Продюсер (Назар Грибан)

Музикант із Київщини Назар Грибан вивчав психологію у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна». Професіонально писав музику, вірші і тексти пісень. Любив життя, багато подорожував, надихався горами та морем. Назар служив у роті «Гонор» 1 окремого механізованого батальйону «Вовки Да Вінчі» у складі 67 окремої механізованої бригади. Він загинув 2 квітня 2023 року в селищі Хромове Донецької області. Після загибелі музиканта пісня, яку він записав під час захисту України, звучить на радіостанціях.

---

Між Назаром і Крістіною було дванадцять років різниці. Попри роки для старшої сестри він завжди залишався десятирічним хлопчиком: худеньким, непосидючим, з вічно розпатланою світлою чуприною і великими широко розплющеними очима.

Цей світ Назар відчував інакше, ніж більшість. Він дуже гостро сприймав чужу біду й відчував біль кожної живої істоти. Якось неподалік від дому Назар знайшов крихітне брудне руде кошеня, яке він обережно взяв у долоні й поніс додому. Худа тваринка згодом виросла у величезну кішку, схожу на мейнкуна. Вона ще й досі живе з батьками: їй уже вісімнадцять років.

Сестра згадує, що Назар ніколи не міг пройти повз бродячих тварин. Він знаходив на вулицях покинутих собак, писав від руки оголошення, розклеював їх по району, шукав їм господарів. Одного разу він зустрів стару, абсолютно сліпу вівчарку, яка приречено блукала дорогами. Назар не залишив її. Він домовився зі знайомими на будівництві, облаштував їй там куток і щоранку носив туди гарячу їжу, доглядаючи пса, поки той не помер від старості в теплі й любові.

Згодом були роки волонтерства в Гостомельському притулку. Назар привозив туди важкі мішки з кормом, прибирав вольєри й міг годинами сидіти поруч із собаками. Коли Крістіна питала, навіщо він витрачає на це стільки часу, то відповідав: «Собакам бракує не їжі. Їм бракує людей».

Підлітком він шукав себе у музиці

Коли Назарові виповнилося шістнадцять, Крістіна подарувала йому першу акустичну гітару. Цей інструмент він постійно брав у всі мандрівки, грав друзям, писав музику.

— Коли він був підлітком, почав шукати себе в музиці. Спочатку пішов на барабани, потім — на гітару. Він із гітарою доволі багато подорожував по Україні. Потім почав писати слова, навчився аранжувати музику на комп’ютері. І в цьому напрямку рухався. Назар міг просто цілий день писати, грати щось на гітарі. Це була така його відрада.

Крістіна згадує, як уперше вдвох із братом поїхали в Крим. Вона поринає у спогади з теплою усмішкою, у голосі чутно сльози.

Крістіна почувала величезну відповідальність. На пероні вокзалу, серед шуму потягів і натовпу, вона міцно тримала десятирічного брата за руку. У вагоні Назар не міг усидіти на місці. Під стукіт коліс він що пів години смикав її та питав: «Ну що, ми ще не доїхали? Коли вже море?».

«Ну що, Судаку, сумував за мною?».

А потім вони їхали автобусом через численні гірські серпантини Криму. Аж раптом на якійсь із висот хлопчик побачив безкрає Чорне море. Він просто припав обличчям до скла й дивився не зводячи погляду з вікна. Сестра тоді відчула: Крим полонив його серце назавжди. Найбільше він полюбив Судак із його фортецею і дикими пляжами. Потім, уже дорослим, повертаючись туди пізніше, Назар виходив на узбережжя, розкидав руки й сміючись голосно гукав: «Ну що, Судаку, сумував за мною?».

Тоді, за мирних часів, ці слова здавалися просто кумедною традицією. Тепер вони відгукуються у душі глухим болем.

Потім було багато спільних мандрівок, дні народження у Римі й Будапешті. Походи в Карпати, поїздки до Львова. І завжди Назар по-особливому відчував природу. Іноді в готелі, помічаючи, що брата нема поруч, Крістіна знала: він пішов у гори. Сидить десь самітником і грає на гітарі.

Життя змінилося 24 лютого 2022 року. Музикант, мандрівник, романтик і захисник тварин Назар не вагався ні хвилини. Він просто зібрав речі й пішов до місцевої територіальної оборони.

— Я не могла цього усвідомити. Він просто зайшов туди, записався, узяв зброю, — згадує Крістіна. — Додому забігав лише на кілька годин, щоб перевдягнутися чи схопити щось із їжі. Тільки тепер, через роки, я розумію, наскільки треба бути відчайдушним, щоб із нульовою військовою підготовкою протистояти регулярній армії ворога.

Сестра намагалася його втримати, зупинити закликами до здорового глузду:

— Ти ж навіть зброї у руках ніколи не тримав! Ти ж музикант!

— Значить, навчуся, — спокійно, з тією-таки дитячою упевненістю відповів він і закинув на плече ремінь автомата.

Назар справді навчився. Ночами чергував тієї холодної весни, ходив у засідки, разом із побратимами відстежував ворожі ДРГ на Київщині. Тоді ж відбувся його внутрішній злам. До війни Назар писав свої тексти та пісні російською мовою. Після початку повномасштабного вторгнення він без жалю видалив абсолютно з усіх платформ усі свої старі треки. Він почав писати суто українською. Так народилася пісня «Втомлені», яку він устиг записати професіонально.

https://www.youtube.com/watch?v=mguV2aV81IU

«Діти у дворі. Переглядаю сни на повторі. Ні, не ракети, там падали зорі… Наші спільні спогади я покладу в могилу, де ми з тобою навіки щирі».

Київщину звільнили, але Назар не збирався повертатись до пісень. Він хотів іти далі, на справжній фронт, у ЗСУ. Поки чекав офіційної відповіді й розподілу, закінчив важкі курси домедичної допомоги. На його першому однострої з’явився медичний червоний хрест. Проте мрія в нього була одна: він прагнув потрапити в легендарний підрозділ «Вовки Да Вінчі», у роту «Гонор».

Коли прийшло довгоочікуване підтвердження про зарахування, Назар просто-таки сяяв від щастя. Крістіна ж відчувала, як серце стиснулося від передчуття біди.

https://www.youtube.com/watch?v=vxZVoZPF-d4

Якось в одній із розмов Назар поділився з Крістіною ідеєю розроблення спеціального мобільного застосунку для військових. Щоб кожен боєць міг залишити останнє повідомлення для своїх рідних на випадок, якщо не встигне сказати найважливіше особисто перед боєм.

Ми ще побачимо Крим…

А потім був Бахмут. Замерзлі, розбиті артилерією бліндажі, постійна багнюка під ногами й нескінченний гуркіт обстрілів. Між бойовими виходами Назар написав пісню «Жити, а не бути», яку хотів професіонально записати, коли приїде у відпустку на свій день народження у травні.

Тоді ж у нього зʼявився вірш, де були рядки-обіцянки, які він дав собі та тій світлоголовій дитині на кримському серпантині: «Ми ще побачимо Крим…».

Брат із сестрою тоді листувалися короткими повідомленнями. Якось Назар розповів, що до них прибився покинутий господарський пес, схожий на аляскинського маламута. Собака годинами сидів поруч із ним у замерзлому окопі. Тварина відчула «свою» людину.

Зв’язок ставав дедалі гіршим. Дзвінки перетворилися на короткі спалахи:

— Як ти?

— Живий.

— Це добре. Бережи себе.

З динаміка пролунав голос Назара

2 квітня 2023 року ці короткі розмови припинилися назавжди. Під час чергового надважкого мінометного обстрілу під Бахмутом Назар Грибан загинув.

Минув понад місяць трауру. Настало 26 травня — день, коли Назарові мало б виповнитися двадцять шість. Крістіна сиділа в кімнаті, коли прийшло сповіщення про відкладене повідомлення. Це був голосовий файл, який записав брат.

Вона натиснула «Відтворити», і з динаміка пролунав такий знайомий голос Назара:

— Якщо ти це слухаєш, значить…

Того вечора на небі зійшла величезна повня. Крістіна вийшла на ґанок і дивилася на місяць, відчуваючи, що Назар десь поруч. Вона знову згадала вокзал у Сімферополі й те, як міцно тримала маленьку братову долоньку.

Спогадами про музиканта Назара Грибана поділилась його сестра Крістіна.

Фото і відео надали друзі і рідні музиканта.

Розмовляла Ірина Рожок-Капранова