Глобус (Дмитро Єгоренков)

Музикант і винахідник Дмитро Єгоренков грав на фортепіано, акордеоні, мелодиці, банджоліні, співав у гурті Alcohol Ukulele. Також музикував у складі харківського гурту «П’ятниця Дріб Субота», писав пісні, працював на Radio 50. Він служив у 518 окремому батальйоні спеціального призначення «Дике Поле». Дмитро загинув під Кремінною Луганської області 17 травня 2023 року.

---

— Дивися, він зараз спалить усю виставку, — сказав Дмитро й штурхнув Володимира ліктем.

Ця розмова відбувалсь у середину дев’яностих. Друзі Володимир Бойко та Дмитро Єгоренков приїхали до Києва на велику комп’ютерну виставку представити власну систему цифрового радіомовлення.

У просторому залі помітно нервував звукорежисер, який ніяк не міг навести лад із апаратурою.

— Пішли допоможемо, — запропонував Дмитро.

Людина, яка могла все 

За кілька хвилин Володимир уже стояв біля мікрофона й оголошував відкриття міжнародної виставки.

Увімкнулися камери, на виставці почали працювати журналісти, а наприкінці свого виступу він несподівано додав: — До речі, я з харківського «Радіо 50».

«Мене просто попросили перевірити мікрофон. Після мого виступу павільйон вибухнув сміхом. Потім до мікрофона вийшов міністр і пожартував: “Раз «Радіо 50» уже відкрило виставку, то мені залишається її продовжити”», — згадує минуле Володимир, який нині живе в Америці.

…Такі історії відбувалися з Дмитром постійно. Вони з Володимиром познайомилися ще студентами.

«У нас уже тоді були спільні інтереси: комп’ютери, електроніка, інженерія, — згадує Володимир Бойко. — Ми могли годинами говорити про радіо, схеми, пристрої. Мені здається, Діма вже з тих часів був людиною, яка хотіла зрозуміти, як працює увесь світ. Згодом ми обоє опинились на харківському “Радіо 50”, яке для цілого покоління стало культурним явищем. Він був core person компанії, одним із тих людей, без яких усе це просто не працювало б».

Саме там Дмитро взявся за проєкт, який для середини дев’яностих видавався чимось неймовірним. Він листувався з німецьким інститутом Fraunhofer, де створювали формат .mp3, і разом із колегами впровадив на радіо цифрову систему мовлення.

«Ми використовували .mp3 для етеру тоді, коли більшість людей навіть не чула про цей формат», — згадує Володимир.

Але технічні прориви ніколи не були для Дмитра приводом для самовихваляння. Головна мета всього, що він робив, — щоб воно працювало. Не мало значення, який вигляд це має. Якщо воно розв’язує проблему — отже, усе добре.

Дмитро мав народитись в епоху Ренесансу 

Ігор Авдєєв переконаний: Дмитро народився не в ту епоху.

«Йому треба було жити в Ренесансі. Він був із тих людей, які хочуть уміти все. Малювати, грати, програмувати, будувати. Як Леонардо да Вінчі. Не масштабом генія, а самим способом мислення».

Він був музикантом, програмістом, інженером, викладачем, фотографом, радійником і конструктором. Людиною, яка однаково легко почувалася і в музичній студії, і за паяльником, і за комп’ютером.

Його батьки працювали в науковому центрі в П’ятихатках. Батько викладав атомну фізику в Каразінському університеті, знав п’ять іноземних мов і певний час працював у Японії. Туди він узяв із собою й сина.

«Він повернувся звідти закоханим у японську культуру, — згадує дружина Елла. — Почав вивчати мову, знайшов єдиного натоді японця у Харкові й ходив до нього на заняття. Навчився готувати суші ще тоді, коли про них майже ніхто тут не чув».

П’ять гітар, чотири акордеони, два піаніно… 

Якщо Дмитра щось захоплювало, він прагнув розібратися у цьому до кінця. Так було і з музикою. Батько грав на скрипці, тому музика звучала вдома постійно. Дмитро закінчив музичну школу з класу фортепіано, опанував гітару, а потім почав збирати музичні інструменти.

«Якщо Дмитро купував щось, то не одне, — сміється Елла. — П’ять гітар, чотири акордеони, два піаніно. Ми просто-таки жили всередині музики».

Особливою сторінкою його життя стали знамениті «плов-концерти». На подвір’ї власного будинку Дмитро разом із друзями будував сцену зі старих дощок, ставив звук, варив величезний казан плову й запрошував музикантів.

«Приходило по тридцять, по п’ятдесят, іноді навіть по сімдесят людей, — згадує Авдєєв. — Це була окрема маленька республіка. Іноді поліція приїжджала, — сміється він. — Комусь із сусідів набридав черговий тракторист, який покохав когось у наших піснях».

Наприкінці дев’яностих Дмитро став частиною легендарного харківського проєкту «П’ятниця, дріб, субота». Спочатку це була радіопрограма, потім — гурт, а згодом — окремий світ, сповнений абсурдного гумору, дивних персонажів і музичних експериментів.

«Ми надихалися “Монті Пайтоном”, — згадує Ігор Авдєєв. — У нас співали прискореними голосами, вигадували безглузді сюжети й грали на чому завгодно. А Дмитро ідеально вписався у цей світ. Він грав на клавішних, акордеоні, мандоліні, банджо, укулеле, гітарі та ще десятках інструментів».

«Він був єдиним у колективі з музичною освітою, — говорить Елла. — Але водночас ніколи не зупинявся на тому, що вже знає. Йому завжди було цікаво навчитися чогось нового».

Міг замінити звукорежисера і не тільки 

На концертах Дмитро був не тільки музикантом.

«Приїжджаємо в клуб, а там сидить сонний звукооператор і не знає, що робити з апаратурою, — додає Авдєєв. — Підходить Дмитро, за кілька хвилин усе налаштовує, а той сидить поруч і проходить експрес-курс звукорежисури».

Він міг полагодити будь-що: музичний інструмент, комп’ютер, підсилювач, електропровідню.

У різні роки Дмитро брав участь у розробленні великих міжнародних IT-проєктів, створював програмні рішення для закордонних компаній, працював над освітніми системами для британських шкіл.

Володимир Бойко досі зберігає подарований Дмитром ламповий підсилювач, який він привіз на пам’ять про друга в Америку.

«Він зробив його зі старих комп’ютерних деталей. Корпус — від блока живлення, частина — від жорсткого диска. Ну і лампи, ось видно!»

…Коли почалося повномасштабне вторгнення, Дмитро залишився у Харкові. Фіксував наслідки російських обстрілів, передавав матеріали закордонним журналістам, допомагав військовослужбовцям, шукав потрібне обладнання, а потім вирішив іти сам.

«Він просто не міг інакше», — говорить Елла.

Радіосигнал, який ніколи не зникає 

2023 року Дмитро приєднався до батальйону «Дике поле». Того-таки року його не стало. Він загинув у сорок дев’ять.

Друзі Дмитра згадують десятки веселих історій про музику, радіо, програмування, спільні концерти, подорожі й дивовижні технічні проєкти. А ще говорять багато доброго про нього як про людину.

«Я довго думав про Дмитра й зрозумів одну річ. Мабуть, з усіх людей, яких я знав у житті, він був найсамостійнішою і найнезалежнішою людиною. Не в плані політики, а в плані людської незалежності. Він будував усе сам. Будував себе сам. Усі рішення ухвалював сам, спираючись на власні міркування. Дуже мало таких людей, як Дмитро. Повністю незалежних», — переконаний Володимир.

«Якщо радіосигнал запущено в етер, то із часом він слабшає. Стає меншим, меншим і меншим. Але в інженерній науці немає абсолютного нуля. Його просто немає. Сигнал може бути дуже слабким, майже невловимим, але він ніколи не зникає повністю. — Володимир замовкає на кілька секунд. — Якщо людина колись була в етері, якщо її голос прозвучав, її сигнал ніколи не стане абсолютним нулем. Просто в нас поки що немає приладів, щоб почути його».розвучав, її сигнал ніколи не стане абсолютним нулем. Просто у нас поки що немає приладів, щоб його почути. 

Спогадами про Дмитра Єгоренкова поділились його дружина Елла, друзі Ігор Авдєєв та Володимир Бойко.

Фото і відео надали друзі і рідні музиканта.

Розмовляла Ірина Рожок-Капранова