Шніцель (Віталій Ступка)

Музикант Віталій Шніцель із Харкова грав на трубі в гурті Green Milk Company, писав пісні, був активним представником фанатського угруповання Free Land Ultras клубу «Металіст». Він служив у складі 95 ОДШБр. Віталій загинув 1 березня 2025 року поблизу малої локні на курщині.

---

Харків того ранку був сірий і вологий. Десь із Лисої Гори тягло димом, старі трамваї голосно рипіли на поворотах, а вітер носив по асфальту зірване листя і недопалки. Місто жило своїм звичним життям. І тільки на балконі багатоповерхівки стояла непорушно труба.

Анна щоранку проходила повз неї навшпиньках, ніби боялася потурбувати. Музичний інструмент знаходився на полиці серед мастил, старих чохлів і металевих деталей. Інколи Анні здавалося, що з кімнати вона чує знайомі сопіння, брязкіт ременя і важкі кроки.

— Аню, ти не бачила моєї кепки?

І вона на мить завмирала.

Віталік ніколи не вмів бути тихим. З ним поруч завжди були музика, жарти, стадіонні кричалки й чимало різних ідей, які він постійно озвучував уголос.

Шніцель сам навчився грати на трубі

На старих відео Віталік стоїть на секторі «Металіста» серед густого фаєрного диму. Худий, кістлявий, з примруженими очима й такою рідною напівусмішкою. Тієї миті здавалося, що він уже придумав якийсь новий жарт. А перед очима в Ані він продирається крізь натовп у темному клубі, притискаючи до грудей трубу.

Справжнього його прізвища Ступка майже ніхто не знав. Для друзів він давно був Шніцелем. Віталік і сам полюбив це ім’я.

Він прийшов на фанатський сектор іще зовсім малим. Худорлявим підлітком, якого спершу мало хто сприймав серйозно. Але саме такі, кістляві й уперті, чомусь завжди першими кидалися у натовп, коли потрібно обстоювати правду. Фаєри тріщали червоним вогнем, стадіон ревів, хтось біг, хтось падав, а Шніцель зникав у диму. І завжди робив усе по совісті.

У його характері поєднувалися протилежності: грубий фанатський гумор і майже дитяча ніжність, любов до сірих від цигаркового диму клубів і любов до дерева, яке він міцно тримав своїми спрацьованими руками.

Аня каже, що на трубі Віталік навчився грати сам. Він просто брав інструмент — і з того виходив звук.

— Віталіку, ти знову повз ноти! — часто реготали друзі.

Його ще й досі пам’ятають у харківських підвалах. Шніцель дуже добре вписувався у інтер’єр там, де пахло пивом, вологими тілами й цигарковим димом.

Маестро із підвалу

Максим згадує, як перед виступами Шніцель любив удавати із себе великого маестро. Він виходив у довгому темному пальті, мружився, поправляв трубу й урочисто казав:

— Панове, зараз буде велике мистецтво.

А тоді кривив кумедну гримасу, підвал вибухав сміхом і виконував «Екзибіціоніста».

https://soundcloud.com/green-milk-company/green-milk-company-dvchina?si=b6fce9d0e9d44943bb172504911612d3&utm_source=clipboard&utm_medium=text&utm_campaign=social_sharing

Труба ревла, зриваючись на хрип. У тому звуці не було правильності, але в ньому чувся увесь справжній Харків. Після концертів друзі часто сиділи до ранку на сходах барів. Чоловіки курили, сперечалися про музику, футбол і життя.

Олена сміється, згадуючи, Віталіка:

«У групі казали, що ми схожі. У нас справді схожі черепи й худорлявість ця, хоча він міцніший. А ще він дуже любив свого кота й узагалі тварин. Був охайний до нестями й писав кльові невимушені тексти. Коли померла моя мама, наступного дня він написав мені велике повідомлення, яке запам’яталося назавжди, особливо те, що люди не папірці й просто так не зникають, лишаються їхня енергія і пам’ять. Я розмовляю з ним інколи. Ми не були близькими друзями, та щось споріднене духом між нами було й лишається — я бережу це», — згадує Олена друга.

Для Тьоми Шніцель швидко став татом

…З Анною вони познайомилися на весіллі друзів. А вже за тиждень почали зустрічатися. В Ані був маленький син Тьома, який ніяк не міг вимовити ім’я Віталя.

— Тая! — лунав дитячий голос із кімнати.

— Шо? — миттю відгукувався той, хто дуже скоро став для малого татом.

https://www.youtube.com/watch?v=tJKwkThodys

Так і прижилося. Усі вдома почали кликати Віталіка Таєю. Шніцель виховував Артема з підгузків. Учив усього — терпляче й дуже по-чоловічому.

Вони з Анною багато говорили про майбутнє. Мріяли, що колись зведуть будинок, у якому буде справжня майстерня, де Віталік майструватиме меблі. А ще — кімната для Анни, де вона шитиме традиційний одяг.

— І щоб під вікнами росли мальви, — казала вона.

— Ростимуть.

— І сад.

— І сад.

Він тихо сміявся і далі шліфував своє дерево.

Після початку повномасштабної війни родина виїхала до Полтави. Потім не витримала й повернулася додому. Шніцель увесь час волонтерив: шукав машини для фронту й возив допомогу хлопцям — водночас постійно працював у кузні. Але із часом став дедалі мовчазнішим.

Одного вечора він прийшов додому й сказав Анні:

— Я так більше не можу.

Вона тоді відразу все зрозуміла.

— Треба йти.

Друзі до останнього вірили у краще

Навесні 2024 року Віталій Шніцель поповнив лави 95 окремої десантно-штурмової бригади, де був водієм та вивозив поранених із-під обстрілів. Проте навіть у цьому пеклі чоловік ніколи не переставав жартувати. І так під жарти і кумедні відео минала його служба.

А 1 березня 2025 року Шніцель загинув під артилерійським вогнем біля малої локні на курщині.

Пів року його вважали зниклим безвісти. Максим говорить: друзі до останнього вірили, що Шніцель живий. Бо ж не міг він просто взяти і загинути. Максим досі зберігає берці й футболку, які Віталік подарував йому ще під час свого волонтерства. Іноді Макс взуває ті берці й каже, тоді йому здається, ніби друг десь поруч, ось-ось штовхне плечем і пробурчить: «Та не кисни ти».

…Восени Шніцель повернувся додому назавжди.

Його кремували й поховали у Слобожанському. Того дня над цвинтарем здіймався холодний вітер. У важкій тиші Макс раптом тихо сказав присутнім:

— Ну все… Тепер маємо засмажений шніцель.

Дехто з присутніх не витримав і пирхнув крізь сльози. Сміх пішов колом, бо саме так жартував Віталік у житті. І, може, десь над холодним містом, яке вже який рік продовжує жити з постійними втратами найдорожчих, Шніцель теж реготав.

Спогадами про музиканта Віталія Шніцеля поділилися його дружина Анна, а також колеги-музиканти Макс Бага й Олена Єрмішкіна.

Фото і відео надали друзі і рідні музиканта.

Розмовляла Ірина Рожок-Капранова