Будинок «Слово»: від раю для творчості до пастки репресій

Михайло Яловий, квартира №  30, будинок «Слово;

Валер’ян Підмогильний, квартира №  19, будинок «Слово»;

Антін, Богдан та Остап Крушельницькі, квартира №  54, будинок «Слово»…

Це — представники української творчої інтелігенції, яких об’єднує не тільки проживання в одному будинку, але й те, що всі вони загинули в один день і в одному місці — 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох, Карелія. Загалом із 1933 до 1937 року репресували сімдесятьох мешканців цього будинку.

Історія будинку «Слово» починалась як ідеалістична мрія про рай для письменників — місце, де вільно жила й творила українська інтелігенція. Однак згодом ця будівля стала символом знищення цілого покоління творчих особистостей і перетворилася на пастку, яку створив репресивний режим.

 Надія

1920-ті були часом українізації та відносної свободи, що сприяло формуванню нової генерації української творчої інтелігенції. Харків, тодішня столиця УССР, був містом, де вирувало життя. Створювали нові видавництва, виникали спілки письменників, а театральні вистави збирали аншлаги.

Чи не єдиною проблемою було житлове питання. Ціни на квартири в Харкові були настільки високими, що навіть перевищували київські. Письменники були вимушені мешкати в комуналках, маленьких комірках чи на кухнях, ділячи житло з пацюками й мишами. Такі умови життя і творчість майже несумісні. Але згодом з’явилася надія.

На прохання письменників влада підтримала будівництво будинку для творчої інтелігенції. Тим паче, що створювати будинки для представників певних професій тоді було в моді й відповідало більшовицькій ідеології про життя у комунах. Зведення будівлі почалося 1927 року й тривало протягом трьох років. Архітектурною особливістю стала форма будівлі у вигляді літери С, що, за задумом архітектора Михайла Дашкевича, мало символізувати «слово»

Фото: Victor Vizu

Загалом у будівлі було шістдесят шість квартир, п’ять під’їздів і п’ять поверхів. Житло було розкішним: квартири по три-чотири кімнати з високими стелями й великими вікнами. А на даху п’ятого під’їзду навіть був солярій для засмагання. «Після тісноти, комунальних невигод, спільних аж у дворі вбиралень, кухонь і т. п. ”Слово” можна було назвати люксусом» — саме так описав свої враження від нової споруди Володимир Куліш.

Фото: proslovo.com

Окрім побутового комфорту, цей будинок став справжнім центром для творчості. Сюди заселилися письменники, поети, драматурги, художники, композитори й актори. З-поміж мешканців — багато відомих постатей, як-от письменники Микола Хвильовий, Остап Вишня, Павло Тичина, Іван Багряний, драматург Микола Куліш, режисер театру «Березіль» Лесь Курбас і багато інших. Життя серед таких людей максимально сприяло творчості.

Повсякдення

У грудні 1930 року новозбудований будинок наповнювали щасливі мешканці — для багатьох це була перша можливість жити в просторій окремій квартирі. Спочатку була радість: заселення, новосілля, знайомства із сусідами… А посиденьки в колі творчої інтелігенції були буденною річчю.

Володимир Куліш згадував, що коли Остап Вишня приходив до його батька Миколи, то «від сміху довгий час боліли не лише роти, але й животи». І так тривало до самого ранку. Заходив до них і Микола Хвильовий, який сідав біля напіввідчинених дверей, затягувався цигаркою, і у спільних бесідах пролітали години. Частим гостем у родині Куліша був і режисер театру «Березіль» Лесь Курбас. Разом вони створили плідний творчий тандем, у якому ідеї драматургії Куліша майстерно втілювалися у життя у театрі Курбаса.

У будинку було багато дітей, улюбленими місцями яких стали солярій і спортивний майданчик, де можна було пограти в м’яча, а взимку — кататися на ковзанці. Подекуди навіть дорослі мешканці будинку приєднувалися до дитячих ігор. А от Хвильовий полюбляв пізньої ночі виходити на ковзанку й робити «гігантські кроки». У Валер’яна Підмогильного діти часто просили велосипед «Україна», щоб покататися містом. Письменник ніколи не відмовляв, але завжди просив повернути транспорт цілим.

Багато мешканців будинку були завзятими собачниками. Часто тримали песиків для полювання, яке було улюбленим заняттям Миколи Хвильового, Остапа Вишні та багатьох інших. Через це чимало хто мав і рушниці, що висіли на стінах. Але потім чекісти використали цю зброю, щоби придумати фіктивні обвинувачення у злочинах…

Репресії

Кінець 1920-х. сталін знищив своїх конкурентів і повністю захопив владу в країні. Він розпочав другу спробу перетворити країну на «комуністичний рай»: у селян забирали землі й заганяли їх у колгоспи, безжально експлуатуючи людей — будували заводи, а от у галузі культури держава взяла все під свій контроль. Поступово, уже з 1930-х, панівним стилем став соціалістичний реалізм. Віднині — ніякої свободи й «відсебеньок». Тільки офіційно дозволені твори, себто ті, що вихваляють комунізм та особисто вождя. Почалася епоха терору проти всіх, хто потрапляв під підозру в нелояльності. І, звісно ж, першими взялися за інтелігенцію, яка впливала на думки людей і яку совєцькі керівники вважали «джерелом контрреволюції».

Якраз 1930 року, незадовго до заселення будинку «Слово», саме в Харкові розпочався перший публічний процес над українською інтелігенцією. Він став відомим як «Процес Спілки визволення України». Суд відбувся над сорока п’ятьма представниками інтелігенції, яких звинуватили у створені «контрреволюційної організації»

“Діло”, Львів, березень 1930

Справа була абсолютно фіктивною, але через залякування і тортури більшість підозрюваних «визнала» провину й частину з них розстріляли, а інших відправили до концтаборів.

Невдовзі репресивна машина дотягнулася і до мешканців будинку «Слово». Першою стала письменниця Галина Орлівна, чоловіка якої засудили до смертної кари, а її — на п’ять років ув’язнення, звинувативши в українському націоналізмі.

Тоді будинок «Слово» потрапив під пильний нагляд нквд. Мешканці не раз помічали, як на вулиці постійно чергували якісь підозрілі люди. І, звісно ж, усі здогадувалися, хто це був. Влада встановила в кожній квартирі телефон, що створювало ілюзію зручності, але насправді апарат слугував засобом для підслуховування. Під час допитів енкаведисти нерідко наводили розшифровки приватних телефонних розмов, чим іще більше залякували людей.

Мешканців будинку вивозили по одному, і це відбувалося регулярно. Пояснень куди й чому — ніяких. Письменники були наляканими, частина з них перестала писати, щоб не привертати увагу до своєї творчості. Трагедії розігрувалися у кожній родині. Доля мешканців квартири № 54, певно, стала найбільшим символом жаху, через який пройшли мешканці «Слова».

У цій квартирі мешкав письменник Іван Багряний. Його в 1932 році заарештували за «контрреволюційну агітацію», яка начебто була в його творах, і відправили в заслання.

А вже 1934 року саме в цю квартиру заселилася сім’я Антіна Крушельницького.

Фото: Український інститут національної пам’яті

На цьому фото ми можемо побачити його велику родину — і більшість присутніх на ньому загинула від рук совєцької влади. Усі вони були представниками української інтелігенції. Сам Антін був письменником і міністром часів Української Народної Республіки. Його діти працювали вчителями, письменниками, лікарями й перекладачами.

Антіна за фіктивним звинуваченням у причетності до ОУН заарештували. Така сама доля спіткала його синів Івана й Тараса. Батько, сподіваючись відвернути підозру від дітей, узяв усю провину на себе. Але це не врятуло ситуацію. Двох його синів розстріляли у грудні 1934 року. Самого Антіна відправили в заслання. Його дружина, не витримавши трагедії смерті синів, передчасно померла. Але це був тільки початок. Іще двох синів Антіна, Богдана й Остапа, разом із батьком розстріляли в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року. Через місяць по тому розстріляли і його доньку Володимиру.

Символізм будинку «Слово»

Володимир Куліш, що в дитинстві спілкувався з багатьма мешканцями будинку, 1942 року прийшов туди, щоби згадати своє минуле. Ось що він згадував: «”Слово” стояло наче сирота обдерта й усіми забута. Повибивані шиби вікон, з яких незграбно в небо сторчали залізні рури, а з них кволо пнявся дим».

У березні 2024 року, після чергової злочинної атаки росіян на Харків, ця будівля мала такий вигляд, як її побачив Куліш далекого 1942 року.

Фото: Тітаренко Михайло

У думках одразу виринає патосна фраза: «Історія повторюється», і здавалося б, що ні, таке не може повторитися. Але буденність доводить інакше. Й от саме для того, щоби трагедія будинку «Слово» не повторилася, та ще й у масштабах усієї країни, українські захисники й захисниці стримують ворога, який знову хоче знищити українську ідентичність.

Автор статті: історик, автор курсів Всеукраїнської школи онлайн, ведучий вебінарів для учнів на iLearn та історичної рубрики на 1+1 Артур Бабенко.

Статтю створено у співпраці з національним проєктом із медіаграмотності Міністерства культури та стратегічних комунікацій України «Фільтр».

Партнерський матеріал.