Пам’ятники леніну в кожному місті, однакові радянські свята, «ленінські кімнати» у школах та переписані підручники — у совєцькому союзі пам’ять була не способом вшанування минулого, а інструментом контролю суспільства.
совєцька система вирішувала, чиє життя варте пам’яті, а чиє — ні. Пам’ять про жертв Голодомору, репресованих митців, дисидентів, депортовані народи чи в’язнів ГУЛАГу десятиліттями замовчувалася або повністю стиралася з публічного простору.
Так, українського поета Євгена Плужника після репресій практично прибрали з літератури та освіти. А місця масових розстрілів, зокрема Биківнянські могили чи підвали Жовтневого палацу, де НКВС вбивало «ворогів народу», залишалися засекреченими.
Навіть пам’ять про злочини нацистів проходила через радянську цензуру. Наприклад, у Бабиному Яру, де під час Другої світової війни розстріляли понад 30 тисяч євреїв, десятиліттями не існувало окремого меморіалу жертвам Голокосту. совєцька влада уникала будь-якого акценту на єврейській трагедії, просуваючи лише узагальнений образ «радянських громадян».
Контроль над пам’яттю проявлявся і в повсякденному житті. На момент розпаду срср в Україні було понад 5 тисяч пам’ятників леніну, а сотні міст, сіл та вулиць носили імена радянських діячів. Зокрема, Дніпро десятиліттями мав назву Дніпропетровськ — на честь більшовика Григорія Петровського, одного з організаторів Голодомору.
Радянська меморіалізація працювала і через систему свят та ритуалів. День жовтневої революції, День праці чи День перемоги ставали регулярним нагадуванням про те, як саме люди повинні сприймати історію. При цьому про репресії, мільйони жертв чи справжню ціну совєцької влади не говорили.
Ідеологію буквально вбудовували у дитинство: школярів приймали в піонери біля пам’ятників леніну, у школах створювали «ленінські кімнати», а будь-яка незгода з системою могла коштувати людині освіти чи кар’єри.
Однією з головних рис совєцької культури пам’яті було стирання особистого досвіду людини. Не було окремої історії матері, яка втратила сина, чи людини, що пережила репресії. Натомість існував абстрактний образ «совєцького народу».
Сьогодні Україна поступово відмовляється від совєцьких підходів до меморіалізації та намагається формувати пам’ять, у центрі якої — людина, її досвід, біль та правда про минуле.
Матеріал створений у межах проєкту #ШОТАМ «Код пам’яті», присвяченого сучасним способам осмислення та збереження пам’яті про війну та історію України.
