2022 року, щойно почалося повномасштабне вторгнення, коли багато хто з молоді шукав шляхи виїзду за кордон, Микита Івченко, нинішній студент Навчально-наукового інституту соціології та медіакомунікацій Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, без вагань ухвалив рішення стати до зброї. А вже влітку 21-річний доброволець Микита підписав контракт із 80 окремою десантно-штурмовою бригадою. Піхотинцем-стрільцем Івченко в лавах четвертого батальйону пройшов звільнення правого берега Херсонщини й бився за Кремінну на Луганщині.
Мінно-вибухова травма ноги не стала на заваді активному й цілеспрямованому Микиті Івченку. Після повернення до цивільного життя він вирішив продовжити навчання у Каразінському університеті — тепер на магістерській програмі з медіакомунікацій. Серед іншого його мотивувало й особисте: поєднати практичний воєнний досвід та інструменти комунікації, щоби проговорювати із суспільством важливі для ветеранів питання, — це потрібно для зменшення дистанції, певних страхів і стигми, а також щоб мати можливість знаходити спільні точки дотику.
У подкасті «Пліч-о-пліч» Микита розповів:
Дівчата й хлопці з моєї групи досить свідомі. Я був приємно здивований, коли почув їхні думки про війну.
Більшість цих хлопців дуже активні, увічливі й толерантні в питаннях війни. Вони максимально коректно спілкуються, намагаються дізнатися щось обережно, не зачіпаючи моїх почуттів. Я відчуваю цю турботу, що вони не порушують моїх кордонів, спогадів і тем, яких я не хотів би виносити назагал.
Що стосується виїзду хлопців, віком 18–22 років, я, напевно, висловлю непопулярну думку. Хоча в тому колі спілкування, з яким я нині взаємодію, зокрема серед ветеранів і військовослужбовців, я нікого не засуджую — і навіть більше. Усвідомлення цього питання зайняло в мене цілих три роки служби та війни.
Я зрозумів: засуджувати, ненавидіти когось, викликати в собі негативні емоції через почуття несправедливості, через ресентимент — це дуже неправильний шлях.
Для мене це шлях в емоційну безодню, коли ти постійно шукаєш винних у своєму житті й причини залишатися у минулому. Я рекомендував би, якщо маю на це право, усім ветеранам: хлопці, просто не шукайте винних, не звинувачуйте когось. Ви зробили правильне рішення, ви герої. Емоційно я сприймаю це так: я теж хочу на море.
Коли я був у зоні бойових дій — не спав ночами, проходив службу, дістав поранення — тоді, звісно, я був емоційно максимально загостреним. Мої нерви були як струни. Тепер я заспокоївся і можу дивитися на це тверезіше.
Вибору в моїй свідомості не було. Мій вибір був один — я навіть не ставив перед собою два шляхи: піти чи не піти, сумнів чи не сумнів. Це був вибір, який заздалегідь зробила моя система цінностей — те, як я відчував життя, і те, що відбувається у нашій частині світу.
Першого дня я був шокований, як і більшість. А вже з другого дня, коли протверезів, почав шукати можливості. Я людина не військова, але оговтався і пішов штурмувати військкомати й підрозділи: намагався якомога швидше потрапити на війну, бо мені боліло. Це була моя природна реакція на те, що відбулося.
Це було дуже дивно: відбувається апокаліпсис, ніби весь світ зруйнувався, реальність змінилася за секунду. А я іду до ТЦК. Хлопці на КПП бачать мене, молодого — мені тоді був двадцять один рік — і кажуть: “Друже, іди, будь ласка, додому, ти занадто молодий”.
Наступного дня я прийшов знову — і мені кажуть: “У нас уже черги, купа людей записалася, добровольців більше не беремо”. Тоді я усвідомив дещо: я справді боявся, що не встигну повоювати — і війна закінчиться.
У червні я отримав диплом. Перше, що зробив, — одразу підписав контракт зі Збройними силами. Без військової освіти, без катедри, без будь-яких навичок. Я віддав свою долю у руки держави. Пішов у навчальний центр, а після підготовки мене розподілили саме в цю бригаду. Я потрапив до хороших вояків.
У війську не обирають позивного — він обирає тебе. Спочатку мені дали позивний Псих, але я відмовився від нього.
Усіх хлопців мобілізували, і вони щонайменше на десять років старші за мене. Заступник командира підійшов і сказав: “Друже, а ти реально псих!”. Я питаю: “Чого?”. А він: “Бо підписав контракт у двадцять один рік. Сидів би вдома, пив би каву, гуляв би з дівчатами. Ось тому псих”.
Я відповів: “Хлопці, будь ласка, якщо я скажу бабусі, що мій позивний — Псих, вона не прийме цього й подумає, що зі мною щось не так”.
Із часом побратими подивилися на мене — я тоді був лисий, високий, зі світлим волоссям — і сказали: “Усе, ти будеш Фріц”. Так я ним і став. Бо схожий на німця.
Усі бояться смерті. Немає людей, які йдуть на війну, як на прогулянку по хліб.
Але тоді мені або так було легше, або я усвідомив це: я уже мертвий. Коли почалося повномасштабне вторгнення, у моїй свідомості закріпився факт, що тієї людини, якою я був раніше, більше немає.
Світ, у якому я жив до повномасштабної війни, зник. Якщо його не існувало, то не існувало й мене разом із ним. Якщо стався апокаліпсис, то чому мені, як привиду, боятися смерті?
Я не застав тієї війни, у якій воюють тепер. Я воював в іншій війні. Тоді з дронів були тільки квадрокоптери, “мавіки”, які скидали боєприпаси на піхоту.
Наскільки сильно змінилася війна, усвідомлювати важко. Особливо якщо думати, як я воював би тепер.
Технології стають іще важливішими. Але піхотинець — усе одно головна фігура на полі бою, і завжди залишиться нею. Бо хтось має поставити прапор і зафіксувати територію — і це робить піхота, а не FPV-дрон чи робот.
Мені здається, нині воювати важче. Тоді ще можна було, умовно кажучи, якийсь час “пограти в Call of Duty”. Я не кажу, що було легко, але можна було багато рухатися, а наприкінці десь сховатися і лишитися непоміченим.
Я відчуваю, що університети в Україні загалом адаптують інфраструктуру, програми й послуги для інтеграції ветеранів. Я відчуваю це на собі: університетська спільнота — викладачі й студенти — справді сприяють реінтеграції у соціум.
Цей текст було створено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього тексту є виключною відповідальністю Радіо «Накипіло» і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу.
