«Бо їхні смерті — це наші життя», або Чому йдуть служити в «К-2»

Власний барбершоп, кімната розвантаження з найновішою гральною приставкою і місце служби, більше схоже на офіс ІТ-компанії. Наш свіжий репортаж про 20 окрему бригаду безпілотних систем К-2. Про підрозділ, що позиціонує себе як «бригада норм тіпів» і має стале лідерство за показниками рекрутингу в Збройних Силах.

Завдяки чому вони змогли отримати понад 20 тисяч заявок від охочих служити, тоді як усі підрозділи скаржаться на брак людей? Куди вже досягають літачки «К-2»? Як пілоти цієї бригади нищать логістику ворога в тилу? Ну і, звісно, який він, барбершоп між бойовими виїздами? Про все це в новому випуску програми «Станція “Держпром”» з Марією Малєвською та Олександром Бринзою. Рушаймо.

Бригада К-2, названа за іменем і по батькові командира Кирила Кириловича Вереса, почала свою історію майже десять років тому як маленька розвідгрупа до 10 людей у складі 92 ОМБр, а потім 54 ОМБр. Війну тоді називали АТО та ООС, а Кирило Верес і сам бігав по окопах. А ще — супроводжував обміни в Щасті та брав полонених. 2025 року «К-2» стала бригадою. Кирило Кирилович — один із наймедійніших командирів в українському війську. Багато в чому рекламну кампанію підрозділу побудовано саме на його особистості. Нинішній рекрутинговий слоган «норм тіп» і масштабна рекламна кампанія під цим гаслом навесні принесли «К-2» понад 20 тисяч заявок.

Ми у їхньому бригадному барбершопі. Приміщення візуально нічим не відрізняється від харківських або київських барбершопів. На стіні фіолетовим неоном світиться лого «К-2». На полицях — свіжі рушники, віск, засоби для укладки та перукарські інструменти. Обидва крісла зайняли клієнти. У лівому стрижеться Спартак, він служить у підрозділі РЕБ.

— Ви сьогодні вперше прийшли? Чи задоволені?

— Так. Усе добре, усе чудово. Незвично — у багатьох бригадах такого немає. А це супер.

— Як оцінюєте рівень?

— Десять із десяти.

Передиху в барберів немає. У крісло до Єгора — так звати майстра — уже сідає наступний військовослужбовець. Усі вони тут — військовики: і барбери, і клієнти. П Заклад працює за записом. Теж онлайн-форма, як у цивільних. Головна відмінність — приміщення ретельно замасковано ззовні, бо розташовується поблизу лінії фронту.

На сусідньому кріслі в майстра Олексія — Максим. Він служить водієм-санітаром евакуаційного відділення медичної роти. У носі й вухах Максима розплавлений віск. Зараз барбер смикатиме його.

Барбер Олексій служить уже пів року. До того працював в одному з київських барбершопів, як і його побратим Єгор.

— Я через рекрутерів прийшов у «К-2» як майстер із ремонту, фіксик. Потім пройшов БЗВП (базову загальновійськову підготовку — Ред.). Мав уже виїжджати в сектор як фіксик.

— А що ви мали ремонтувати?

— FPV-дрони збирати.

— І потім?

— А потім дізналися, що я барбер, і запропонували трішки поміняти напрям. Ну й так тут опинився.

— Скільки приблизно на день у вас клієнтів?

— У середньому десять-одинадцять. Щонайбільше чотирнадцять-пʼятнадцять. Працюємо ми за графіком, як звичайні барбершопи, тобто з 10:00 до 21:00.

— А який у вас досвід у цивільному житті? Скільки років ви працювали барбером?

— Приблизно вісім років.

Водій еваків Максим устає з охайними бородою і стрижкою. Звільняє місце наступному клієнтові. Питаємо, чи це він уперше голиться у бригадному барбершопі.

— Це не вперше. Удруге чи втретє, напевно. Дуже подобається робота барберів. Надзвичайно приємний і чуйний колектив.

— Що для вас значить бути охайним на роботі, мати такі свіжі бороду й зачіску?

— Це моє обличчя, мені приємно доглядати його, бо у 2022 році, як починалася повномасштабна війна, усі чомусь думали в Києві, що ті, хто воював, ходять брудними. Це ображало мене. Сьогодні тішуся, що ця думка змінилася. Військовослужбовець, коли в нього є вільна хвилинка, завжди приводить себе до ладу. Я уважаю, це дуже класно, що є барбершопи, у які можна зайти та привести себе до ладу.

— Коли ви вперше почули, що в бригаді буде власний барбершоп і власні барбери, то про що ви подумали?

— Для мене це було несподівано, це було ого-го. Дякую Кириловичу та хлопцям, які тут працюють, за те, що так швидко все організували та зробили.

Подяк Кириловичу, тобто комбригу Кирилові Вересу, ми за цей день почуємо від військовослужбовців «К-2» чимало. Ставлення до людей у цьому підрозділі цінують найбільше.

У кріслі майстра Єгора вже наступна клієнтка: Христина. Вона — бойова медикиня. Їй двадцять два роки, і це вже другий її контракт. Служить дівчина з дев’ятнадцяти.

— Це була мрія з дитинства. Я не знала, що таке війна, а просто хотіла бути військовою. Мені подобалися чоловіки-військовослужбовці, мені подобалася військова форма, піксель. У мене хрещена військовослужбовиця, у мене загалом дуже багато хто з родини належить до війська.

2022 року мені було вісімнадцять. Я думала, чи наважуся піти на війну та що війна означатиме для мене. Поїхала за кордон, попрацювала там три місяці. Після того зрозуміла, що Польща — це не моє, що мені варто вернутися та обдумати ще раз варіант піти на контракт. Через рік я надумала йти. У травні я пішла у військкомат. Сказала: «Я не хочу сидіти вдома й чекати з моря погоди. Особливо коли моя хата може бути не скраю, а виявитися наступною, хай я із Заходу України, з Львівської області. Але я пішла. Сказала: «Я хочу йти».

Спочатку Христина пішла кухаркою до шпиталю. Швидко зрозуміла, що це не її, шукала й питала друзів-вояків, куди перевестися.

— «Є така новостворена бригада “К-2”. Там Кирило Верес. Можеш іти туди». Я питаю: «А хто це взагалі?». Кажу: «Що ти мені оце говориш за якихось “К-2”?». Тоді друг мені на те: «Таж глянь інтерв’ю у ютубі». Я переглянула перше інтерв’ю. Думаю: «Та досить такий непоганий чувачок». Подумала, спробувати варто.

Ігор зробив Христині зачіску з грилевим чубчиком та укладку. Медикиня усміхається і задоволено крутиться біля дзеркала.

Водій еваків Максим тим часом сидить у сусідньому приміщенні. Його називають кімнатою розвантаження. Навпроти дивана — велика плазма, під нею — гральна приставка. Віскі, як у цивільних барбершопах, тут не наллють, але вода, чай і кава є.

З барбершопу ми їдемо до іншого приміщення «К-2». Воно теж геть не схоже на те, як багато хто уявляє собі армію. Це швидше скидається на офіс якоїсь ІТ-компанії. Монітори, енергетики, кава, молоді хлопці в картатих сорочках і шортах. Вони весь час жартують, перегукуються. Лише вдивившись у їхні монітори, можна зрозуміти: на екранах — поле бою.

Говорить пілот «К-2» на псевдо Академік.

— Просто всі ці люди опинилися тут невипадково. Вони прийшли з конкретною метою. У цьому підрозділі дають можливість виконувати потрібну роботу за допомогою дронів, адже нині це найефективніше та має найбільший ККД (коефіцієнт корисної дії — Ред.). У цій війні зміни відбуваються як не щомісяця, то що пів року. Ми підлаштовуємося під актуальні завдання та робимо те, що потрібно тут і зараз, на нашому напрямку, у нашій зоні відповідальності.

Ми — пілоти-«вампіристи», нас цікавлять будь-які системи дистанційного керування. Перебуваємо в офісі, де є інтернет. У нас є наземна група, яка виносить і виставляє дрон. А без неї ми просто офісні працівники. Маємо засоби, що працюють на 40 кілометрів, а також на 120 кілометрів. Конкретно той, на якому я літаю сьогодні, працює на 15 кілометрів туди й на 15 кілометрів назад: глибина становить 15 кілометрів від місця, де стоїть моя наземка. Є і засоби, що літають на 80–100 кілометрів, але вже з іншого офісу.

Цілі нашої роти — це особовий склад супротивника, який намагається просочитись через лінію бойового зіткнення. Вони намагаються проникнути, а ми — виявити їх. Наша робота полягає у тому, що ми сидимо, моніторимо всі стрими на своєму напрямку, вилітаємо й намагаємося уразити ціль. Переважно це жива сила противника, а також їхні укриття, позиції ворожих пілотів і логістика для нашого особового складу, підтримка переднього краю лінії бойового зіткнення.

Війна змінюється що пів року. Нині найефективніші штурми противника відбуваються через просочування особового складу по одному-двоє піхотинців. Ворожий танк востаннє я бачив у жовтні 2024 року. Це був останній механізований штурм за моєї пам’яті. Сьогодні ж у них постійне просочування малими піхотними групами по одному-двоє. Наша робота — постійно намагатися їх виявити та встигнути відпрацювати, до того як вони десь затягнуться, заховаються або ми просто втратимо їх із поля зору.

Тактику інфільтрації маленькими піхотними групами на всіх напрямках нині називають успішною. В умовах, коли кілзона так розширилася і сягає уже 30 кілометрів, ця тактика спрацьовує. Поодинокі піші цілі уразити важче, ніж будь-яку техніку.

Говорить пілот із позивним Куні.

— Розкажіть, як вони просуваються.

— Сьогодні два «аладіни» були в плащах. Вони думали, що їх не видно, але ми бачили їх. Один узагалі по річці спускався. Дуже рандомно, по-різному підходять до справи. Один іде так, інший — так, третій — іще інакше.

— Яка найбільша кількість уражених цілей за зміну у вас була?

— З одного вильоту троє. У нас в одного хлопця було п’ятеро.

— А якою максимальною кількістю ви бачили, щоб сьогодні йшли в цих малих групах?

— Малі групи — троє. Буває, що четверо. Буває, їх бачить засіб, але, припустімо, моїм бортом до них уже не долетиш. І вони там у більшій кількості можуть гуляти.

— Що ви відчуваєте, коли вдається уразити ціль?

— Кайфарик, не знаю. Я просто радію.

Біля однієї зі стін приміщення стоїть темно-зелений ящик із-під боєприпасів. На ньому написано: «Клятва воїна “К-2”»:

«Я — воїн “К-2”. Я підіймаю дрони в небо, щоб захистити своїх братів на землі. Я — нічний кошмар своїх ворогів. Я — їхня кара й вирок, бо їхні смерті — це наше життя. Їхні душі — це моя здобич. Мій інтелект — це моя зброя. Мій характер — це моя сила. Я завжди йтиму на крок попереду у відчайдушній боротьбі за Україну. Слава воїнам “К-2”! Слава Україні!».

Говоримо з одним із командирів пілотів на позивний Горох.

— Як давно ви в «К-2»?

— Із 2023 року, іще з батальйону. Брав участь у формуванні бригади.

— Як ви описали б ідеологію підрозділу? Чому деякі люди хочуть сюди перевестися з інших підрозділів?

— Це через ставлення комбрига. Він — медійна фігура. Він вимагає від нас нормального ставлення до особового складу. А ми вже намагаємося реалізувати його вимоги. Одночасно важко й легко працювати.

— У чому важко й у чому легко?

— Легко, бо дають усе, щоб це реалізувати. А важко, бо завдання стоїть так, щоби без утрат особового складу. Тобто щоб усі поверталися додому живими й герметичними. Крім ураження особового складу ворога, ми стараємося, щоб не виникало ніяких проблем у наших пацанів і дівчат.

— Наскільки для вас це важливо?

— Я починав звичайним солдатом. Ставлення було таке, щоб я так само постійно повертався додому. Звісно, для мене дуже важливо, щоб те, що мені подобалося від мого командира, подобалося хлопцям, для яких я командир. Переконаний, такий ланцюжок — це правильно.

Як підтримати бригаду «К-2»

🔗 Посилання на банку:

https://send.monobank.ua/jar/28o1edDVvu

💳 Номер картки банки:

5375 4112 0445 5252

Слухайте інтерв’ю повністю в програмі «Станція “Держпром”» на Радіо «Накипіло».

Більше новин із Харкова, подкасти, українська музика — у нашому застосунку для Android | iOS

Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»