Чіно (Олексій Ложкін)

Майстер пелюсткових барабанів та драмер з Харкова Олексій Ложкін грав на барабанах у складі різних гуртів. Він служив молодшим лейтенантом механізованого взводу 3 механізованої роти 1 механізованого батальйону 157 ОМБр. Олексій загинув 29 грудня 2024 року на Курахівському напрямку. Його справу з виготовлення пелюсткових барабанів продовжує дружина Тетяна.

---

У Харкові є промзони, де між обшарпаними цехами люди створюють унікальні речі. Влітку повітря там пахне зеленню, металом і фарбою. Довкола панує тиша і росте бур’ян у людський зріст. Саме там, подалі від шуму великого міста, Олексій Ложкін створив власну майстерню пелюсткових барабанів «Шана».

https://www.youtube.com/watch?v=-XBPud6duXQ

Майстерня у промзоні

Тепер, після загибелі чоловіка, Тетяна продовжує приходити в майстерню наодинці. Жінка вправно відкриває важкі двері, вмикає світло й довго дивиться на інструменти, які, здавалось, зовсім недавно торкався її коханий. На полицях ще й досі стоять колекційні барабани Олексія з різних куточків світу — африканські уду, індійські калімби, латиноамериканські конго та деревʼяні пелюсткові барабани.

Тетяна говорить, що Льоша завжди був дуже скромним. Тому після загибелі майстра та музиканта в інтернеті майже нічого не залишилося. Лише теплі спогади у душах тих, з ким він був знайомий. На фотографіях Олексій ніби завжди трохи усміхається якоюсь своєю особливою доброю та трохи «іншопланетною» посмішкою.

Друзі кажуть, що в ньому не було нічого показного. Льоша не намагався здаватися цікавішим, важливішим чи мудрішим, ніж був насправді.

Музикант Коста Джонс, який перетинався з Олексієм у музичній тусовці Харкова, згадує:

«Льоша був однією з найчистіших душею людей, яких я коли-небудь зустрічав у своєму житті. Ми не були близькими друзями, бачилися рідко на зустрічах молодих музикантів. Але навіть під час тих нечастих зустрічей було легко помітити, наскільки це добра й порядна людина.

Зізнаюся, я завжди заздрив його зовнішньому спокою та врівноваженості. У ті роки мені дуже бракувало цих якостей, і щоразу після нашого рідкісного спілкування з ним я якийсь час почувався краще».

Як все починалось…

«Олексій був із тих музикантів, які не прагнуть сцени, але чудово і вільно там почуваються, ще й підтримують інших виконавців, — додає його друг Олексій Булаш. — Коли він був на сцені або в житті поруч, було спокійно, бо своєю присутністю він дарував іншим впевненість. Наче клей, завдяки якому розрізнені частинки нарешті знаходять своє місце і заспокоюються в просторі. Пам’ятаю, як ми збиралися грати й імпровізувати в Саржиному Яру. Одного разу в якийсь момент Льоша кудись зник, а повернувся з величезним кошиком полуниці. “Пригощайтесь. Це для всіх!” — усміхнувся він, ставлячи кошик у центр кола. Він завжди допомагав людям знайти своє місце поруч одне з одним».

Близький друг і колега Олексія Ложкіна Дмитро Мартиняк (marazoom) згадує, як десь у 2008–2009 роках вони познайомилися на просторах знаменитого «Харьків форума» у розділі «Музика». Там збиралися люди, об’єднані спільними інтересами, які спілкувалися про все на світі. 

Тоді ж Олексій з Дмитром відкрили інтернет-магазин етнічних інструментів та аксесуарів. Льоша загорівся новою справою і попросив друга навчити його фотографувати для «онлайн-вітрини». У Дмитра досі зберігається архівне фото, на якому вони з Льошею намагаються правильно виставити світло і сфотогравувати якийсь екзотичний кокос, а Олексій ретельно конспектує всі вказівки в блокнот.

…Перші експерименти над майбутніми інструментами відбувались у дворі в Змієві, де Олексій із товаришем Максимом різали болгаркою два старі пропанові балони. Вони невтомно починали роботу заново, адже не мали ні підручників, ні готових технологій. Все доводилося створювати з нуля. З цих гаражних експериментів згодом народилась крута творча майстерня.

«Олексій вмів грати на усьому, що грало й звучало, — розповідає Дмитро Мартиняк. — Він фантастично чув і знав, як повинен грати той чи інший інструмент. Я знав, як запроєктувати і створити, а він знав, як удосконалити, вказував на недоліки, виявляв слабкі й сильні сторони. Було б неправильно назвати його просто барабанщиком. Перкусіоніст, дослідник, винахідник… Через його руки пройшли тисячі унікальних інструментів».

Музикант Сергій Понікаровський пам’ятає Олексія з початку 2010-х, коли вони грали в сусідніх тріп-хоп гуртах і захоплювалися його грою, адже той надзвичайно тонко відчував грув і динаміку. Уже тоді Льоша ділився після репетицій:

— Мені замало просто тримати ритм. Хочеться чогось мелодійнішого. Розумієш, мені не вистачає засобів, щоб висловити все, що звучить всередині.

На сцені він був яскравим драмером

Дмитро говорить, що найдивнішим у Льоші було поєднання абсолютного зовнішнього спокою та вибухової експресії у грі на інструменті. У житті він був стриманий і розважливий, а на сцені перетворювався на яскравого, соковитого драмера.

Разом із Дмитром Мартиняком вони грали у трьох абсолютно різних проєктах. В одному з них, в мінімалістичному тріо (ударні, бас-гітара і вокал), їм удвох вистачало простору, щоб заповнити весь звук, бо вони відчували один одного на молекулярному рівні. В останньому спільному проєкті з ним і його дружиною вони грали фольк-етніку. Олексій створював магічну ритмічну палітру на кахоні, додаючи до неї безліч «смаколиків»: дерев’яних жабок, бамбуковий «шум дощу», дзвіночки.

Вони разом пройшли багато чого. Разом їздили на етнічні фестивалі по всій Україні, разом стояли на харківському Майдані у 2014 році біля пам’ятника Тарасу Шевченку за Україну, коли на головній площі міста вирував проросійський «ватний» шабаш.

Відомий хендпаніст Анатолій Гернаденко познайомився з Олексієм близько 15 років тому, коли про хендпани в Україні майже ніхто не чув. Інструменти коштували тисячі доларів. Анатолій пригадує, як одного разу Льоша знайшов можливість придбати рідкісний хендпан, але без вагань поступився цією чергою другові:

— Забирай, тобі він потрібніший!

— Льоха, ти з глузду з’їхав? Ти ж сам про нього мріяв!

— Я відчуваю, що тобі він зараз потрібен більше.

Зараз Анатолій каже, що без Олексія його б не існувало як хендпаніста: «Льоха тримав усю українську спільноту, знав кожного майстра. Якби всі люди були такі, як він, війни б не було».

З Тетяною їх звела музика

З майбутньою дружиною Тетяною Олексія теж звела музика. 

«Ми були закохані з першого погляду, але довго просто дружили», — каже Таня. Вони стали ідеальним, гармонійним дуетом — разом грали, подорожували. А квінтесенцією їхнього кохання стала донечка Міра.

«Він був мені другом, коханим, моєю тихою опорою і в певному сенсі провідником. Завжди підтримуючий, усміхнений, зі світлом у серці. Здавалося, він завжди буде поруч. 

Коли мені особливо сумно, я вдягаю його кітель, який д не можу наважитись випрати.

Хоча тепер із нами лише його фотографія, і місце за столом порожнє, та любов не вмирає, вона просторово розширюється. Він поруч. Просто тепер трохи вище…» 

Якось через кілька років після відкриття майстерні Володимир Понікаровський хотів купити один з інструментів Олексія. Льоша лише хитро посміхнувся:

— Ні, тобі не продам.

— Це ще чому? Я ж гроші плачу.

— От як навчимося робити ідеально, як треба — тоді сам скажу. А сире я тобі не віддам.

Учениця Олексія Ярина досі пам’ятає суботи до повномасштабного вторгнення, коли вони збирались у студії. Після уроків Льоша заварював зелений чай, і друзі годинами розмовляли. Коли новачки соромилися, Олексій підсідав поруч: «Тут немає неправильних нот. Інструмент вже налаштований на гармонію. Ти просто слухай себе і дихай».

https://www.youtube.com/watch?v=DKPRc4QvGcc

Він занадто сильно любив Харків

24 лютого 2022 року мирне життя зупинилось. Олексій принципово залишався в Харкові, він занадто сильно любив це місто, і навіть коротка евакуація стала для нього мукою. 

Вони з Дмитром Мартиняком постійно зідзвонювалися, обговорювали новини у спільної групі з другом зі Словаччини. А потім у групу прийшло коротке повідомлення: Олексій на навчаннях. Він не ховався й не втікав. На запитання друзів відповів просто: «Якщо не ми, то хто?».

Олексій чудово розумів усю небезпеку, але пішов свідомо. Спілкування з друзями стало рідшим, у повідомленнях переважали короткі фрази. Коли Льоша назвав напрямок, куди їх перекидають, Дмитро почав панікувати. Олексій заспокоїв друга: «Все буде ок, бро».

Якось Дмитро через забудькуватість привітав його з 40-річчям на день пізніше, написав, що почується «свинею». Льоша відповів у своєму стилі: «Бро, та не переймайся». Це було одне з останніх повідомлень.

У грудні 2024 року група Олексія вирушила на бойове завдання на Курахівському напрямку, де вони мали евакуювати поранених та доставити боєкомплект. А далі була тиша… 

«У нас просто вкрали той Новий рік, — згадує племінниця Тетяни Соня. — Наступні два тижні після звістки я пам’ятаю погано — істерики, сльози, кричуща несправедливість. Вона така голосна, що за нею нічого не чути».

Дорога Олексія додому, до рідного Харкова, зайняла більше року. Лише 23 лютого 2026 року Тетяна змогла написати в соцмережах:

Таня пише чоловіку вірші

«Моє кохання… Мій Космос… Мій Герой… Ти повертаєшся на щиті… Прощання відбудеться 27 лютого о 12:00 на Алеї Слави 18 кладовища м. Харкова».

Дружина часто розмовляє з ним і зараз, пишучи вірші присвяти про весну, яка їм не снилася, і про сад, який вона продовжує ростити на землі для нього. 

Нещодавно рідні подали документи Олексія на нагороду.

Тетяна написала про це на своїй сторінці в соцмережах:

«…Немає нагороди за гідно прожите та втрачене життя. Немає ордена за недоспані ночі матерів. За дітей, які тепер ростимуть із фотографією замість підтримки батька… Відзнака не може визначити масштаб втрати. А найбільша гіркота в тому, що всі вони хотіли жити… Справжній героїзм часто тихий. Тому всі наші янголи — герої, навіть якщо для цього не вистачило подвигу вселенського масштабу».

Від дня загибелі майстра унікальних музичних інструментів та музиканта Олексія Ложкіна минуло вже понад півтора року. В порожній майстерні в промзоні у Харкові досі пахне металом і чаєм. Тут його дружина Таня продовжує справу чоловіка на знак його пошани і памʼяті, і ніжно виводить нові візерунки на пелюстках, а поруч з мамою маленька донечка Міра малює великі картини з музичними інструментами для Тата.

“Мені дуже подобалася життєва філософія Олексія. Я запам’ятаю Льошу як дуже добру, мудру й напрочуд оптимістичну людину. Із спілкування з ним я виніс чимало важливих думок і поглядів, які залишилися зі мною”, — написав про Олексія Андрій з Аргентини, з яким вони колись грали на хендпанах.

Спогадами про Олексія Ложкіна поділились його дружина Тетяна, друзі Дмитро Мартиняк, Анатолій Гернаденко, Коста Джонс, Олексій Булаш, Сергій Понікаровський, Андрій, учениця Ярина та племінниця Соня.

Фото і відео надали друзі і рідні музиканта. 

Розмовляла Ірина Рожок-Капранова