Патрік (Антон Дербілов)

Художник, скульптор та музикант Антон Дербілов із Харкова в перші дні повномасштабної війни долучився добровольцем до 5 Слобожанської бригади НГУ. Його підрозділ першим заходив до Балаклії, звільняв Ізюм та Борову. У мирному житті Антон співав, грав на гітарі й баритон-укулеле в гурті Alcohol Ukulele, а також творив військові скульптурні мініатюри. Антон загинув 6 квітня 2023 року під Кремінною Луганської області. 2024 року на честь Антона Дербілова назвали вулицю у Харкові.

---

Ігор Авдєєв уперше побачив Антона Дербілова восени 2016 року на одній із репетицій гурту Alcohol Ukulele.

«Прийшов такий чувак у класному картузі, у кашне, дуже стильний, красивий, з укулеле. Він поводився надзвичайно скромно, — згадує Ігор. — Для мене Антон уже тоді став еталоном аристократизму духу й людяності. Це навіть не про творчі здібності, хоча їх у нього було більш ніж удосталь. Просто він був такою людиною».

Маленькі солдатики з дитинства

…У майстерні батька, скульптора Анатолія Дербілова, завжди пахло глиною. Для маленького Антона це було місце, де народжувалося диво.

— Не поспішай, — казав батько, даючи синові різець. — Інструмент треба відчувати.

— Так?

— Так.

Антон завжди слухав уважно. Намагався запам’ятати кожне батькове слово. Тоді ніхто не знав, що ці перші олов’яні солдатики малого Антона стануть справою усього його життя, а через роки хлопчик сам виросте у справжнього воїна.

«Із самого дитинства робив своїх солдатиків, вигадував для них цілі всесвіти», — згадує його дружина Катерина.

Коли інші хлопці виросли зі своїх дитячих захоплень, Антон перетворив своє на професію. Він обрав дуже рідкісний напрям: історичну мініатюру.

Він створював цілі козацькі війська

«Для мене він був одним із небагатьох, а можливо, і єдиним в Україні, хто працював з українською історичною мініскульптурою у такому масштабі», — говорить Ігор Авдєєв.

Антон створював цілі козацькі війська. Ліпив старшину, гетьманів, героїв доби Хмельниччини та Гетьманщини. За кожною маленькою фігуркою стояли години й тижні роботи.

«Щоби зробити козака чи гетьмана, він переглядав десятки й сотні ілюстрацій, картин та історичних джерел. Спілкувався з реконструкторами, які відтворюють костюми тієї епохи. Це була бездоганна робота і за технікою, і за історичною достовірністю», — згадує Ігор.

До повномасштабної війни майстерня Sirko Toys, у якій працювали Антон і Катя, жила своїм життям. Там чоловік міг годинами працювати над маленькими фігурками, а дружина їх розфарбовувала.

— Я майже закінчив. Іще один лицар — і все, — говорив він.

— Ти це казав три години тому, — сміялася Катя.

— Ти тільки подивися на цю деталізацію!

Перед різдвяними святами майстерня перетворювалася на маленьку фабрику див. Фігурки святого Миколая роз’їжджалися світом: у приватні колекції, на полиці, на аукціони. Життя йшло звичним ритмом: виставки, концерти, праця над новими фігурками та звичайні затишні сімейні будні.

Спогади про чоловіка і про тата

…Катя розповідає про Антона з усмішкою. Її спогади про чоловіка — про щастя:

«Ми познайомилися, коли нам було по пʼятнадцять. Разом навчалися у художньому ліцеї. Антон був зануреним у книжки мрійником, обожнював Толкіна. Узагалі в нашому домі майже ніколи не було тихо. Коли ми вже поженилися і підросли діти, на кухні вічно закипав чайник, хтось читав, а десь на фоні обов’язково звучала гітара».

— Тату, тихіше, я учуся, — іноді просила Софія.

— Я і так тихо, — усміхався він.

Родина Дербілових в усіх викликала захоплення

Ігор Авдєєв розповідає, що родина Дербілових завжди викликала захоплення у всіх, хто їх знав:

«Їхня сім’я була для багатьох прикладом. Катя, доньки — усі художники, усі творчі люди. Але найбільше вражав не талант. Порядність. Надійність. Душевність».

У середині 2010-х Ігор навіть співпрацював із родиною над творчими проєктами. Старші доньки малювали акварелі харківських краєвидів, Катя створювала графіку.

«Ніколи не було такого, щоби хтось запізнився чи не виконав обіцяного. Дисципліна, порядність, душевність. І духовність — не церковна, а людська».

Катя пригадує, як улітку Харків завмирав, а ліси навколо міста оживали. Там, серед сосен, дорослі люди на кілька днів ставали ельфами, лицарями й лучниками.

— Ти завжди знаходиш спосіб утекти в інший світ, — сміялася Катя.

— Не «втекти», — виправляв Антон. — А повернутися до справжнього життя.

Він весь час створював свої маленькі світи, а ще любив дарувати іншим радість.

Alcohol Ukulele і відчуття радості

Саме для радості у 2017 році Антон приєднався до гурту Alcohol Ukulele. Маленьке укулеле, про яке митець давно мріяв, подарувала чоловікові Катя.

«Антон нічого не робив наполовину, — згадує вона. — Якщо чимось займався, то повністю занурювався у це».

Репетиції тривали до ночі, концерти збирали чимало друзів. Дуже швидко Антон став для колективу людиною, на яку всі могли покластися.

«Головне, чим він займався в Alcohol Ukulele, — підтримував саму концепцію колективу, — говорить Ігор Авдєєв. — Як поводитися на сцені, як тримати музичний грув, як бути частиною спільної справи».

Ігор натрохи замовкає.

«Можливо, це звучить патосно, але він був душею проєкту та його фундаментом. Найдисциплінованіший учасник гурту. Лицар. Це слово дуже йому пасує.

Антон хотів йти на війну ще в 14 році

…Про війну в родині Дербілових говорили ще 2014 року. Антон уже тоді хотів піти воювати, але залишився через дітей.

«У нього були три маленькі доньки. Багато років він не міг знайти собі місця через те, що друзі воюють, а він — ні», — згадує Катя.

А 24 лютого 2022 року рідні вже навіть не намагалися його зупинити. Антон вступив до лав Національної гвардії України, згодом брав участь у звільненні Балаклії та Ізюму. Майстерню довелося закрити…

Донька Софія говорить, що навіть на фронті тато залишався художником. Вона розповідає, що батько часто діставав скетчбук і малював просто в окопі.

А ще на війні Антон часто розповідав побратимам про свою найкращу у світі дружину:

— Вона в мене як янгол-охоронець, — не втомлювався повторювати він.

Митець загинув у бою на Кремінському напрямку 6 квітня 2023 року.

https://www.youtube.com/watch?v=O9QBwx1uvNY

12 квітня на Алеї Слави 18-го кладовища в Харкові було звично людно. Того похмурого дня ховали Антона.

Його молодша донька Софія стояла поруч із матір’ю і сестрами.

— Тату, ти завжди знав, що сказати. — Її голос тремтів. — Ти був для нас прикладом, гордістю.

На квітневому вітрі майоріли синьо-жовті стяги на сусідніх, іще зовсім свіжих могилах.

— Не було нічого, що ти любив би більше за нас і за свій дім. Ти пішов його захищати. І захистив.

Софія довго дивилася на портрет батька у військовому однострої.

— Я дуже люблю тебе, тату. І дуже тобою пишаюся.

Це найважливіше, що донька встигла сказати батькові на прощання.

— Це воїн, який віддав усе, що в нього було, — своє життя заради любові, яку він почував до нас. Я прошу вас поминати його у своїх молитвах, щоб він і там молився за нас і там допомагав нам нищити тих, хто заважає нам жити, — сказав біля свіжовиритої могили на кладовищі священник.

…У день загибелі Антона в родині народилося руде кошеня. Його назвали Патріком — так само як називали Антона на війні. Тепер уже дорослий рудий кіт зустрічає Катю біля дверей. Іноді їй здається, що через нього Антон шепоче: «Я поруч».

Вулиця імені Антона Дербілова

…Софія любить гуляти Харковим повільно, не поспішаючи. Вона зупиняється біля знайомої з дитинства будівлі. Колись тут був затишний двір, тепер — уламки й відкрите небо замість даху. Тиша повертає дівчину у спогади.

— Пам’ятаєш, як ти грав тут? — Соні здається, що вона чує власний голос із минулого.

Антон стоїть, притулившись до стіни ще цілої будівлі. У руках він тримає укулеле й ніжно перебирає струни. Люди проходять повз, хтось усміхається…

Софія раптом моргає і повертається у 2026 рік. Сцена з минулого зникає. Перед очима залишаються тільки зруйнована будівля і вітер, який гуде крізь порожні отвори вікон.

Вона робить крок ближче.

— Ти був тут, тату, — тихо каже дівчина.

Соні здається, що десь між тріщинами рудої цегли ще можна почути звук такого рідного укулеле.

https://www.youtube.com/watch?v=STsqzdmmR3Q

18 серпня 2024 року, у день народження Антона Дербілова, на вулиці, яка нині має його ім’я, знову звучали пісні Alcohol Ukulele. Друзі прийшли подарувати свято одне одному й Антонові.

Катя стояла трохи осторонь і дивилася у небо:

— Ти ж бачиш це? Усі вони пам’ятають тебе.

«Відео не передає і частки того драйву, який був наживо. Вони грали як у вертепі, де на соломі народжується маля, яке змінить світ. Увесь час чекала, що почнуть літати блискавки з трансформаторної будки, але ж ні. На жаль, і хрести не попадали. А могли б», — написала згодом у мережі одна з відвідувачок того концерту.

Спогадами про скульптора-мінітюариста і музиканта Антона Дербілова поділилися його дружина Катерина, донька Софія і друг Ігор Авдєєв.

Фото і відео надали друзі і рідні музиканта.

Розмовляла Ірина Рожок-Капранова