Ганна Семененко — тренерка з адаптивного спорту, працює з ветеранами після важких травм та ампутацій. Вона здобуває освіту, тренує і поєднує роботу з досвідом материнства у прифронтовому місті. Ганна ніколи не каже, що втомилася, бо «всесвіт почує і зробить так, щоб (я) відпочивала». Вона знає, чого прагне, і саме це допомагає триматися у тонусі й досягати результату.
Як ви відкрили в собі цю неймовірну силу? Це з дитинства — спорт? Чи життєві перипетії, які ви долали й ставали сильнішою?
Спортом я почала займатися з вісімнадцяти років. Тобто це не дитинство — це вже свідоме життя. Колись мій товариш сказав дуже влучну фразу, яку я завжди згадую: «Життя бентежне». Напевно, саме це бентежне життя і сформувало ту силу, яка в мені сьогодні є.
Розкажіть про свій досвід роботи з людьми з ампутаціями. Як ви наважилися на це?
У моєму оточенні багато військових, і мені з ними комфортно спілкуватися. Так сталося, що я потрапила до нашої спільноти «Незламний Харків» — це спільнота, яка займається адаптивними тренуваннями. Мене там прийняли. Спочатку я просто приходила, дивилася тренування, знайомилася і спілкувалася.
Для мене було дуже важливо передивитися усі доступні інтерв’ю хлопців, які ходять до нас на тренування, щоб розуміти, як із ними спілкуватися: що можна казати, чого говорити не варто, а про що взагалі краще не згадувати. У мене загалом такий стиль: я ніколи не лізу людині в душу, доки вона сама цього не захоче. Якщо людина йде на контакт, якщо вона готова розповідати — я залюбки вислухаю. Мені цікаво, яка це людина, і хочеться дати їй можливість виговоритися.
Я думаю, що вони побачили: я, напевно, адекватна людина, щось знаю. Потім почала поступово допомагати, підказувати — як можна, що можна. Так і налагодився контакт. Але цей момент спілкування «рівний — рівному» надзвичайно важливий. Особливо з військовими. Я завжди кажу: хай що буде, вони воїни. Вони були воїнами, воїнами є і воїнами залишаться. Ніякі життєві обставини не заберуть у них цієї риси. Це воїни. І спілкуватися з ними потрібно саме так.
Військові часто говорять про прірву між ними й цивільними — страх і нерозуміння, як спілкуватися. Чи помічали ви це в собі, коли тільки приєдналися до цієї сфери?
Улітку 2023 року в мене була можливість заміняти тренера, який уже працював із військовослужбовцями. Це були не адаптивні тренування, а просто тренування, де вони могли прийти та позайматися. Там мені було складно.
Із часом, після спілкування, усе змінилося. Не знаю, як саме це сформувалося, але тепер мені загалом комфортніше спілкуватися з ними. Має бути людяність, нормальне, адекватне спілкування, відчуття тактовності: що можна сказати, а що — ні. Я уважаю, що начитана, грамотна людина з певним рівнем розуміння не буде лізти з нетактовними запитаннями. Це приблизно як питати, чому в когось немає дітей.
Кажуть, ніде людина так не розкривається, як у спортзалі й психолога. Чи має бути дистанція, щоб не втрачався авторитет?
Це залежить від того, яка людина перед вами. У мене, напевно, це вже відбувається інтуїтивно. Ти на рівні відчуттів розумієш, де можна наблизитися, а де не варто переходити межу. Можливо, це досвід, який я називаю інтуїцією. Усе якось спокійно відбувається, я навіть не задумувалася про це окремо.
До вас приходять уже вмотивовані люди чи різні? Зневірені теж?
У нас абсолютно різні люди. Навпаки, нині ми намагаємося залучати навіть тих, хто не хоче тренуватися, щоб вони хоча б просто приходили до нас у компанію. Тут можна поспілкуватися в умовах рівний рівному, подивитися, як це відбувається, і, можливо, із часом знайти для себе якусь активність.
Ми показуємо хлопцям і дівчатам, що є різні можливості: тренування, різні види фізичної активності. Можна просто прийти, порозтягуватися з нами, побути поруч, поспілкуватися, випити кави. Напевно, це найголовніше — щоб люди не почувалися поза суспільством. Щоб вони знали: вони тут із нами, їх люблять, їм завжди є куди прийти, і вони такі самі, як усі.
Для воїна важливі мета, досягнення, змагання. Чи маєте ви на меті спортивні результати для ваших підопічних?
У мене немає такої конкретної мети. Для нас передусім важливе здоров’я — ментальне й фізичне, щоб людина почувалася добре й могла займатися чимось корисним. А ті, хто хоче розвиватися далі, мають багато можливостей: змагання, виїзди. До цього ми також готуємо наших спортсменів.
Як цей досвід змінив вас особисто?
Щоразу ти приходиш у нову ситуацію і щоразу маєш її проаналізувати: що можна, а чого не можна. Кожна нова людина — це новий досвід. Я не думаю, що є якась межа, де я зупинюся у своєму розвитку й розумінні нового.
Ви прийшли у спорт у вісімнадцять років. Що вами тоді керувало?
Мною керувала дуже банальна для багатьох дівчат історія: коли ти дуже худенька, хочеш схуднути ще більше. Це були певні психологічні моменти. Я прийшла до чудового тренера Дениса, який став для мене другим батьком. Він із позиції дорослого чоловіка пояснював мені багато речей, яких я тоді ще не розуміла. Так у нас вибудувалися дружні взаємини, і він настільки навчив мене любити спорт, що згодом я почала тренуватися уже самостійно.
Сьогодні в моїй роботі так само. Для мене найбільша нагорода — коли я знаю, що людина може піти у вільне плавання, має хорошу техніку, не закине заняття і того часу, який ми разом пропрацювали. Коли людина повністю самостійно виходить у цей світ — це дуже круто. Я пишаюся і своїми спортсменами, і собою.
Ви також продовжили навчання. Це вже не перша освіта?
Так, не перша. У мене незакінчена педагогічна освіта. Я завжди любила людей і хотіла робити щось корисне, а де це краще, ніж у педагогіці? Потім я вступила до Академії фізичної культури, яку цього року завершую. Але згодом зрозуміла, що мені цього замало, і я хочу розвиватися більше в медичному напрямі, де все докладно розкладено за складниками. Тому я вступила до Каразіна на фізичну терапію. Дуже люблю це навчання і цей університет.
З яким запитом до вас приходять жінки як до фітнес-тренерки?
Нині — передусім із запитом на ментальне відновлення. До війни це частіше були фізичні цілі — схуднути. Тепер — відвернути увагу, прийти туди, де зрозуміють, де можна поговорити, відпочити й перемкнутися. Це більше про відновлення, ніж про результат.
Це пов’язано з тим, що ми живемо в постійному стресі. Наша нервова система не може постійно бути напруженою. Спорт та активні хобі допомагають перемикнутися і дають змогу трохи відпочити. Думаю, саме це і формує новий український тренд.
Після повномасштабного вторгнення ви швидко повернулися до роботи?
Я повернулася до діяльності приблизно за два місяці, коли над Харковом перестали літати літаки, а ситуація трохи стабілізувалася. До свого клубу в центрі міста я повернутися не могла — його закрили. Я знайшла зал на Холодній горі, умови були зовсім не ті, але мені було важливо підтримувати професійну діяльність. Коли випадаєш із цього ритму, починається ломка, особливо якщо ти жив цим.
Тренерський зал — це твій дім. Коли в тебе забирають цю частину життя, дуже важко. Тому діяльність потрібно підтримувати постійно. Декрет, напевно, найстрашніше, що може вибити жінку з її життя, але й тут можна підлаштуватися. Тому живемо.
Розкажіть про свій досвід повернення у форму після народження доньки. Що було найскладнішим?
Передусім хочу сказати: я категорично проти осуду жінок після пологів і проти порівнянь. Якщо у вас немає сил — приділіть час собі й дитині. Якщо мама не в ресурсі, вона не зможе дати нічого ні собі, ні дитині.
Для мене було важливо повернутися до свого стану й тіла. Перші два місяці я просто дозволила собі не вимагати нічого від себе. Моє навчання пологи відклали тільки на три дні: у середу — модуль з анатомії, у четвер — народила.
Через два місяці я відчула, що можу повертатися. Перейшла на дуже просте харчування, базовий баланс білків, жирів і вуглеводів. Було обмежено, але комфортно — я знала, куди йду. Навантаження були мінімальні. І тепер я не змушую себе працювати на межі, бо нервова система виснажується. Не доводьте до цього.
Чи стикалися ви з осудом через виховання дитини у прифронтовому місті?
Так, звісно. Але я завжди кажу: треба жити це життя, а не відкладати його. Люди люблять розповідати, як комусь жити, але не проходять цього шляху. Це неможливо пояснити — це можна тільки прожити.
Чи думали ви про виїзд у безпечніше місце?
Ні. Я з першого дня у Харкові. Тут мій дім, мої близькі, тут минає усе моє життя. Я почуваюся на своєму місці.
Як змінилося ваше відчуття Харкова за роки повномасштабної війни?
Якщо раніше Харків був схожий на молодого парубка, то тепер — на людину, яка посивіла й багато побачила. Він став спокійнішим, пережив і добре, і погане, але все одно живе своє життя і любить його.
Ви були на тренуваннях ветеранів із донечкою. Чи хочете залучати її до спорту?
Я уважаю, що діти мають самі обирати свій шлях. Якщо їй це сподобається — я допоможу; якщо ні — не змушуватиму. Для мене головне, щоб людина з дитинства зростала особистістю. Хочу, щоб вона бачила приклад здорового життя, спільноти, взаємної підтримки. Сподіваюся, колись вона пишатиметься мною.
На вашу думку, фізична реабілітація без психологічної підтримки — це половина шляху?
У фізичній терапії є поняття мультидисциплінарної команди. Ми не можемо відокремити психічний стан від фізичного — вони взаємопов’язані. Регулятор усього — нервова система. Тому ці процеси мають іти паралельно.
Що порадили б цивільним у спілкуванні з ветеранами, які мають ампутації?
Вивчайте етику спілкування. Найголовніше — не жаліти людину. Просто вбийте в собі це відчуття. Перед вами — людина. Але варто також завжди пам’ятати, якщо ви не бачите видимих ознак поранення, це не означає, що все добре. Але не акцентуйте на цьому. Просто спілкуйтеся.
Слухайте інтерв’ю повністю в подкасті “Вона. Війна” на Радіо “Накипіло”.
Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»
