Наталя Михальченко: «Ми — чи не останнє покоління, яке пам’ятає український Схід на дотик, а не з літератури»

У подкасті «Вона. Війна» говоримо про Український Схід із людиною, яка немовби досвідчений майстер бойових мистецтв, майстерно розбиває хибні стереотипи про Донбас та Слобожанщину.

«Наталя з Донецька, авторка блогу «Амбасадорка Українського Сходу», любить свободу думок, степовий вітер і довгі прогулянки пішки, обожнюю панорамні краєвиди, каву, солодке, Артемівський брют і котиків, цінує сучасні музеї та пил старих архівів, не уявляє свого життя без України й не хоче його без Українського Сходу», — так описує себе амбасадорка українського Сходу та бренду UA-TRAVELS Наталя Михальченко.

— Ви родом із Донецька, але встигли пожити в різних куточках країни: і у Львові, і в Дніпрі, а зараз оселилися в Харкові. Якщо починати нашу розмову саме з цієї точки, де ми зараз, — чому саме Харків?

Харків — це місто, найближче до мого дому. За всіма параметрами. І справа не лише в географії, хоча це, безумовно, важливо. Я людина великих міст, і якщо десь і можна відчути щось максимально споріднене з домом, то саме тут.

— Буває, я відчуваю — особливо навесні, — що повітря пахне домом. Сама я з Луганщини, і цей запах для мене особливий.

Звуки, ледь помітні деталі, які часом навіть важко сформулювати словами, — саме вони дають це відчуття дому. І після цього вже неможливо обрати щось інше.

— Над чим ви зараз працюєте? У вашому інстаграмі зазначено, що ви пишете про жінок українського Сходу. Розкажіть про цю роботу, будь ласка.

Два роки тому вийшла моя перша книга — «Гід на Схід». Це був своєрідний меморіальний путівник українською Донеччиною. Ми свідомо не включали туди загальновідомі туристичні локації чи факти, натомість зосередилися на факторах, що формують саме уявлення про український Схід. Разом із моєю співавторкою ми додали до книги кілька знакових постатей, як-от Василь Стус чи Юз.

Одна з перших читачок поставила нам влучне запитання: «Чому у вашому переліку так мало жінок?» Тоді там було лише ім’я Алли Горської — мисткині, яка не жила на Донеччині постійно, але залишила там колосальний слід у монументальному мистецтві. Ми з Тетяною Кабаковою замислилися. Спочатку з’явилася ідея зробити календар про видатних жінок Сходу. Я була впевнена, що це просто: я ж орієнтуюся в темі, зараз легко накидаю 12 імен!

Але на п’ятому імені мене охопив сум. Навіть знаючи історію, я змогла згадати лише шість-сім постатей. Коли ми розширили пошуки на Луганщину та Харківщину, ледве зібрали десяток. Це було прикро. Я поринула в дослідження — свою улюблену стихію — і навіть тоді ми знайшли заледве 20 імен. Я зрозуміла, що в це треба занурюватися глибше. Це справді ганьба, коли за сторіччя розвитку культури, науки та громадянського суспільства ми не можемо згадати представниць половини населення краю.

Цей календар, що побачив світ у 2025 році, став лише першою сходинкою. Згодом у Харкові я познайомилася з Катею, редакторкою «Люка» (Катерина Переверзєва, співзасновниця і головна редакторка онлайн-медіа «Люк» — Ред.). Дізнавшись, що вона теж із Донецька, я запропонувала їй ідею подкасту. Так минулого року з’явилося 11 серій, які ми записували у Харкові, Дніпрі, Києві та Львові. У випусках ми з сучасними жінками Сходу — лідерками у своїх сферах — говорили про наших попередниць XIX та початку XX століття.

Нині я продумую подальшу роботу. Хочу змінити формат, але продовжувати тему, адже є безліч видатних особистостей часів Другої світової війни та повоєнного періоду. Багато хто знає їхні прізвища, але мало хто здогадується про їхнє походження чи роботу на Сході, або про те, як вони берегли пам’ять про рідний край навіть в еміграції. Потроху пишу книгу. Впевнена, що справа рухалася б швидше, якби вже була домовленість із видавництвом, але робота триває попри все.

— Ви згадали про меморіалізацію та про те, що ваша перша книга була присвячена саме Донеччині. Я теж десь наприкінці 23-го року почала акцентувати на цьому увагу. З 2014-го до початку повномасштабного вторгнення теми Луганщини та Донеччини були дуже обмеженими у своїх проявах. Ніхто не розсипався в сантиментах, не цитував «люблю я Донбасу красу»… Але все одно відчувався брак розуміння. Нещодавно мені сказали: «Дівчино, ви маєте змиритися з тим, що для багатьох війна почалася лише у 2022 році». Але я не хочу з цим миритися! Якщо ми живемо в одній країні, то маємо чітко усвідомлювати, коли в ній насправді розпочалася війна. Зараз з’являється багато цікавого контенту: наприклад, рілзи про те, що на Луганщині цуценят називали «кутятами». Це популяризується, про це нарешті говорять — і це теж форма меморіалізації. Чи це мені лише здається, що до 2022 року про це не заявляли так гучно і не створювали подібних класних проєктів?

Тематикою Сходу в соцмережах я впевнено зайнялася з початком пандемії. До того багато хто з нас перебував у стані шоку. Важко вербалізувати свої почуття та ставлення до того, що сталося, коли навколо більшість не має навіть приблизного подібного досвіду. Люди вірили соцмережам чи ворожим ІПсО, а ми часто не мали сил доводити протилежне.

До ковіду я більше цікавилася самостійним туризмом Україною. У нас ще з доісторичних часів «Живого Журналу» було своє ком’юніті. Коли ми перейшли на інші майданчики, я помітила, який живий відгук викликають матеріали про Донеччину та Луганщину. Навіть простий фоторепортаж із прогулянки Краматорськом викликав захоплення й обов’язковий коментар: «Не може бути, невже це там?»

Після 2014 року на Схід потягнулося багато мистецьких ініціатив. Неможливо не згадати фонд «Ізоляція»: вони евакуювалися з Донецька до Києва, але постійно тримали фокус на Донбасі як на індустріальному регіоні, залучаючи іноземних митців. Потім був «Гогольfest» — величезна подія, що відкрила Маріуполь. З 2016 року фестиваль став регулярним, приваблюючи поціновувачів театру, музики та урбаністики. Ми з чоловіком теж почали часто їздити до Маріуполя, адже це місто було моїм «місцем сили» ще в юності. На очах воно почало неймовірно змінюватися.

Коли через пандемію кордони закрилися, я вирішила: це шанс присвятити весь вільний час Донеччині та Луганщині. Тоді активно розвивався місцевий туризм, з’являлися мистецькі резиденції та громадські хаби. Я активно вела Instagram, і мої 10 тисяч підписників із захватом розглядали репортажі, знову вигукуючи: «Не віримо, що там так гарно!». Та щойно я пропонувала приїхати, люди одразу згадували: «Ой, там же війна». Пояснювати, що життя триває і там безпечно, було марно. Це було «не на часі».

А у 2022-му величезна кількість людей раптом згадала ці моменти й пошкодувала: «Боже, чому ми не поїхали туди раніше?». Чому? Бо це здавалося неактуальним. Коли є можливість мандрувати світом, люди обирають закордонне море чи Карпати. Навіть моя розумна, освічена подруга-гід зі Львова колись питала мене: «Та що там у тому Харкові, яка там архітектура?».

Це боляче й сумно. Тепер люди пізнаватимуть цей край не через власний досвід і прогулянки, а через сухі історичні факти та репортажі про трагедії. Ми — чи не останнє покоління, яке пам’ятає справжній Схід на дотик, а не з літератури чи мемуарів.

— Крім того, що ми можемо знати більше, окрім того, що ми можемо читати, і чим активніше ми будемо гуглити, тим більше буде матеріалів, бо я з цим в своїй роботі стикаюся, що навіть Гордасевич шукати інформацію надзвичайно важко, оскільки про неї не така велика кількість людей знає, на яку, безсумнівно, ця постать заслуговує. Окрім того, що ми можемо дізнаватися, читати, що ми можемо зробити для того, щоб тема Сходу, Донеччини, Луганщини гучніше звучала?

Я багато над цим роздумувала. Свого часу мені здавалося, що достатньо просто видавати книжки. Зараз їх уже стільки, що можна складати власні рейтинги, порівнювати акценти та якість висвітлення тем. Проте книжки та статті часто залишаються продуктом, таргетованим на «своїх»: на тих, кому це болить і кому це близько. Для інших нові знання — це завжди зусилля, а люди схильні цікавитися чимось більш зрозумілим.

Особистий досвід і емоції, якими ми ділимося в блогах, зазвичай чіпляють лише тих, хто знає нас особисто або вже «в темі». Я певною мірою змирилася з тим, що це залишатиметься локальним зацікавленням, аж поки тема не вийде на великі екрани чи у масштабні телепрограми.

Як на мене, це може статися за двох обставин: або коли Український Схід повернеться, або коли більшість остаточно повірить, що він втрачений. В останньому випадку Схід, на жаль, стане для багатьох чимось незвіданим, екзотичним — і лише тоді викличе тимчасову цікавість.

Погляньте на коментарі під постами таких видань, як «Вільне радіо» чи «Трибун». Для багатьох це тема чистого болю. Хтось сам втратив дім, у когось там загинули близькі, хтось уперше зустрівся зі Сходом лише під час запеклих боїв. Має минути час, щоб ми почали сприймати ці події як історичний момент. Справжній інтерес прокинеться тоді, коли ми зможемо повернути свої домівки або коли ці території отримають шанс на відродження.

А поки що — це територія болю. І ми відчуваємо це найгостріше, бо для нас цей біль — дуже особистий.

— Ви дуже влучно сформулювали про «територію болю». Нещодавно я і сама з подивом усвідомила, наскільки гостро мені бракує доступу до рідного дому. Здавалося б, ти стільки про це думаєш, стільки проживаєш, що врешті має настати та сама п’ята стадія прийняття — ти просто вчишся з цим жити. Але виявилося, що це не зовсім так. Я подивилася фільм «Прометей Донбасу», і це було справжнє потрясіння: навіть через екран ти ніби відчуваєш той самий запах. Ти впізнаєш цих людей: з кимось у дитинстві їхала в одному автобусі — вони на роботу, ти до школи. Це настільки «моє», настільки близьке, що ніяке прийняття не здатне це стерти.

Іншого такого не буде. Ми можемо здобувати неймовірний досвід зараз чи в майбутньому, але дитинство не трапляється вдруге. Не буде тих самих знайомих, тих самих місць. І хоч би якими важливими були нові події, вони не заповнять те місце всередині. Там не порожнеча — там назавжди наш досвід і наша пам’ять

— Згадуючи момент, коли довелося покинути дім… Я тоді була ще неповнолітньою і зараз безмежно вдячна батькам за рішення їхати саме в цей бік, а не в інший. Адже ситуації бувають різні: багато моїх однокласників цілком комфортно почуваються в ростові, воронежі чи москві. А що у 2014 році стало останньою краплею для вас? Коли ви зрозуміли, що треба їхати, попри всю любов до рідного міста?

У мене, як завжди, особливий досвід: 2014 рік я зустріла в Криму. Ми приїхали в Керч — рідне місто батька мого чоловіка, з яким у родині пов’язано багато спогадів. Це була «прекрасна ідея» — позимувати біля моря. Як випускниця істфаку я мріяла попрацювати з археологічною експедицією, планувала приїхати туди з дітьми наступного літа…

Натомість ми застали там фінал Майдану та початок окупації. Уже першого березня я опинилася за кермом автівки, завантаженої всіма нашими речами. До того ми навіть міркували, чи не поїхати нам через ростов і переправу — мовляв, гарна ідея, одразу в Донецьк… Та коли ми перетинали Чонгар і я побачила цих «зелених чоловічків», людей у балаклавах та військову техніку, то зрозуміла: рішення тікати з Криму було єдино правильним.

Поки ми їхали, зателефонував друг із Дніпра: «путін дозволив введення військ». Уже наступного дня ми стояли з українськими прапорами під міською радою в Дніпрі. Ми більше ніколи не повернулися ні в Крим, ні в Донецьк. Спочатку я кликала друзів та кумів до себе в Керч, потім — у Дніпро… А після «референдуму» стало остаточно зрозуміло: у Донецьк шляху немає. Так і сталося.

— Я розумію, що наші досвіди абсолютно різні. Ми спілкувалися з дівчиною, яка виїхала лише після 2022-го: вона стала повнолітньою вже під час повномасштабної війни, і хоча батьки її не підтримали, вона все одно знайшла спосіб вирватися. Наші рішення у 2014-му диктувалися одними обставинами, а зараз, у 2022-му, ми бачимо геть іншу ситуацію. У фільмі «Прометей Донбасу» є вражаюча сцена: навколо вибухи, безліч руїн, військові заїжджають у двір і питають літню жінку: «Евакуюємося?». Вона каже: «Ні». Вони перепитують: «А коли?». Вона ж просто підбирає щось із землі й тихо відповідає: «Не знаю». Як дослідниця Сходу як ви можете пояснити цей феномен — людину, яка до останнього тримається за свою землю, попри все?

Мені здається, це не щось локальне — це історія про кожну людину. Попри те, що війна прийшла в конкретні регіони України, психологічно вона скрізь проживається однаково. Людям із мегаполісів, які мають досвід релокації, значно легше покинути все й переїхати до іншого міста, навіть не кажучи про іншу країну.

Але для тих, хто живе «на землі», хто власноруч будував свій дім, виховував там дітей, ховав близьких і плекав господарство — це надважке випробування. Мені важко навіть уявити, що вони відчувають і як живуть далі. Адже не кожна історія закінчується як у казці: «вони виїхали, і все стало добре». Ні, життя після евакуації — це зовсім інша, часто непроста реальність.

— Наприклад, у 2014 році нашій родині було надзвичайно важко. Ми досі пам’ятаємо ті оголошення про оренду, де великими літерами було виведено: «ВПО не турбувати» або «Донецьким не здаємо». Це було частиною нашої реальності, і ми не маємо права про це мовчати.

Коли людина не відчуває прямої загрози життю тут і зараз, визнати, що умови стають неможливими, а катастрофа — неминучою, надзвичайно важко. Одна справа, коли я через рік після окупації Донецька спробувала поїхати на могили батьків, але СБУ надіслала мені відмову: «Ні, ніколи». Це одна історія. Але мої знайомі — такі ж патріоти, які просто не мали публічної позиції чи блогів — продовжували їздити. Це була для них безцінна можливість.

Попри небезпеку, я до останнього не вірила, що в Донецьку може статися щось фатальне — аж до арешту Ігоря Козловського. Він був моїм деканом, відомим істориком та релігієзнавцем. Його затримання стало шоком. Тепер я розумію тих, хто не мав такого досвіду: за відсутності безпосереднього страху за життя багато хто обирав залишатися.

Після 2022 року ситуація інша. Небезпека в Краматорську чи Слов’янську величезна, але ми бачимо людей, які продовжують там працювати: на критичних підприємствах, у школах та лікарнях. Вони творять мистецтво, збирають фольклор, пишуть пісні й книжки. Мені здається, ці люди триматимуться за свою землю до останнього.

— Як ви вважаєте, чим наш із вами досвід може допомогти людям, які зараз вагаються: виїжджати чи ні? Тим, хто боїться не облаштуватися на новому місці, має внутрішні бар’єри або піддається впливу дезінформації?

Багато що залежить від того, наскільки людина цінує власну свободу та особисті кордони. Якщо для вас важливо вільно пересуватися і говорити мовою, яка є рідною для серця; якщо ви прагнете бути серед тих, хто всіма силами тримається за свою державу й землю в її глобальному сенсі, — тоді вибір очевидний. Важливо бачити тяглість своєї родинної історії: розуміти, ким були ваші предки та як вони вижили на цій землі.

Молодій людині, яка не має життєвого досвіду, легко піддатися спокусі — повірити в ілюзію приналежності до чогось «великого» та «сильного», чого всі бояться. Але коли ти обираєш власну гідність, можливість вільно висловлювати думки й не ховати обличчя, шлях стає зрозумілим. Треба бути з народом, який виборює своє право жити — жити у власній країні.

— Для Криму вже випрацювано певну логіку та алгоритми реінтеграції мешканців. Проте зі Сходом ситуація значно складніша: здається, з цією темою на такому рівні наразі не працює ніхто.

Це надзвичайно болюча для мене тема. Я поки не маю остаточної відповіді на питання, як просувати її на державному рівні. Ми можемо будувати ідеальні теорії реінтеграції, але все розбивається вщент у момент, коли людина приїжджає і банально не може отримати документи. Це справжня катастрофа.

На щастя, зараз є народні депутати, яким ця тема не байдужа. Адже молодій людині, яка щиро хоче пов’язати свою долю з Україною, але не має легального статусу, важко пояснити причини таких перепон. За кілька років це перетвориться на проблему глобального масштабу: зараз у когось ще є свідоцтва про народження, але з часом ці ниточки зникнуть. Я дуже сподіваюся, що це питання лобіюватиметься на найвищому рівні.

— З чого ви порадили б почати людині, яка щойно відкриває для себе тему Українського Сходу?

Для мене це питання — світоглядне. Багато хто не може чітко сформулювати: для чого знати всю Україну? Ми можемо ніколи не бувати на Херсонщині, але ми її любимо. Хтось роками не бачив Криму, але він залишається в серці. То чому ми маємо так само любити Донеччину чи Луганщину?

Якщо ми не сприймаємо Україну як єдине ціле, якщо ділимо її на більш і менш цінні місця, на «важливих» і «другорядних» людей — ми робимо неоціненний подарунок нашому ворогу. Це перший крок до вагань, до думки про те, що якусь територію можна залишити, а якісь люди «не такі цінні», бо помилилися у виборі. Але якщо ти хочеш бачити Україну єдиною від Луганська до Ужгорода, у тебе немає варіанту не цікавитися кожним її куточком.

Підсвідомо ми цінуємо те, що знаємо. Навіть якщо ми там просто мандрували, проїжджали повз або там навчалися наші батьки. З чого почати дослідження Сходу? Знайдіть свій «гачок». Я впевнена, він є у кожного. Знайдіть у соцмережах людину, яка щиро кохає це місце — вона розкаже про нього так, що вас зачепить. І це не обов’язково буде щось величне чи відоме. Це може бути запах весняного степу, пил під ногами або повні кросівки піску. Це можуть бути вулиці, посипані дивною сумішшю замість солі. Дозвольте цьому відгукнутися в собі — і далі шлях стане набагато простішим.

— Треба дуже добре знати історію свого краю, адже коли ти не обізнаний — тебе легко спантеличити. Потрібно розуміти, що відбувалося до приходу радянської влади: хто насправді будував Донбас, ким були його мешканці. Важливо знати про людей, які формували цей регіон, були змушені виїхати, але й досі продовжують відстоювати свої міста. У мене бували ситуації, коли мені емоційно закидали: «Ще у 90-х мешканці Сходу самі обрали російську мову. У вас був вибір, і ви його зробили». Щоб гідно відповісти на таке, мені доводиться починати ще з Валуєвського циркуляра й апелювати до Голодоморів. Якщо ти маєш ці знання, ти можеш розширити багаж знань іншої людини та, можливо, змінити її думку. Але для цього спершу треба наповнити власний багаж. Досліджувати Український Схід — бодай на папері чи через блоги — це надзвичайно важливо. Звісно, я не можу закликати до дії в стилі «Париж почекає, відвідайте Краматорськ», але пізнавати ці міста варто вже зараз.

Особистий досвід — надважливий. Можна багато розповідати, але ніщо не замінить моменту, коли тема торкається тебе особисто. Для тих, хто шукає свій шлях до Сходу, є чудові орієнтири. Подивіться фільм «ЄвроДонбас», почитайте книжки людей, які щиро закохані в цей край: «Схід українського сонця» Катерини Зарембо або «Дикий Схід» Максима Віхрова. Зрештою, є сучасна музика, є Сергій Жадан.

Головне — знайти власні зачіпки, те, що цікаво саме вам. Я впевнена: якщо ви пошукаєте глибше серед своїх улюблених речей, людей чи явищ, ви неодмінно знайдете там і Український Схід.

Розмовляла Аліка Піхтерева

Слухайте інтерв’ю повністю в програмі “Вона. Війна” на Радіо “Накипіло”.

Фото: соцмережі Наталі Михальченко

Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»