«З мого дому мене ніхто не вижене!»

24 лютого 2022 року життя Аюни Морозової змінилося назавжди. Уже наступного дня після початку повномасштабного вторгнення вона приєдналася до волонтерства, дочекавшись лише, поки її дитина дістанеться безпечного місця. Згодом пережила ракетний удар по будівлі Харківської ОВА, провела чотири години під завалами та вийшла звідти з твердим рішенням не залишати рідного міста. Після пережитого вона не тільки й далі допомагала іншим, але й стала однією з тих, хто розвиває у Харкові адаптивний спорт: почала тренувати військовослужбовців і цивільних з ампутаціями, власним коштом пристосовувала басейни до інклюзивних потреб, а локальну ініціативу перетворила на масштабний рух. У подкасті «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло» голова Федерації плавання Харківської області Аюна Морозова розповіла, чому відмовилася виїжджати з Харкова, що допомогло їй вижити після удару по ХОВА та як спорт став одним зі шляхів відновлення для людей, які пережили війну. Вона не вважає себе волонтеркою, бо твердо переконана: допомагати має кожен, бо це нині норма. Тож про себе каже: «Я нормальна людина».

Як часто ви перетинаєтеся з тими, чиї межі норми відрізняються від ваших? Чи вас це не обурює?

Мене це дуже дратує, і свого часу це стало для мене несподіванкою. На початку 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, я розмовляла із Сергієм Жаданом. Він казав: «Дивися, ми свідки народження нації». Я тоді погодилася: так, ми живемо в історичні часи, це дивовижно! Відчувала неймовірне піднесення. Але минуло чотири місяці, і, як-то кажуть, полізло… Виявилося, що норма в кожного своя.

Кожен уважає за внесок у перемогу щось своє. Хтось переказує 10 гривень замість кави й уважає, що цього досить. А хтось віддає геть усе. Пам’ятаю, як із кимось навіть трохи посперечалася через питання, як виміряти, хто допомагає більше. Людина, яка віддає дві третини від своєї десятитисячної зарплати, чи той, хто донатить тільки 2 %, але це 10 тисяч доларів? Хто з них робить більший унесок і як це вирішити?

Тому кожен обирає сам. Я чітко знаю, що роблю. У мене є власний травматичний досвід: коли я вижила, то відразу запитала себе для чого. Я повинна бути корисною. Я знайшла для себе цю відповідь; дуже сподіваюся, що справді приношу користь.

Але ж бачите, яка ситуація: ви, мабуть, усвідомили потребу бути корисною ще до тих подій в ОВА, які вам довелося пережити? Власне, ви були в будівлі обладміністрації саме того дня, коли туди поцілили росіяни 2022 року. Але ж якось ви туди потрапили, щось вас туди привело… Можливо, розкажете, що саме.

Я просто не могла стояти осторонь. За психологією, під час стресу ти або прикидаєшся мертвим, або тікаєш, або біжиш і робиш. От я — біжи й роби! А злякаюся уже потім. Перша думка в мене була: «Треба щось робити, треба щось робити!». Я умію стріляти — справді вчилася цього. У мене немає гендерних стереотипів, але я не дуже люблю готувати, тому кажу: «Я можу тут усе організувати». Я просто хотіла допомагати. Мені здавалося, що ми гуртом… Ну, ми справді гуртом переможемо, просто це виявилося значно тривалішим процесом.

Згадуючи Харків напередодні 24 лютого, якими тоді були ваші будні? Яким був ваш день напередодні вторгнення, умовне 23 лютого?

Я дуже вдячна богам за те, що моя кума повірила в можливість війни й 22-го вмовила мене відпустити з нею за кордон мого сина. Тобто я вивезла дитину з Харкова ще вночі 22-го. А 23-го він мав вилетіти, але з Києва літаки вже не літали. Тоді 24-го я дочекалася, поки мій син — сам, у свої чотирнадцять років — перейде кордон. Здається, саме тоді я уперше посивіла… Але він перейшов, усе було добре, а я прокинулася 25-го зранку, і ми поїхали здавати кров. Наш центр крові вже сильно пошкодили, але ми все одно здали.

Потім повернулися із чоловіком додому, сіли, і він каже мені: «Жінки мають бути в тилу». А я йому: «Ну бачиш, ти ж не молився, тож у тебе не така жінка — я залишаюся». Він тепер часто згадує, що не молився. Зате молюсь я! У мене найкращий чоловік.

І ми поїхали в ОВА. Там була страшенна черга, тож я, як то кажуть, скористалася «корупційними» зв’язками, адже я членкиня громадської ради. Кажу: «Пустіть мене, я тут усе знаю, хочу допомагати!». Ми відстояли чергу — нас пустили, і далі ми вже працювали там. Ночували вдома, але щоранку приїжджали туди: чоловік розвозив їжу хлопцям на стихійні блокпости по Харкову, а я… ну, як і всі жінки, готувала.

Узагалі мало хто поза Харковом розуміє харківців. Для мене не бути в Харкові — це щось подібне до асфіксії: таке відчуття задухи, ніби ти просто не можеш дихати без цього міста. А коли ви зрозуміли, що залишитеся у Харкові? Із чим ви могли б порівняти це відчуття: усвідомлення і твердий намір бути саме тут?

Я узагалі дуже владна людина. Це мій дім! Це моя земля! Це право моєї землі, це моє! Мені байдуже, хто сюди прийшов — з мого дому мене ніхто не вижене! Усе, крапка. Я тоді, правду кажучи, думала, що це затягнеться максимум на пів року. Я ж ніколи не відпускала дитини так надовго від себе… Але це мій дім.

А ще була інша причина — я потім дуже багато про це думала, чому взагалі залишилася, адже спочатку це було дещо емоційне рішення. Я зрозуміла для себе: ця війна сталася через те, що попереднє покоління — покоління моїх батьків — так і не сепарувалося. Це наслідки їхньої так званої братерської любові — чи що там їх зв’язувало. І я почуваю відповідальність перед наступним поколінням — поставити в цьому крапку. Інакше ця війна дістанеться моєму синові. А я не хочу, щоб мої діти воювали.

росія — наш екзистенційний ворог. Про це дуже багато говорить і Сергій Жадан, якого ви сьогодні вже згадували. Наше суспільство має усвідомити: суто географічно росія нікуди від нас не зникне. Тож наше завдання — остаточно відділитися від неї ментально й завжди бути готовими до відсічі. Тобто дати ворогові по зубах, адже окупант розуміє тільки мову сили. Як вам здається, чому це ментальне відділення багатьом дається так складно? Особливо якщо дивитися на представників старшого покоління у Харкові.

Я про це дуже багато думала, адже, як ви знаєте, я не слов’янка: народилася у Бурятії. Я наполовину бурятка, а тато в мене місцевий. У моїх батьків росія — це якийсь ідеал. Я завжди казала їм: «Слухайте, ви ж ніколи не жили в росії! Ви жили в совєцькому союзі, а потім — в Україні. За чим ви сумуєте?». А коли я спілкувалася з бурятами, то казала: «Я відкрию вам секрет, про який ви, можливо, не здогадуєтеся: ми іншої раси. Ми їм узагалі не “брати”. Усе, до побачення!».

Насамперед я аналізувала це для себе. Що стосується батьків і бабусь, то це вплив телебачення. Для мене це взагалі дивна історія: я доросла людина, і в мене вдома телевізор з’явився тільки під час ковіду — раніше не було потреби. Я цілий день активна: робота, дитина, гуртки — постійно в русі. Для мене музика завжди була важливішою за візуал — вона в мене грає постійно, а от дивитися щось просто немає часу. Але стався ковід, і ми купили телевізор. А в наших батьків, напевно, просто немає звички вибирати — ось і вся відповідь.

Якось я розмовляла з родичами й казала: «У вас же був побутовий націоналізм! Чому були квоти за національною ознакою?». Моя мама дуже пишається тим, що вступила до юридичного інституту — одного з найсильніших у совєцькому союзі. Я кажу їй: «Мамо, але ж ти вступила за квотою! І навіть не з першого разу. Ти крута, але тебе спочатку просто не брали!». А вона не бачить у цьому проблеми. Для мене це дивовижно.

Пам’ятаю, як після звільнення Ізюму мої колеги брали інтерв’ю у місцевих жителів, і ті казали, ніби росіяни не були такими жорстокими, як представники так званих ЛНР і ДНР. Мені надзвичайно боляче чути це про своїх земляків, адже я сама з Луганщини. Також на початку повномасштабного вторгнення чимало говорили про бурятів. Яке ваше ставлення до цього та як ви сприймаєте це?

Я, як бурятка, до 2022 року ніколи не чула такої кількості інформації про бурятів. Ми їздили на батьківщину — це дуже цікава історія. В усіх, хто прийшов у мій дім, на мою землю, зі зброєю — умовляти, повертати чи рятувати мене, — у них немає національності. Це ворог. Вони не мають ні гендеру, ні національності. Мені все одно, з якої вони країни, — це окупанти, і до побачення! Що стосується бурятів, то я справді під час цієї війни познайомилася з дуже великою кількістю людей бурятської національності, які підтримують нас або живуть в Україні та є її громадянами. Національність не означає, добрий ти чи поганий. Ти або людина, або ні — різниці немає. Але, звісно, перші пів року чи рік це було видовищно. У нашій родині в мене трохи більш слов’янська зовнішність, а от мій молодший брат — такий «титульний» бурят: темноволосий та смуглявий. Тож на кожному блокпосту було своє «вітаю». Ми зібрали справжнє бінго! У машині їдемо я, мій чоловік-татарин, а позаду сидить мій брат. Ми зі зброєю, оскільки ми добровольці. Нам кажуть: «Дайте паспорт». Дивляться місце народження: Бурятія. І кажуть: «Ну ви й бінго!». Я думала, що довго не пояснюватиму, тому й кажу: «Хлопці, онде недалеко консульство Казахстану — ми казахи». Вони відповідають: «Точно, казахи свої! Їдьте». Ну бо хто відрізнить? Я, наполовину бурятка, не завжди відрізню якута, бурята, казаха чи калмика. Чесно, ми й самі не відрізнимо. Просто, на жаль, саме ця нація стала відомою через ідіотські висловлювання деяких представників. Насправді сьогодні в Бурятії найбільший національний бум, дуже велика міграція. Сподіваюся, що вони все ж таки колись отямляться і пам’ятатимуть, що вони інших раси й національності, що вони не росіяни. Адже насправді вони мають приблизно таку саму історію, як і ми. Їх теж поділено Байкалом на Захід і Схід. Ті, що ближче до Монголії, зберегли мову, віру та традиції. А ті, що живуть на території саме росії, — вони «руські» люди.

Те, що ви кажете, насправді дуже співвідноситься з відчуттям, коли маєш луганську прописку. Якщо ж повернутися до початку повномасштабного вторгнення: ви вже згадували, що тоді глибоко переосмислили своє життя і чітко зрозуміли, для чого ви тут і чому залишаєтеся. Є чимало матеріалів і ваших інтерв’ю про той приліт по ОВА, коли вас чотири години шукали під завалами. Те, як ви сформулювали це для себе, дуже відгукується, але хочеться зануритись у це глибше. Чи з’являлися у вас думки виїхати й переосмислити життя у якійсь більш тихій гавані?

Після завалу мене відкопали — дякую усім. Тільки тепер, через чотири-п’ять років, я можу зізнатися: тоді в мене стався важкий напад ПТСР. Я несвідомо почала шукати спиною тримальну стіну й зауважила, що сиджу на підлозі, просто впершись у старий камін. Зрозуміла: так далі не піде, треба щось робити.

Тож я завантажила себе роботою з головою. Саме тоді в моє життя увійшло те, що заведено називати волонтерством. Я телефонувала знайомим і благала: «Дайте мені роботу! Будь-яку: мити посуд, носити, завантажувати, перевозити — я умію це, це й це. Просто дайте мені роботу!». Пів року я працювала на межі фізичного виснаження.

Уперше за кордон я виїхала в липні 2022 року, бо мій п’ятнадцятирічний син переїжджав до іншої країни. Неповнолітній, сам-один за кордоном — мені треба було його влаштувати. Так почався наш трип Європою. Спочатку була Польща. Не зайшло. У мене сталася перша панічна атака: просто побачила в небі літак і впала. Точнісінько як у кіно: упала просто в сукні, у багнюку…

Потім ми вирушили до Мюнхена, адже син у Харкові вивчав англійську та німецьку й мріяв навчатися там. На жаль, не склалося, і ми перебралися до Базеля. Поки оформлювали документи у Швейцарії, я спостерігала за місцевими. Вони здалися мені аж занадто спокійними. Річка, гори… Я ходила й відчувала: так, довкола простір, свобода й безпека, але мені… бракує повітря. Я просто не можу сидіти склавши руки. Мабуть, такий у мене характер чи психотип.

Мене вистачило на два тижні. Я улаштувала дитину й повернулася. Тільки тут я дихаю на повні груди — це моя земля. Хоча серед моїх предків були кочівники, я не кочівниця. Я маю жити вдома.

Чи було легко дитині прийняти ваш вибір?

Поясню, чому це важко. Я — екстравертка, а мій син — інтроверт. Іноді мені здається, що долі властиві такі жарти. Нам загалом непросто разом, хоча я безмежно люблю і глибоко поважаю його. Знаєте фільм «Загадкова історія Бенджаміна Баттона»? От мій син такий самий: іще дитина, але з дуже дорослим характером. Він абсолютно самостійний і самодостатній. Мені, як матері, інколи хотілося б, щоб він хоч трохи залежав від мене. Але він тільки каже: «Мамо, ну ні, ні».

Коли я потрапила під завал, а потім вибралася, то на емоціях написала великий допис. Син майже не заходить у соцмережі, але того дня чомусь зайшов і прочитав його. Колишній чоловік одразу пише мені: «Лука шокований, зателефонуй йому!». А в мене ж немає телефона: лишився під завалами. Одно слово, заходжу у фейсбук із планшета, намагаюся вийти на зв’язок, а син не відповідає.

Урешті-решт ми сконтактували, і він каже:

— Мамо, навіщо?

— Синку, я мушу допомагати…

— Ціною власного життя?

— Мабуть, так, синку. Бо тут я корисніша для твого майбутнього.

Тоді він сказав дещо, що страшенно образило мене. Хоча тепер я, мабуть, погоджуся з ним:

— А ти не думаєш, що це егоїзм?

Я плачу вкрай рідко, але тоді розплакалася. Кажу: «Синку, але ж я тут допомагаю… Ти хочеш, щоб я була поруч із тобою?». А він відповідає: «Знаючи тебе — ні. Я у безпеці. Але ти не маєш права загинути». Тоді я мовила: «Я буду обережною. Обіцяю, що не лізтиму на передній край…».

Релігійна ви людина чи ні, але мені здається, що це якась наша нова форма молитви. Особливо коли даєш таку обіцянку близьким, яких немає поруч, — обіцянку, за яку ти великою мірою навіть не можеш відповідати. Але ти підвішуєш у повітрі цю колосальну відповідальність… І це так схоже на нашу нову мову любові, на нашу нову релігію.

Я не релігійна, але віруюча. А після першого березня — дуже віруюча людина. Чоловік часто каже мені, що я відьма. Та я просто вірю у сам факт віри.

Під завалом не було нічого, крім спілкування із собою. Якоїсь миті я почала говорити вголос — просто щоб чути власний голос. Я наобіцяла там стільки всього! Що вийду, що власноруч задушу путіна… Щиро сподіваюся, що матиму таку можливість.

Віра, прагнення залишитися цілими й обіцянки — це наша надія. Я не можу померти — у мене є син. Ми маємо закінчити цю війну, щоб не довелося воювати нашим дітям. Ось і все.

Як писав Жадан, «віра — це те, що тримає тебе в сідлі, навіть тоді, коли твої шанси такі малі».

Погоджуся.

Ви тренерка та плавчиня. Я читала про те, як у Харкові сформувалася команда, що почала працювати саме в напрямі адаптивного плавання. Якщо коротко, то це була ваша ініціатива: ви стукали з нею в усі двері й зрештою знайшли однодумців.

Так. Насправді до мене звернулися хлопці, які воювали разом зі мною, і сказали: «Є поранені з ампутаціями, їм треба плавати». Я одразу: «Треба — значить, допомагаємо! Плавання — це ж моя стихія». Так я погодилася, хоча, чесно кажучи, ми ніколи такого не робили.

На перше тренування прийшли хлопці із двома високими ампутаціями. Пам’ятаю свою першу думку: «Ой, як же їх у басейн… Сходами!». Але так, крок за кроком, ми й почали.

Я звернулася до Максима Крипака. Він наш вихованець, а тепер уже мій колега. Максим параспортсмен, виступає і у звичайному плаванні, і в параплаванні. Я сказала: «Максиме, ти дуже потрібен мені, адже є ще й суто гендерний момент. Я ж не зайду за потреби в чоловічу роздягальню». Ми домовилися з приватним басейном, і вони пішли назустріч: максимально переробили душові й туалети під інклюзивні потреби. Мабуть, це єдині такі в Харкові.

Спершу я кликала всіх знайомих тренерів та інструкторів — усіх, хто бодай колись плавав. Але починали ми вдвох із Максимом. Ба більше, ми самі платили за можливість працювати з ними. А потім спрацювало черезтинне радіо. Мої підлеглі тренери потиху почали питати: «Може, тобі потрібна допомога? Тільки підкажи, як із ними працювати». Я відповідаю: «Так само як і зі звичайними людьми! Вони такі самі, як ми. Нікого не треба жаліти».

Жалість у моєму розумінні взагалі принижує людину. Це в нашому постсовєцькому просторі звикли, що «любити — це жаліти». Але це дві абсолютно різні речі. Поважати й допомагати — ось наша історія.

Потроху-потроху нас стало вже п’ятеро. А тепер залучаємо й наступне покоління: виховуємо вмотивовану молодь — студентів, які тільки стають спеціалістами.

У своєму дописі ви писали, що плавання — найкорисніший вид спорту для кожного. Дуже хочеться розкрити цю думку. Якщо говорити про реабілітацію і відновлення, то вода — це дивовижна стихія: поруч із нею чи в ній просто приємно перебувати, вона вгамовує вже самим фактом свого існування. Але як щодо вас? Як змінилося ваше уявлення про вид спорту, який колись обрали? Коли бачите, як він сьогодні діє і допомагає людям, — як це вплинуло на ваші власні взаємини з ним?

По-перше, цей вид спорту обрала не я — його обрали мої батьки. По-друге, він давно став частиною мене. Плавання справді рятує, а вода — лікує. Нам так казали ще в дитинстві, коли ми не хотіли йти на тренування. Тренерка постійно говорила: «Щось болить? Іди поплавай, і все мине». Й ось під час війни я уперше років за вісім залізла у воду сама, для себе. Тоді й подумала: «Справді, чоботар без чобіт!».

Вода змиває увесь негатив — прямо на якомусь, я не знаю, ментальному рівні. Вона просто очищує. От є вогонь і вода… Але у вогонь же не полізеш! Тому я і вважаю, що плавання — це найкраща історія саме для реабілітації. Ми ж зараз не говоримо про спорт високих досягнень — про «вище, швидше, сильніше». Ідеться саме про відновлення.

Вода дарує відчуття невагомості. Це найкращий фізичний стан, у якому людина після важких поранень може заново відчути своє тіло й навчитися ним керувати. Це надзвичайно важливо, адже вода допомагає вертикалізувати хлопців, які довго лежали чи сиділи в колісних кріслах.

Для мене в цьому є навіть щось езотеричне, якась магія. Колись, збираючи батьківські збори для своїх юних спортсменів, я завжди казала батькам: «Ваші діти — надлюди». Адже це єдиний вид спорту, де є справжній герой Marvel — Аквамен. Ці діти — супергерої. Усі вміють бігати чи щось піднімати. Навіть найсильніші важкоатлети чи найвідоміші футболісти можуть утопитися. А ми — ні.

Вода справді лікує. А ще, як на мене, вона — твій найкращий екзаменатор. Я здогадувалася, що росія забрала в мене залишки легкості. Повномасштабна війна справді відібрала її усю, але остаточно я зрозуміла це тільки цього року, коли не змогла в басейні полежати на спині. Усе, не можу. Раніше завжди вдавалося, а тепер — ні. Одразу йду на дно, мов камінчик.

Ви не можете полежати на воді, бо напружуєтеся. Не треба боротися з водою — вона сама знає, що робить. Жодна людина не втопилася просто лежачи на спині. Люди тонуть через зайві рухи або паніку. А паніка — це голова, наші думки.

Тому найголовніше в цій реабілітації — розслаблення. Але хлопці й дівчата не завжди можуть одразу розслабитися. Тоді ми даємо їм таке знаряддя… ну, приряд. Колобашку. Це така вісімка з пінопласту: її затискаєш між колінами, і вона трохи підтримує тебе. У мене деякі хлопці з нею прямо у воді засинали! Тобто ти лежиш і нарешті повністю розслабляєшся.

Сьогодні після тренування запитую: «Хлопці, ну як почуваєтеся?». На початку проєкту відповідали: «Нормально… Нормально, живі — і слава богу». А тепер один каже: «Я так класно виспався!». Вода розкрила його, навчила говорити.

Це значно більше історія про ментальне здоров’я, ніж про суто фізичний стан. Саме тому я і кажу, що плавання — спорт для абсолютно кожного. А ще це найкорисніша навичка! Це як їзда на велосипеді чи ходьба: один раз навчився і вже ніколи не забудеш. Танутимуть льодовики, станеться потоп — і виживемо тільки ми!

Я згадала ваші слова про те, як ви залучали до роботи Максима й чому важливо, щоб у команді були й чоловіки. Але тут є іще один суттєвий аспект, про який мені казали адаптивні тренери: принцип «рівний — рівному». Нерідко військовослужбовці з недовірою ставляться до цивільних. Ви стикалися із цим у своїй роботі?

Через свою бурятськість. Свого часу я стала досить відомою буряткою у Харкові. Варіантів, знаєте, небагато: іще однієї людини з таким ім’ям просто немає.

Й от коли хлопці прийшли, хтось одразу запитує:

— Як тебе звати? Аюна? Юнона? Айна?

— Ні, — кажу, — Аюна.

А на наступному тренуванні вже цікавляться:

— О, ти воювала?

— Ну, я не те щоб воювала, я скоріше логістка.

— Ні, ну все одно!

Один із них, Євген, якось сказав: «Знаєш, краще вже без ноги, ніж отак під завалом, як ти лежала». Я аж перепитала: «Женю, та що ти таке кажеш?! Слава богу, що всі ми вижили!». Але, якщо чесно, я ніколи про це так не думала. Кажу йому: «Не треба порівнювати, кожен із нас був там, де мав бути».

Проте нині ми справді залучаємо ветеранів. У нас є військовослужбовець, уже ветеран, Слава. Він раніше плавав. Нині Слава навчається і вже викладає хлопцям із ампутаціями — оце і є та сама історія «рівний — рівному». Він заходить із ними у воду, ділиться досвідом, пояснює… Так, це надзвичайно важливо.

Тільки один раз у нас сталася неприємна історія з ветеранами. Не пам’ятаю, з якої саме бригади, але вони мали специфічний бекграунд іще до війни. Почалися якісь закиди про гендер, про «тилових щурів»… Мої дівчата — хоча які вони дівчата, дорослі жінки — трохи образилися. Тоді мені довелося перейти на ту мову, яку той хлопець розуміє. Я сказала йому: «Ти не один тут воював. Може виявитися, що хтось воював трохи більше за тебе. Тому зберися-но й пливи! Тихенько, спокійно, вдихай-видихай воду».

Коли я умикаю режим строгої керівниці — усі миттєво збираються і пливуть.

У своїх дописах ви згадували, що проєкт міцніє: тренерська команда зростає, ви розширюєтеся до масштабу області. Очевидно, що, окрім хисту логістки, ви маєте особливий дар: здатність об’єднувати абсолютно різних людей заради єдиної мети. З огляду на такий вихід на обласний рівень чи зʼявилася у вас пряма підтримка з боку профільних департаментів або органів влади?

Так, ми налагодили співпрацю з управлінням у справах ветеранів Харківської ОВА та департаментом із питань ветеранської політики міськради. Обласний масштаб дає змогу розширити проєкт на невеликі міста регіону, де є басейни. Упродовж літа ми плануємо навчити місцевих тренерів специфіки адаптивного плавання. Переважно люди пасують тільки тому, що бояться невідомого.

Що стосується моєї здатності гуртувати людей, то я просто легко ділюся контактами. Якщо в когось є запит, а в когось — ресурс для його вирішення, я без вагань знайомлю їх. Головне — результат, а з ким саме домовлятися — це для мене не принципово.

Я принципово не ділю ветеранів на «міських» та «обласних». Не розрізняю їх за структурами: ЗСУ, ССО, ГУР чи НГУ. Усі вони — наші бійці. Коли ж мене запитують: «Навіщо ти помагаєш не своїм?», я щиро обурююся: «Ви взагалі при тямі? Які ж вони “не свої”?!».

Ви також приділяєте велику увагу вшануванню пам’яті й меморіалізації. Якщо говорити про це на міському, обласному чи всеукраїнському рівні — усюди працюють різні практики. Якісь громади виявляють більшу активність, десь народжуються локальні ініціативи. Загалом ми, як нація, тільки вчимося цієї науки, адже совєцький спадок не вчив нас цього. Там був абстрактний «невідомий солдат» і монументальні гіганти. А якщо говорити саме про вашу спільноту, до якої ви дотичні, як ви нині впроваджуєте тему меморіалізації та що вона означає для вас?

Так склалося, що мої батьки багато років працювали в ритуальній сфері, тож і ставлення до смерті в нашій родині трохи інше. А через свою мультикультурність я і загалом інакше сприймаю пам’ять про загиблих.

Переконана, пам’ять живе тоді, коли діти продовжують справу, якою займалася людина за життя. Тому в моєму розумінні турніри пам’яті загиблих воїнів-плавців — це передусім про життя. Це коли наше наступне покоління бере участь у крутих, добре організованих змаганнях із хорошими призами — і завдяки цьому пам’ятає. Меморіальні дошки й мурали — це чудово, але тут має вирувати саме життя.

Дай боже, наш турнір пам’яті загиблих військовослужбовців-плавців стане доброю традицією. Один із наших героїв — Герой України Георгій Тарасенко, який, на жаль, загинув. На його честь у Харкові перейменували вулицю. Та я знаю багатьох харків’ян, які кажуть: «Плеханівську назвали на честь Тарасенка… А хто це?». А втім, коли ми проводимо змагання, то розповідаємо про нього й ушановуємо його пам’ять. У нас на турнірі є дистанція Жори, дистанція Микити, дистанція Максима… Так ця пам’ять житиме далі — коли вона тісно переплетена з дітьми. Потрібно щось дієве, а не просто холодний монумент.

Ви згадували, як усе починалося: власні гроші, ініціатива, спроби бодай якось облаштувати ті геть неінклюзивні душові… А тепер у вас уже є програма розвитку аж до 2030 року! Тобто можна сказати, що цей початковий хаос вам із командою удалося упорядкувати. Тепер це чіткий, зрозумілий план і масштабна праця на роки вперед.

Можливо, людині з боку я часом здаюся дуже емоційною, але насправді я сувора педантка. У мене завжди все чітко занотовано. Плавання — це мікро- та макроцикли. Ми готуємося до змагань на роки вперед. До Олімпійських ігор, приміром, готуються три олімпійські цикли — це цілих дванадцять років! Тобто будувати стратегії набагато років уперед — звична річ для мене.

Такі самі принципи я заклала й у програму. Нині в нас п’ятеро тренерів. Ми можемо охопити — або «переварити», якщо так можна висловитися, — 150–160 людей на тиждень, але це вже межа, це важко. Потрібно розширюватися, а для цього потрібні відповідні умови. У мене все чітко розплановано: як нас учили в Академії фізичної культури, малюється «шахматка» — і вперед! Ось точка А, ось точка Б, а ось проміжні етапи, які треба пройти.

Я маю великі сподівання, що цю програму підтримають і сусідні області. Адже я очолюю обласну федерацію і входжу до президії Федерації плавання України. Правда, у президії в мене особливе становище — і через вік, і через гендер. Я там наймолодша, та й до останнього засідання була чи не єдиною жінкою.

Усе рухається дуже повільно, а я терпіти цього не можу! Хочу, щоб усі реально працювали. Сидіти вісім годин і просто про щось теревенити: «А давайте, а давайте…» — це не про мене. Мені важливо не просто поговорити й покласти підписаний протокол у шухляду, а взяти й зробити! Якщо ви не знаєте як — ось вам готова програма. А некорисних зібрань чи робочих груп «аби було» я щиро терпіти не можу. Ось чіткий план: підтримуємо й долучаємося. Якщо ні — вибачте, але я усе одно зроблю це. Якщо я уже замислила щось, зупинити мене важко. Це таке собі «насилля допомогою», знаєте? Наздогнати й заподіяти добро!

Якщо говорити про проєкт «Плавання рятує», який нині масштабується… Ви зазначили, що для його розвитку потрібна інфраструктура. І це до того, що Харків живе під постійними загрозами. Окупанти з перших днів повномасштабної війни довели, що їх цікавлять далеко не тільки військові цілі. Чисто по-людськи їм хочеться коїти нам зло — точно так само як вам хочеться заподіювати добро. Чи є щось, що, скажімо так, деморалізує вас? І як ви за таких умов повертаєте собі мотивацію?

Що стосується розбудови інклюзивності… На жаль, плавання — це не тільки найкращий у світі вид спорту для кожного, але й один із найбільш постраждалих в Україні. У росіян якась хвороблива тяга до наших басейнів: у Харкові так чи так пошкоджено абсолютно всі. Ми виявилися чи не найуразливішими, адже вода й лід — це найдорожчі спортивні арени в утриманні.

Нам свого часу дуже пощастило: у Харкові є три великих 50-метрових басейни. Жодне інше місто в Україні не має такої кількості. Але всіх їх збудовано за совєцьких часів. Про інклюзивність там зеленої тями не мали. А може, і чули, та навмисно робили все навпаки…

Деморалізувати може абсолютно все. Але коли я приходжу на тренування… Чесно зізнаюся: я уже давно не треную дітей. Поважати — поважаю, але сказати, що палаю до них любов’ю, не можу. Через свій характер мені просто бракує терпцю. Коли хлопці прийшли вперше, я думала, що з ними буде так само. А потім дивлюся: один поплив! І він такий щирий, із цим чудовим чорним гумором… Я одразу відчуваю: «Фух, ти зробила щось справді корисне! Клас, супер, працюймо далі».

Я просто вмію фокусуватися на позитиві, а не на негативі. Це моя робота із собою: не затягувати себе у вир зневіри. Ну а що ти поробиш? Зупинити всі ракети я не в змозі. Мені здається, якби я була відьмою — і молилася б, і баранів різала б, щоб зупинити це! Не можу, поки не виходить. Але я можу зробити так, щоб наші хлопці почувалися краще. І я роблю це.

Ви ж, мабуть, раніше й уявити собі не могли, що ваша професія так кардинально трансформується?

Абсолютно ні! Хоча допомагати іншим для мене завжди було нормою. Я з тих людей, які можуть зупинити на вулиці незнайому дитину: «А чому це ти ходиш без батьків?». Така от трохи тривожна. Але про те, що я тренуватиму військових ветеранів або працюватиму з хлопцями, які мають ампутації, — про це я і гадки не мала. Узагалі ніколи!

У моїй родині є молодший брат, який утратив око через бійку. Він параборець, але батьки з дитинства виховали нас так, що це взагалі не вада. Ми розповідали моєму синові, що дядько — мутант, і в нього суперзір!

Я вважаю, що все залежить від того, як дивитися на речі. Знаєте, кажуть: для когось склянка наполовину повна, для когось — наполовину порожня. А я — просто доливаю!

Наостанок мені дуже хочеться запитати вас як людину, яка присвятила плаванню усе життя: що всім нам робити як країні, щоб вигребти?

Гребти! Нам просто треба гребти. Зібратися і зрозуміти: усі ми в одному човні, тож гребти мусять усі.

Якось ми зібралися з відомими харків’янами й поїхали сплавлятися на байдарках. Дивлюся — а в нашому човні з восьми людей семеро… директорів! Я одразу кажу: «О, ну все, ми нікуди не попливемо! Нам капець».

Тому всім треба трохи зняти свої корони й просто гребти. Усім без винятку. Немає тут своїх чи чужих — тут усі свої. Просто беріть весло й гребіть!

Слухайте інтерв’ю повністю в програмі “Вона. Війна” на Радіо “Накипіло”.

Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»