ти починаєш знайомитися з росіянами, і вони кажуть: «Ти дуже мило “шокаєш”». Я питаю: «Шокаю?» — «Так, і “гекаєш”». І ти раптом бачиш інші контексти — різницю в магазинах, у побуті, в умовах, у якості освіти. Починаєш розуміти, що в тебе менше перспектив. Тобі це постійно підкреслюють: у вас тут життя не буде, у вас буде гірше, виїжджайте, робіть щось. Це звучить як вирок. Як приречення: усе буде погано, бо ви тут. Якщо будете не тут — буде щось інше.

Багато травм окупації — неочевидні. Наприклад, я дуже реагую на білі рефрижератори — саме ними завозили російську гуманітарку. І, здається, ахметівську теж. Я досі уважно дивлюся на пункти обміну валют, бо вони нагадують мені пункти «обналічки карток». Банківська система тоді не працювала, люди переводили українські гроші на чужі картки, хтось виїжджав на підконтрольну територію, знімав готівку, міняв рублі на гривні й навпаки.

Навіть їжа — деякої їжі було забагато в окупації, коли не було нічого іншого. Види гуманітарки, смаки, запахи — це теж тригери. І, звісно, це не можна порівнювати з тим, що пережили, наприклад, люди в Маріуполі. Те, що було в нас, — не співмірне.

Після подій 2022 року відразу розумієш: це ненормально. А після 2014-го всі намагалися якось це згладити: таке вже було, було й гірше, все налагодиться. Спроба втиснути ненормальне в «нормальний хід речей» дуже руйнує здатність усвідомлювати реальність.

Справжній awakening щодо росії стався у 2020-му. Мені 16, я стежу за протестами в Білорусі й думаю: мабуть, російська опозиція не така вже й хороша, а білоруси — класні. Мова в них екзотична, я теж таку хочу. Одяг прикольний — я теж такий хочу. Хочу бути білорускою, тільки не росіянкою. Росіянкою — взагалі ні.

Потім постало питання вступу до університету. Була опція — слов’янська філологія: українська і російська. Я кажу мамі: давай я піду на українську або на слов’янську. Буду знати білоруську, польську, українську і російську.

— Тобто була змога вчити українську?

Це були останні роки перед фактичним розформуванням решток викладачів катедр, які займалися українською філологією в університеті, де навчався Василь Стус. Усе буквально доживало свої останні дні.

Після 2022 року це вже перевели в такий стан занепаду й негодності… навіть важко підібрати слова.

— А в школі ти вивчала українську як факультатив чи взагалі не вивчала?

Підхід був такий: українська мова — це щось не надто потрібне. Тож якщо вас ведуть на зустріч із воїнами-«афганцями», то, звісно, це можна зробити замість уроку української. Якщо ви готуєте танцювальний номер зі стрічками до п’ятиріччя так званої «ДНР» — то чому б не провести репетицію замість занять, особливо якщо це знову ж таки українська мова.

Водночас предмет формально залишався. Його викладали люди з фахом української філології — тобто спеціалісти були. Але у 2014–2015 роках більшість із них перекваліфікували на викладачів російської мови та російської літератури.

— Яка була реакція на те, що ти прагнула вчити українську?

Це сприймалося як щось екзотичне. І мені прямо казали: ти ніяк це не застосуєш, українська «вимирає». Тож залишався єдиний «раціональний» варіант — іти на російську філологію. Мовляв, якщо вивчиш російську, зможеш працювати вчителькою, копірайтеркою — філологія ж універсальна спеціальність. Якщо не школа — то десь інакше прилаштуєшся. А от українську — «куди ти її прилаштуєш?».

З підготовкою з української було складніше: це вузькіша спеціальність, важче знайти репетиторів. Тому я стала студенткою російської філології. Перший семестр навіть був класний — мені подобалося. Російської мови як такої було небагато, здається, лише фонетика. Решта — класична зарубіжна література, старослов’янська, щось справді цікаве.

Після 2022-го все почало усвідомлюватися різкіше. З’явилося розуміння, що треба планувати виїзд. Спочатку я параноїла: у росії переслідували навіть тих волонтерів, які допомагали людям виїжджати з окупації. Було кілька гучних кейсів.

Мій старший брат — фанат «Шахтаря». У 2014-му для нього не стояло питання, залишатися чи ні: ультраси «Шахтаря» мали чітке бачення ситуації. Він виїхав на підконтрольну територію. А у 2022-му вирішив долучитися до українського війська. Дуже намагався.

Я ж довго не мала цілісного уявлення про те, що відбувалося в Україні — ні у 2014-му, ні раніше. Мене просили повірити — і я повірила. А потім почала наздоганяти: вивчати історію, шукати джерела, проводити паралелі. І дійшла до висновку, що, мабуть, мені казали правду.

Я знала, що не можу просто так виїхати з окупації. Найочевидніший спосіб потрапити на підконтрольну територію — мати українські документи. Про те, що можна виїхати й без них, ніхто особливо не пояснював. Я була переконана: куди завгодно — так, але в Україну не потраплю.

І раптом друзі, які мали проукраїнські погляди й жили в Донецьку, зникли. За два тижні написали: «Ми у Фінляндії. Без українських документів. Із щуром і котом». І я подумала: це мій шанс. Кота я теж мала забрати — не можу ж я виїхати без кота.

Я звернулася до волонтерів — організації Helping to Leave. Зараз подібних ініціатив більше, зокрема ті, що працюють у межах програми Bring Kids Back UA — вони займаються поверненням дітей і молоді з окупації. Мені запропонували кілька маршрутів. Більшість передбачали тривале перебування в росії або дуже складний обхідний шлях.

І раптом мені кажуть: «А хочеш в Україну?» Я відповідаю: «Як? У мене ж немає документів. Я закінчила школу, маю лише донецький студентський. Мене ж перевірятимуть, фільтруватимуть». А вони: «Спробуй».

Я зібрала валізу — мінімум речей, на одну осінь — і виїхала. Волонтери розглядають твій кейс, радять варіанти. Той шлях, яким їхала я, пролягав через Сумську область — зараз він закритий через бойові дії. Але існують інші маршрути.

З кожним днем виїхати стає складніше, особливо молоді. Якщо є можливість — треба виїжджати. Зараз.

Найважчим був етап адаптації — навчитися жити наново й самостійно. З мамою ти живеш у звичній системі координат, навіть якщо навколо війна — вона ніби «звична». А тут — новий контекст, інша мова, і вперше бачиш активні бойові дії на власні очі. Зруйновані будівлі — на вулиці Свободи. І я думаю: я ж жила в місті, де дев’ять років ішла війна — але такого ніколи не бачила. Усвідомити, де ти тепер і як із цим жити, — було важко. «Шахеди», КАБи, РСЗВ — для мене це було новим, неочевидним досвідом.

— Знаю, що отримати документи — це окрема боротьба. Є багато матеріалів про те, як люди роками намагаються оформити українські документи, особливо якщо не мають російського паспорта або будь-яких чинних паперів. Я читала, що ти змогла отримати їх, здається, у 2024 році. Це справді так? І наскільки складною та виснажливою була ця процедура для тебе?

Так, я отримувала український паспорт протягом року — і це взагалі один із «найкращих» випадків. Зараз я бачу, що молодь, яка виїжджає, отримує його швидше, але все залежить від конкретної ситуації. Спрощеного механізму фактично не існує: формально він заявлений, але на практиці процедура залишається складною та недосяжною.

Щоб отримати паспорт, потрібен родич або свідок на підконтрольній території з дійсними документами, який може підтвердити твою особу. Наявність російського паспорта при цьому не заважає, бо документи, видані в окупації, зараз не визнаються. Інша історія — це документи, отримані в росії до повномасштабного вторгнення, але це окремий кейс.

Ще одна, неочевидна проблема — молодь приблизно мого віку, зараз мені 21, виїжджає самостійно у 16–18 років. Вона часто припиняє спілкуватися з батьками чи родичами, які переважно проросійськи налаштовані. На підконтрольній території є лише знайомі чи інтернет-друзі, які не можуть надати достатньо свідчень для документів. Спрощеної процедури немає: або суд, або підтвердження свідками.

Свідка я шукала рік — і це було надзвичайно щасливий збіг обставин. Це трохи як той мем: чоловік стоїть перед стіною з купою паперів, усе пов’язано червоною мотузкою — приблизно так ми шукали свідка. Багато юристів, багато людей, які не дуже розуміли, що відбувається, і це реально складно.

До того ж треба ще виживати: ходити на роботу без документів, звертатися до лікарень — практично неможливо. Деякі сервіси добре диджиталізовані, але для тих, хто виїхав з окупації, вони просто недоступні. Моя історія і ще кількох однолітків із Криму та Луганщини, які можна знайти в мережі — вони відкривають цю ситуацію. Нині про це чесно говорять у соцмережах. Це важливий інсайт: такі історії допомагають зрозуміти, через що проходять люди з окупації.

— Тобі не здається, що зараз у медіа тема людей, які виїхали з окупації, подається загалом досить поверхнево? Коли йдеться про цих людей, це переважно статистика: житло, гуманітарна допомога, гель для душу. Про їхні долі майже не говорять — не показують, що це активісти, люди, які свідомо обрали Україну, волонтери, небайдужі. Словом, життя Донеччини та Луганщини як повноцінне життя практично не фігурує.

Так, ця тема існує, і взагалі в соцмережах вона присутня. Але, окрім цього, хочу відзначити один інсайт, який я помітила близько року тому: ставлення до окупованої Донеччини. Є явище «староокупованих» і «новоокупованих» територій.

По-перше, люди, які працюють і пов’язані з новоокупованими територіями, іноді ображаються, коли новокуповані і староокуповані відрізняють один від одного. Для них усе — спільне страждання, однаковий досвід. Але насправді наші досвіди різні: на нашому досвіді староокупованих вчилися працювати з новою окупацією, ситуації абсолютно різні. І це треба усвідомлювати, щоб розуміти, як протидіяти обом кейсам.

Наприклад, існують жарти про воду в окупації. Але насправді це гуманітарна катастрофа, поруч хвороби, і зовсім скоро може стати критичною епідеміологічною ситуацією. Так само жарти про житло — є донецький блогер, «Кіріл Сіріус», який знімає огляди на житло по Донеччині. Люди сміються і кажуть: «О, це ваш вибір, ви хотіли як у росії». Але ніхто цього не хотів — це реальне знущання. Рівень життя падає, і навіть ті, хто колись активно намагався змінити ситуацію як окупаційні активісти першої хвилі, зараз теж страждають і усвідомлюють: так не може бути.

До речі, жартів про Донеччину більше, ніж про Луганщину. І ти не завжди знаєш, як із цим працювати. Люди страждають — це наші люди, і після деокупації доведеться працювати з цими наслідками. Вони відкривають для себе відкритий інтернет: Instagram, Facebook, TikTok, і бачать весь той «крінж», що творили, і розуміють: «А, нам росіяни правильно казали, що нас (як українців) не дуже люблять (в Україні)». А ми не вірили. І це створює дуже складну, проблемну ситуацію.

— Ти віриш в те, що колись побачиш своє місто?

Я не хочу бачити своє місто таким, яким його пам’ятаю у свідомому віці — з 2018 по 2023 рік. Я не хочу вдаватися до утопічного минулого, уявляючи, що все відбудують, арена буде чистою, все буде як раніше. Це для мене речі, які я не можу адаптувати на себе. Я хочу щось нове, з прив’язкою до реального контексту Донеччини, але це буде дуже складно, адже, по-перше, це багатонаціональний регіон, по-друге, відхід від концепції суто промислового Донбасу.

Ставлення до людей після деокупації обов’язково зміниться. Великий бекграунд молоді, яка вирощувалася для росії, зараз видно чіткіше. Я уважно спостерігаю за цим, зокрема тому, що пережила перші прояви окупаційної освіти — з п’ятого класу до старшої школи. Я бачила декілька змін підручників, читала їх, отримала перший підручник з донецького краєзнавства, який випускала окупаційна влада. Там була «весела» стаття про київську хунту, київський режим — я досі «обожнюю» цей параграф. Це складно сприймати.

Мені дуже приємно, що у 2025 році запустили напрямок роботи з окупованими територіями не лише в Харківському, але здається й у Київському університеті. Мені трохи сумно, що це лише магістерська програма, але сподіваюся, що щось подібне з’явиться і для бакалаврату. Програма багатопрофільна: вона для тих, хто планує працювати з окупованими територіями на рівні викладачів, міського управління чи соціальних проєктів.

Поки є можливість, нам потрібно відслідковувати патерни. Молодь, яка виїжджає, дає свідчення про життя на окупованих територіях; ці дані важливі для розуміння новоокупованих регіонів. Реінтеграція буде надзвичайно складною і травматичною: для молоді до 30 років це означає відмову від великої частини свого життя за останні 15 років, від підліткового періоду.

Я виїхала у 2023-му і по суті «вирізаю» шматок мого дорослішання з 10–12 років, бо він некоректний для мого оточення. Мої хобі були пов’язані з людьми, які зараз мене вбивають; мої друзі — з людьми, які вбивають. Моя освіта — це мови, які «вбили» мої рідні мови. Окрім усвідомлення токсичного оточення, треба провести внутрішній детокс, вивести це зі свого організму.

Люди, які бачили життя при Україні, можуть уявити, що їм пропонує влада. Ті, хто не жив при Україні, часто інертні, і слова про свободу чи права можуть для них звучати порожньо. Особливо зараз, коли інфополе розділене, росія блокує міжнародні пошукові системи, браузери, месенджери, веде потужну пропаганду та ізоляцію. Молодь може не повірити, це для них нове і незвичне.

Тому треба працювати у вузько спеціалізованих темах. Це стосується, наприклад, Цивільного кодексу та прав молоді, включно з ЛГБТК+ спільнотою. У соцмережах багато новин про те, що небінарна молодь чи квірні люди виїжджають з окупованих територій, бо там вони мають простір для волі та безпеки. Є приклади з Макіївки, Криму, Луганщини. Один мій знайомий із Луганщини працював з ЛГБТ-організацією на підконтрольних територіях, а в окупації за це його переслідувало фсб.

Це неочікуваний, але важливий простір для роботи. Ми наголошуємо, що ми вільні, демократичні, це може сильно впливати. І добре, якщо ми будемо розвивати такі права, і погано, якщо будемо «прикручувати гайки».

— Як ти себе почуваєш нині в Харкові. Ми колись розмовляли з дівчиною на ім’я Марічка, яка теж виїжджала з окупації. Вона казала, що її мотивувало виїхати, по-перше, дуже гірке й страшне відчуття переслідування — коли вже просто виходити на вулицю стає важко, бо на тебе накидаються всі ці російські афіші, лєпси тощо. Вона тікала від цього і приїхала в Харків, де її спершу оточувала велика кількість російської мови. Поки вона не знайшла своє середовище, в якому стало комфортно, минув час, і вона переживала депресивні стани. А ти коли опинилася в Харкові — як шукала своє середовище? І чи можеш зараз точно сказати, що ти його знайшла?

Я знайшла середовище, в якому мені зараз комфортно, але не впевнена, що це моє остаточне середовище — пошуки тривають. Реінтеграція — це постійний процес: пошуки, чим заповнити свій бекграунд замість того, що ти залишила позаду; пошуки кращих умов; пошуки своїх людей і себе.

Я знайшла свою бульбашку лише через пів року після виїзду з непідконтрольних територій. Бо стикнулася з тим, що багато людей у Харкові були російськомовні. Але мене тримав той факт, що багато з них йшли мені назустріч, намагалися зрозуміти і допомагали з реінтеграцією, навіть у побутових питаннях. Це була дуже важлива підтримка базових речей, яких не вистачало: їжа, ліки, одяг, ковдри, житло. Це якось утримувало мене на плаву.

Але водночас було депресивно, бо ти боялася, що нікуди насправді не поїхала — тут теж все так само, тільки перекручено. Тут теж є пропаганда. Це був перший страх, який проявився, бо ти в стресовій, кризовій ситуації, змушена виживати. Ти як ніщий студент — але навіть у нього є шанс на освіту, якщо доживе до випуску. А ти просто намагаєшся дожити до студентства.

Дуже складно було вписатися в компанію, бо в них був свій бекграунд, вкласти багато зусиль, щоб зрозуміти контекст. Мені пощастило, що я зустріла молодіжний простір для юнаків і юначок «Уява», який створював середовище для молоді та реінтегрував україномовну молодь, яка раніше була ізольована. Ця ізоляція виникла спочатку через ковід, потім — через повномасштабне вторгнення. Я «залетіла» туди, втесалася і зрозуміла: якби для молоді, яка виїжджає з непідконтрольних територій, організовували такий курс реінтеграції, це було б неймовірно корисно.

Ось тобі історична пам’ятка, тут — класні люди, тут — радіо, тут — журнал, тут — театр, всі наші друзі, всі наші. І ти розумієш: о, класно, вже не так боюся усіх!

— Я тебе слухаю і бачу, яка ти мудра, доросла… Але чи є у тебе відчуття гіркоти через те, що в дитинстві ти не встигла просто побути малою, безтурботною?

Так. Я дуже відчуваю свій вік, але це відчуття не зовсім «правильне», адже мені всього 21. Я уявляла себе в 21 класною студенткою, із тусовкою, двіжем, своїми подіями, івентами… А насправді дуже багато часу йде просто на те, щоб вижити.

Я думала, що в 21 не доведеться вирішувати такі базові речі, але відчуваєш себе трохи наївною у тому, що стосується нормального, повільного розвитку людей. І водночас — супер-мега-прошареною в аспектах, яких звичайним людям не треба: виживання на нулях, гроші, житло, самостійний пошук можливостей, знайомство з людьми… Це круто, ти адаптуєшся, стаєш сильнішою.

Але на рівні побутових речей, на кшталт оформлення документа через Google… я просто не могла. Це було стресово. Дехто вчиться цього ще в школі, батьки показують, однокласники допомагають. А мені їхати в Київ без документів. Немає паспорта, немає картки — а в метро треба платити. Я думала: «Блін, як це працює? Мені потрібен проїзний, треба його реєструвати, а в мене немає документів. Як кататися на метро? Тоді шукати наземний транспорт…»

Тобі 20 років, а ти не знаєш базових речей, які інші роблять автоматично. Це, звісно, велика втрата, відчуття, що певна частина твого нормального дорослішання пройшла в боротьбі за виживання.

— Чи є у тебе мрія?

У мене є мрія. Я не вірю в дива, але продовжую мріяти. Я довго плекаю ідею одного проєкту, який пов’язаний із цією мрією. Але поки що не бачу цільної картини — навіть чогось приблизно цільного щодо свого міста, а тим паче щодо Донецька. У мене до нього багато сентиментів: я там навчалася, зустріла своїх перших друзів, там відбулося моє становлення.

Але мені страшно про це думати, бо тема надто «сира», і дуже мало людей реально береться за неї. У нас здебільшого або спогади, або ресентименти, ностальгія; або ж повністю раціональний підхід, без тієї «золотої середини», яка готова працювати над поступовим планом.

Я в цьому плані заздрю кримцям — у них є план, що робити після деокупації, розроблений через Кримську платформу та представництво Президента в АР Крим разом із експертами. Хотілося б так само, але я розумію: на жаль, в Донецьку так не вийде. Інший контекст, інша ситуація, багато роботи і багато того, що вже втрачено.

— Чи називаєш ти себе харків’янкою?

Ні. Я навіть донеччанкою себе не називаю.

Слухайте інтерв’ю повністю в подкасті “Вона. Війна” на Радіо “Накипіло”.

Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»