«Щоб суспільство пам’ятало»: як говорити про загиблих і підтримувати тих, хто втратив

У родині Наталі Некипілої досі відзначають День народження її чоловіка Дмитра. Можуть купити торт, замовити чи приготувати  страву, яку він любив, згадати його жарти. Для її родини пам’ять про чоловіка і батька поступово перестала бути лише нагадуванням про день його загибелі, а стала способом зберігати стосунок і жити далі. До Дня пам’яті захисників України, який відзначають 29 серпня, «Вікно Відновлення» поговорило з Наталею про те, як перейти від етапу скорботи до світлого спомину і прийняття, як підтримувати родини у втраті та чому пам’ять може стати опорою не тільки для сім’ї, а й для суспільства.

Наталя живе у Вінниці, працює випусковою редакторкою Радіо «Накипіло», а також менеджеркою проєктів громадської організації «Вшануй», займається темою культури пам’яті, досліджує та ініціює практики вшанування у громадах і говорить про те, як щоденні ритуали та пам’ятання можуть допомагати не лише родинам загиблих, а й усьому суспільству проживати втрати. 

Але до цього розуміння вона прийшла не одразу. Її власний шлях осмислення пам’яті почався 4 березня 2023 року – з повідомлення про загибель чоловіка. 

Разом із людиною зникає відчуття дому 

Дмитро пішов служити добровольцем. Він був хорошим механіком і водієм, міг полагодити стару техніку, яку, здавалося, вже неможливо реанімувати. Згодом опинився в інженерній роті. Разом із кількома побратимами він облаштовував захисні конструкції та відновлював зруйновані ворогом об’єкти.

Дмитро загинув на Київщині, у зоні відчуження. Під час відновлення одного з об’єктів здетонувала міна. Наталя дізналася про це вдома, разом із дітьми. Доньці Софії якраз виповнилося 16 років, сину Глібу на той момент було дев’ять.  

Повідомити про втрату військові прийшли тоді, коли родина збиралася на святкування Софіїного дня народження. Спершу Наталя не могла повірити почутому. 

«Перша реакція – ступор і заперечення. Я кажу: “Ви щось переплутали”. Тоді всі говорили про Бахмут, бо там тривали бої. А це ж Київщина, зона відчуження. Я не могла повірити: це неможливо», – пригадала жінка. 

Перші дні після звістки Наталя пам’ятає уривками – ніби все відбувалося в тумані. Згодом до болю додалося усвідомлення, що життя навколо не зупинилося, але майбутнє, яке вони з Дімою уявляли разом, зникло.

«Коли поруч є людина, з якою ти будуєш плани на майбутнє, вона стає для тебе домом. А коли цієї людини не стає, здається, ніби в тебе цей дім відібрали. Стіни залишилися, речі залишилися, але все втратило сенс. Я тоді почала працювати в харківському медіа й часто їздила до Харкова. І часом у мене навіть не виходило сказати: “Мені треба повертатися додому”. Хоча вдома були діти, наш дім, кіт. Проте самого відчуття дому більше не було», – говорить вона.

Після втрати їй довелося заново шукати опори для себе й ставати нею для дітей, а також уявляти життя, якого вона раніше не планувала. Водночас вона поступово зрозуміла, що смерть забирає фізичну присутність людини, але не відміняє того, що пов’язувало вас між собою. Однією з речей, на які можна було спертися, для Наталі стала пам’ять про Дмитра. 

«Як пояснила мені одна психологиня, фізично ти втрачаєш людину, але не втрачаєш стосунку з нею. Залишається все, що ти до неї відчувала, про що ви говорили, що проживали разом. І саме на пам’яті про цей зв’язок і великій вдячності можна потроху відновлювати себе – ніби складати маленькі цеглинки, якими з часом заповнюєш цю пустку», – розповіла Наталя Некипіла.

Не тільки могила і день загибелі 

Перші спроби родини знайти власний спосіб пам’ятати Дмитра були інтуїтивними. Через деякий час після загибелі чоловіка вона запропонувала дітям поїхати до Албанію – у місця, де колись вони були усією сімʼєю. 

Наталя визнає, що для когось такий досвід може бути болючим і тригерним. Для їхньої ж родини він спрацював інакше. У місцях, де вони були щасливими та пізнавали нове, згадувати про тата і спільний досвід виявилося легше, ніж вдома говорити про біль, який кожен з них проживав. 

«Коли повертаєшся в місця, де ви були разом, згадуєш передусім хороше. Я казала дітям: “Ось тут ми були з татом, памʼятаєте? Дивіться, пташка полетіла – можливо, це він зараз із нами”. Нам усім, здається,  так було легше. Мені хотілося зберегти для них ці спогади про тата – те, яким він був. А ще просто бути там, де ми були щасливими. Коли дуже болить, тягне туди, де було добре», – каже жінка. 

Згодом у родині з’явилися й інші подібні опори. Наприклад, спільне сходження-посвяту на Говерлу. 

До загибелі Дмитро, Наталя та їхній син Гліб домовилися, що піднімуться на вершину втрьох. Діма дуже любив гори і хотів показати їх сину.  Здійснити цей план вони вже не могли. Тоді Наталя пообіцяла синові, що вони зроблять це удвох. І взяли із собою Дімину кофту. 

«Гліб сам ніс рюкзак, він ніс нашу воду, він ніс цю кофту, він все тягнув на собі. У нього була мета піднятися у пам’ять про тата. Син іноді відходив убік, я лише спостерігала, щоб це було безпечно. Йому треба було щось своє прожити в цей момент. І коли ми піднялися, я йому сказала, що я ним пишаюся, і тато би точно пишався», – пригадала Наталя.

Такі ритуали, вважає вона, не стирають болю втрати, але полегшують його,   дають відчуття зв’язку й допомагають рухатися далі.

«Для мене навіть продовжувати взаємодіяти з нашими дітьми так, як ми домовились з Дімою за його життя — це теж спосіб памʼятати. Це означає не зраджувати нами спільно визначеним принципам і цінностям щодо виховання дітей, гідно нести памʼять про його батьківство. Водночас це допомагає ніби розділити відповідальність за дітей, яка катком розчавлює того з батьків, хто вцілів. Я завжди це комунікую дітям, пояснюючи ті чи інші свої дії, пропозиції чи обмеження для них. Що ми так з татом домовлялись і для мене важливо дотримати слова. Це допомагло у перші роки втрати ніби втримати фундамент, який розколовся. Щось має залишитись сталим, надійним. І памʼять  якраз такою і є».  

День народження замість зосередження лише на даті смерті 

У публічному просторі пам’ять про загиблих часто прив’язана передусім до дня загибелі. Наталя вважає, що цього недостатньо. У їхній родині досі відзначають Дімин день народження. 

«День загибелі і без того залишається чорним днем. Його наближення починаєш відчувати за кілька тижнів і думаєш, як цього разу його прожити. А день народження – це можливість згадати людину інакше, у світлому настрої. Ми інколи купуємо торт, згадуємо все хороше, що було з Дімою, можемо посміятися над його жартами, бо він мав чудове почуття гумору. Для нас це привід пам’ятати його з теплом і вдячністю, а не повертатися знову лише у скорботу». 

Під час поїздки на Шрі-Ланку Наталя з Глібом в день народження тата у ресторані попросили сервірувати для них столик на трьох на березі океану. Одне місце так і залишилось порожнім. Розмова про тата виникла сама собою, без болісних переживань та сліз.

«Це такий місточок до розмови. Не треба змушувати дитину говорити: “Розкажи, що ти відчуваєш”. Можна просто сказати: “Якщо хочеш, давай згадаємо…” І тоді вона сама починає говорити – про тата, про спільні моменти, про те, що пам’ятає», – поділилася жінка.

В іншій родині таким місточком може бути улюблена страва втраченої людини, фотографія, місце за столом, поїздка, пісня. Тобто те, що мало значення саме для неї. 

Наталя згадала українську традицію залишати за святковим столом місце для померлого родича. Або сучасну ініціативу «Стіл пам’яті», коли у закладах «резервують» столик для загиблого. У цьому підході цінною є можливість відчувати людину частиною життя родини й після її смерті. 

Коли людина у втраті говорить — слухайте її. 

Не завжди людині у втраті потрібна порада чи слова підтримки. Іноді важливіше – дати їй говорити про того, кого вона втратила, стільки, скільки їй потрібно. 

Наталя каже, що особливо сильно ця потреба відчувається у перший рік після втрати. Людина може знову й знову повертатися до спогадів, розповідати ті самі історії, згадувати подробиці спільного життя. Тому важливо не перебивати й не намагатися одразу знайти відповідь.

«Людям треба про це говорити, їм треба, щоб простір пам’ятав. Коли вони говорять про загиблого, їм здається, що так вони продовжують утримувати його в житті через пам’ять. Тому треба слухати. Не перебивати, не казати: “Я тебе розумію”, а просто дати людині виговоритися і проживати своє горе», – пояснила вона. 

Такий простір має створювати не лише родина, а й суспільство. 

Горюванню недостатньо місця на кладовищі 

Після загибелі Дмитра Наталя стала частиною громадської організації «Вшануй». Одним із напрямів якої є популяризація хвилини мовчання робота з хвилиною мовчання. Команда вивчала, як вона організована у Вінниці, як зупиняється транспорт, працює система оповіщення та як місцева влада пояснює містянам сенс ритуалу. На основі цього досвіду згодом створювали рекомендації для інших громад. 

Також Наталя багато писала про власний досвід. Зокрема про те, чому людям у втраті важко переживати свята. Так особисте пам’ятування поступово стало для неї роботою у публічному просторі. Адже горювання, переконана вона, не можна витіснити лише на кладовище. 

«Кожна людина і кожна родина проживає втрату по-своєму. Комусь потрібне місце, де можна плакати й не стримувати свій біль. І воно має бути не лише на цвинтарі, а й у громадському просторі. Громада не може робити вигляд, що людей у втраті немає. Якщо їм нікуди подіти свій біль, вони можуть ще більше віддалятися від суспільства і його процесів, гостріше реагувати на інших, вступати в конфлікти. Тому важливо створювати місця, де емоції людини не цензуруватимуть, а дадуть їй можливість проживати своє горе. Бо це процес.», – пояснила Наталя Некипіла. 

Саме так вона дивиться на стихійні меморіали з фотографіями й прапорами, які виникли на центральних площах багатьох українських міст. Вони можуть здаватися тимчасовими, неідеальними чи надто болісними. Але зараз виконують конкретну функцію – дають місце висловити біль.

Згодом, каже Наталя, суспільство може домовитися, якими мають бути постійні меморіали. Частину речей передадуть музеям, простори переосмислять. Але місце, де люди роками залишали фотографії своїх близьких, уже не стане таким, яким було до війни. 

Поспішати з остаточними монументами, на її думку, не завжди варто: пам’ятник відображає певний висновок про подію, тоді як війна ще триває. 

«Як би не зупинились бойові дії і на чому ми б не домовились з ворогом, це все одно буде боляче для багатьох. І ми будемо тривалий період просто плакати. Навіть коли переможемо. Ми маємо оплакати наших людей», – пояснила вона. 

Вшанування, яке не викликає почуття провини і боргу.

Публічне вшанування, переконана Наталя, важливо будувати так, щоб воно не змушувало людей почуватися винними у тому, що комусь зараз боляче. Після загибелі чоловіка їй самій було важко прийняти, що власне життя зруйнувалося, тоді як навколо місто продовжувало жити звичайним життям. Але як говорити про вшанування загиблих так, щоб запрошувати людей до нього, а не вимагати його через провину та борг?  

Наталя зрозуміла, що докір не завжди допомагає розділити біль та залучити до пам’ятування. Часто він, навпаки, викликає спротив. Тому, створюючи разом із Катериною Реуцькою ініціативу «Поміж нас», вони уважно добирали слова для табличок на лавках. 

Спочатку одним із варіантів було: «Тут міг сидіти той, хто загинув за нас із вами». Від формулювання «за нас» зрештою відмовилися, аби не викликати почуття провини. Натомість з’явилися інші: «Тут могла б сидіти та, яка загинула на війні», «Тут міг сидіти той, хто зараз у полоні». Такі написи не звинувачують перехожого, а залишають йому можливість самому зупинитися, подумати, згадати когось свого. 

«Один військовий казав: “Я сідаю на цю лавку, дістаю сигарету і ніби курю з тим, кого немає. У моїй уяві поруч сидять мої побратими”», – розповіла Наталя. 

Подібним досвідом для самої Наталі стала хвилина мовчання в поїзді «Інтерсіті». Коли вона побачила, як один за одним підводяться пасажири і зрештою встав майже весь вагон, це відчулося не просто як виконання ритуалу.

«У мене було відчуття, що мою втрату бачать, що люди розуміють, як мені боляче. А коли встаєш тільки ти, а інші продовжують сидіти, виникає зовсім інше відчуття, що втрата марна», – пригадала жінка.

Для Наталі в цьому і є сенс спільних ритуалів пам’яті. Вони не мають змушувати людину почуватися винною чи відчувати борг. Натомість можуть показати родині загиблого, що її втрата не залишилася лише її особистою справою – суспільство теж готове пам’ятати та усвідомлювати ціну спільної боротьби. 

Людині у втраті потрібен не лише час, а й супровід 

Перш ніж говорити про пам’ять як опору, людині після втрати потрібно пройти емоційно й фізично виснажливий шлях: поховання, документи, виплати, звернення до різних установ. У стані безсилля і зневіри розібратися з цим самостійно надзвичайно складно. 

Наталя згадує, що після загибелі Дмитра не мала поруч людини, яка б крок за кроком пояснила, що робити далі. Допомогла знайома із ветеранського простору. 

«Я подзвонила їй, і вона сказала: “Ти зараз не в тому стані, щоб щось аналізувати. Бери ручку, аркуш і записуй, що потрібно зробити”. Вона продиктувала мені послідовність дій, і певний час я просто жила за цим списком», – розповіла Наталя. 

На думку Наталі, підтримка родини не може залежати від випадковості чи особистих знайомств. Людина у втраті має отримувати належний супровід від самого моменту сповіщення про загибель. Потрібен хтось, хто пояснить права родини, підкаже, куди звертатися, допоможе пройти процедури, пов’язані з отриманням тіла, похованням, документами про статус та доступною підтримкою. 

Під час вивчення практик вшанування Наталя бачила приклади, де такий супровід уже намагаються вибудовувати. Зокрема, у Львові родину після втрати не залишають сам на сам із організаційними питаннями. До підтримки долучаються міські служби, люди, відповідальні за поховання, та духовенство, розповіла жінка. 

Для неї це теж частина культури пам’яті. Вона починається не з пам’ятника чи меморіальної дошки, а з того, як родину зустрічають у перші дні після втрати і чи залишається вона тоді сам на сам зі своїм горем. 

Пам’ятати людину, а не лише її службу і вчинки 

Для Наталі важливо, щоб пам’ять не зводила людину лише до обставин її загибелі чи до узагальненого образу героя. За кожним іменем залишається окреме життя – характер, звички, мрії, улюблені страви, жарти, місця, де людина була щасливою. 

«Зараз пам’ять дуже персоналізована. Кожна сім’я хоче зберегти пам’ять про свою конкретну людину, не допустити забуття. Якщо ми пам’ятатимемо наших загиблих, це стане запобіжником від того, щоб у нас знову відібрали власну пам’ять і хтось інший почав пояснювати, як саме ми маємо пам’ятати свою історію. Так уже було після Другої світової війни, коли всю пам’ять звели до умовного “Альоші” – однакового образу, який стояв у центрі кожного села. А зараз наша пам’ять інша – дуже персоналізована. За нею стоять конкретні люди, їхні імена й історії», – вважає Наталя Некипіла.  

Людиноцентрична пам’ять проявляється у дуже різних формах: у книгарні «Герої» імені Миколи Рачка, подіях пам’яті Ірини Цибух і Романа Ратушного, сімейних ритуалах, акціях–посвятах. Усі вони повертають у публічний простір не абстрактного полеглого воїна, а конкретну людину з її ім’ям та історією. 

Водночас існує ризик героїзації смерті, коли біль конкретної родини говорить гучніше за пам’ять про загиблу людину.

«Саме через це зʼявляються величезні іменні мурали, кітчеві двометрові памʼятники на кладовищах та меморіалізація, яка немов “кричить” на тебе. Йдеться не про применшення вчинку воїна чи воїнки, а про вміння зберегти виважене рівне ставлення й повагу до усіх наших втрат, не порівнюючи заслуги різних людей. Бо це все наші люди і наш спільний біль. Ним не варто “мірятись” у намаганні вшанувати свого полеглого якомога показовіше. Надмір викличе супротив людей і знецінить чин інших загиблих. Памʼятати варто у повазі і вдячності до живих військових. Щоб наратив, який вже чую від військових “у нашій країні треба загинути, щоб стати героєм” не став реальністю. Це наша відповідальність», – додає Наталя.  

Для Наталі пам’ятати – це не лише приходити на могилу чи повертатися до дня загибелі. Пам’ять залишається у торті на день народження, у страві, яку любила людина, у вільному місці за столом, у хвилині мовчання серед незнайомих людей. 

Так людина не зникає разом зі своєю смертю. Вона залишається у спогадах, звичках, розмовах і маленьких ритуалах, які допомагають жити далі. 

І, можливо, саме з цього й починається пам’ять як опора — спершу для однієї сім’ї, а потім і для суспільства, яке ще довго вчитиметься жити зі своїми втратами. 

Авторки – Тетяна Довгань та Каріна Попова. 

Допис підготовлено за підтримки International Media Support.