Оксана Рубель разом із чоловіком Сергієм і п’ятирічною донькою Богданою, яка має інвалідність, жили на Херсонщині. Коли почалося повномасштабне вторгнення, їхнє село опинилося в окупації. Попри проблеми зі здоров’ям і постійний тиск родина відмовилася від будь-якої співпраці з ворогом. Сергій через принципову позицію утратив роботу, а Оксані відмовляли в медичній допомозі без російського паспорта.
Окупанти не раз удиралися у їхній дім із обшуками. Родині вдалося евакуюватись до Києва. Про нове життя Оксана розповіла в подкасті «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло».
— Розкажіть, будь ласка, яким було ваше життя до повномасштабної війни. Чим ви тоді займалися?
Рік і вісім місяців ми жили в окупації. Іще до початку повномасштабної війни купили будинок. Я народила дитину, чоловік працював. У нас було господарство — усе було. Аж поки якось не почалася Велика війна. За один день усе зникло. Ми втратили все.
Було дуже тяжко. Нас почали сильно пресувати, постійно проводили обшуки. За тиждень могло бути три-чотири. Приходили і вночі, і серед білого дня — двері їх не спиняли. Я питала, що вони шукають. Відповідали: мовляв, раптом ви переховуєте тих, хто служить у ЗСУ. Згодом почали змушувати оформлювати російські паспорти, робити російське свідоцтво про народження дитини. Ми із чоловіком до останнього не погоджувалися — і так цього й не зробили.
Коли вони востаннє улетіли в хату й притисли мене до стіни, того-таки вечора в мене стався інсульт. Ніч я провела вдома — ми ніяк не могли виїхати до лікарні. А вранці чоловік відвіз мене. Я пролежала в лікарні два тижні. Повернувшись додому, сказала: «Збираємо речі й виїжджаємо».
Хтось розповів, що мій брат служить у ЗСУ. Мене попередили: якщо не виїду, прийдуть і заберуть мене, чоловіка й дитину. Я дуже боялася. Боялася, звісно, і виїжджати.
— Чи була окупація у вас тихою? Чи чули ви звуки обстрілів?
У нас не було тихо. Уже в перші дні в село заїхали танки. російська техніка була всюди, над головами почали кружляти літаки — вони зависали прямо над хатою. Здавалося, іще мить — і зачеплять дах, настільки низько йшли. Одного разу ми з дитиною вийшли на вулицю, а літаки пролітали мало не над електричними стовпами. Донька так злякалася того гуркоту, що я думала, вона від страху задушить мене — так міцно притислася. Було по-справжньому моторошно. А якось уранці я вийшла на подвір’я і побачила, як летить ракета.
— Ви тривалий час прожили в окупації. Як за цей період змінювався ваш населений пункт, що зникало, виїжджали люди?
З першого ж дня, щойно вранці дізналися про початок повномасштабної війни, люди почали масово виїжджати. Ті, хто мав таку можливість, рушили в дорогу відразу. З кожним днем ситуація погіршувалася. У наш садочок завезли боєприпаси — ховали їх просто в підвалі. А наступного дня прийшли й сказали: «Віддавайте дитину в садок». Я розуміла цинічність росіян, які дітьми прикривали боєприпаси.
Коли ми нарешті збиралися виїжджати, почалися проблеми з продуктами — усе зникло з полиць. Харчувалися з городу: що посадили, те і їли. Після того як чоловік відмовився співпрацювати з окупантами й залишився без роботи, стало зовсім сутужно. Не було за що навіть хліба купити. Пекли самі. У борошні вже завелися жучки, то я просівала його, щоб хоч щось спекти. Було неймовірно тяжко.
— Ви сказали, що багато сусідів почало виїжджати в перші дні. Ви не їхали, бо сподівалися, що це швидко вирішиться? Що зупиняло вас найбільше?
Мене переповнював страх перед майбутнім: що буде далі? Куди я поїду? Дуже не хотіла залишати свій дім, адже ми щойно купили його, нарешті виплатили гроші, хоч і не встигли переоформити документи. Мали своє господарство… Свекруха переконувала, що треба рятуватися. Зрештою я придушила свій страх. Було неймовірно тяжко залишати все, що ми накопичували протягом життя.
Я не знала, як жити далі. У мене хвора дитина, і думки розривали голову: як лікувати її? За що? Де ми будемо жити? Я маю інвалідність із дитинства й не можу залишити доньку ні на мить, тож де мені шукати роботу? Чи знайде її чоловік? Оці страхи просто не давали дихати.
— Але чоловік утратив роботу на Херсонщині через те, що не погодився працювати з окупантами?
Коли почалася повномасштабна війна, чоловік якраз був на зміні. Він зателефонував мені й сказав, що почалося. Потім приїхав додому й на другу зміну не вийшов. Деякі люди вийшли на роботу, а дехто залишився удома. росіяни ж почали пропонувати більшу зарплату. А чоловік сказав: «Ні, я не буду йти». І не пішов. Тоді нам дуже багато пропонували, золоті гори обіцяли.
— Як вам здається, окупанти вдиралися у вашу оселю через те, що ви не йшли на співпрацю? Чи вони так до всіх ставилися?
Вони так залітали до нас через те, що ми відмовлялися від усього. Інші люди в перші дні почали робити паспорти. Оформляли «дитячий капітал» і все таке. А ми відмовилися.
Мені один говорив: «Ви ж скоро з голоду помрете». Я на те казала: «Нічого, не вмремо, город є». У мене кози були, молоко було.
— Як вам стало терпцю усе це пережити?
У чоловіка були нервові зриви від цього. А в мене просто характер, я сама жінка така — усередині стержень маю. Трималась я заради дитини й чоловіка. Бо, якби не я, вони пропали б без мене. Хай що вони [окупанти] там казали мені, я мовчала. Хоча я рідко коли мовчу. Але коли вони приходили, то краще було мовчати. Колись вони влетіли, як чоловіка не було вдома. Він поїхав із дитиною гуляти. Вони мало не зґвалтували мене. До стіни притулили. А я сказала: «Не треба на мені нічого рвати — я сама роздягнуся». І почала потихеньку роздягатися. Вони подивилися на мене, певно, подумали, що я уже з глузду з’їхала, кинули мене й пішли. Так у мене другий інсульт стався.
— Ми з вами познайомилися завдяки Save Ukraine — організації, яка працює для порятунку сімей. Як ви відшукали людей, які вам допомогли?
Спершу ми самі шукали способи виїхати. Були перевізники, які брали великі гроші, а в нас їх зовсім не було. Першою наважилася виїхати наша сусідка з дитиною. Саме вона дала мені контакти Катерини з організації Save Ukraine. Я зателефонувала їй, розповіла про нашу ситуацію, і ми домовилися про евакуацію. Так, завдяки допомозі сусідки нам удалося вирватись. Якби не вона, я навіть не знаю, чи змогли б ми виїхати взагалі.
— Ви минали безліч російських блокпостів на своєму шляху. Із чим стикалися?
Перший блокпост ми минули швидко, а от на кордоні з росією нас затримали на чотири години. Усіх пропускали, а ми стояли. Їм було абсолютно байдуже, що в дитини почалися приступи. Зрештою я не витримала й почала кричати від розпачу. Тільки тоді, за чотири години, нам віддали паспорти й дозволили їхати далі.
Нас допитували: «Чому ви їдете?». Ми відповідали, що мусимо лікувати дитину. Тоді вони почали випитувати, чи повернемося ми після лікування. Ми відповідали, що повернемося, — страх, що нас узагалі не випустять, був сильнішим за все.
— Живучи в окупації, чи знали ви, що відбувається в Україні? Чи були у вас ці страхи, що вас тут ніхто не чекає?
Так, сумніви були. Я постійно думала: «Боже, ми ж тут прожили рік і вісім місяців. Чи справді хтось зможе нас вивезти звідси? А раптом ми приїдемо, а нам скажуть: «Чого ви там так довго були? Їдьте назад, вам тут не раді». Я боялася, що ніхто не допоможе, не лікуватиме дитини — нічого.
На тій стороні нам постійно вбивали в голову: «Навіщо ви їдете туди? Тут же краще! От побачите, усе буде: і продукти завезуть, і зарплати з пенсіями платитимуть, і дитячі виплати». Навіть пропонували якийсь «житловий сертифікат». Переконували, що в Україні нас ніхто не чекає. Так нам казали, щоб посіяти зневіру.
— Коли виїхали, ви відразу опинилися у Києві?
Так, коли ми нарешті опинилися у Києві, волонтери відразу підставили плече. Уже наступного дня нам допомогли з лікарнею, щоб обстежити доньку. Тоді вона не могла ні ходити, ні говорити — її виснажували постійні напади. Господи, як же я боялася невідомості! А тут усе вирішилося так швидко: допомогли й із житлом, і з документами.
Нещодавно нам зібрали гроші на операцію, адже в доньки ДЦП. Нині моя дитина вже не просто ходить — вона потроху — бігає! Ми займаємося у реабілітаційному центрі, вона вчиться усього заново.
— Що в цій адаптації у великому місті було для вас найскладнішим у перші тижні й місяці? Чогось, може, бракувало?
Я дуже хотіла додому. Мене накрила така депресія… Я ж у такому великому місті за все своє життя ніколи не бувала. Слава богу, нам в усьому допомогли, бо перші дні в Києві були справді тяжкими. А згодом я звикла, розібралася, що до чого, і поступово адаптувалася. Коли побачила, що все налагоджується: дитина видужує, а чоловік знайшов роботу, — на душі нарешті стало спокійно.
— Ви вже два роки живете в Києві. Чи справдилися страхи, які ви переживали, коли їхали з окупації?
У мене нічого не справдилося. Усі ці мої страхи були тільки в моїй голові. Усе навпаки. Я тепер кажу чоловікові: «Боже, я так боялася, а воно все так гарно вийшло!». Ті страхи люди самі вбивають собі в голову.
— Ви багато розповідали про допомогу волонтерів, що вас і супроводжували, і в усьому допомагали. Чи є якісь гарантії від держави?
Мені хотілося б, щоб держава допомагала таким людям житлом, бо із цим дуже тяжко. З виплатами держава допомагає. Якби ще якийсь закон придумали про житло для ВПО. Ми, наприклад, не можемо самотужки винайняти житло. Ми не можемо оплачувати оренду, бо нам потрібні спецвзуття, реабілітація і ліки для дитини. Та й самі маємо проблеми зі здоров’ям.
— Розкажіть про свій моральний стан і стан вашого чоловіка нині. Ви вже повністю адаптувалися?
Нині ми працюємо з психологами, і це справді допомагає. Почуваємося уже значно краще, потроху оговтуємося від пережитого. Раніше, варто було тільки почути сигнал повітряної тривоги — і починалася паніка: куди бігти, що робити? Хапали дитину та документи в зуби й у нестямі мчали в укриття. Тепер ми ставимося до всього набагато спокійніше й розважливіше.
— На Харківщині, особливо в Куп’янському районі, де нині тривають запеклі бої, відомо чимало випадків, коли родини з дітьми після евакуації потайки повертаються додому. Вони намагаються оминути соціальні служби та правоохоронців, щоби знову опинитися у власних стінах. Як ви могли б пояснити таку поведінку, спираючись на свій досвід? Чому люди йдуть на такий ризик?
Мені здається, люди просто звикають до свого середовища й понад усе прагнуть повернутися до рідної домівки, хоча там і смертельно небезпечно… Я не повернулася б. Кажу чоловікові: «Я туди вже не поїду». У нас там, в окупації, залишилися родичі. Вони часто запитують, чи плануємо ми повертатися. Поки там ворог — моя відповідь однозначна: «Ні». Там занадто страшно.
— Повернення додому розглядаєте тільки після повернення України, так?
Так, коли Україна звільнить наші землі. А сьогодні — ні, немає чого туди повертатися. Люди там нині виживають, як за первісних часів: ні нормального лікування, ні цивілізації. Я навіть не уявляю, як вони там тримаються. Що там робити? Ні розвитку для дітей, ні роботи — нічого. Навіщо туди їхати?
Я можу спокійно вийти на вулицю і піти куди забажаю. А там — ні. Там зробив крок, щось не те сказав — і неважливо, правда це чи ні: до тебе прийшли, зв’язали, забрали, й усе. Там немає безпеки.
— Коли слухаєш такі історії, здається, що це якийсь серіал, якесь кіно, але насправді це живе свідчення, що окупанти такі жорстокі.
Коли ми приїхали й почали розповідати, то люди не вірили.
— Пані Оксано, що ви порадили б людям, які нині опинилися перед таким самим вибором і бояться виїжджати?
Якщо ви наважилися виїжджати — їдьте! Не бійтеся і не слухайте тих, хто каже, ніби вас ніхто не чекає і ніхто не прийме. Усіх приймуть! Світ не без добрих людей, і тут їх дуже багато. Вам обов’язково допоможуть, тут немає байдужих. Кожен підставить плече, чим зможе, — і в цьому наша спільна сила.
Не треба боятися. Особливо якщо у вас на руках діти чи літні батьки. Заради них, заради самих себе рятуйтеся і виїжджайте. Тут усе буде добре. Тут свобода й набагато більше можливостей для життя.
Слухайте інтерв’ю повністю в програмі “Вона.Війна” на Радіо “Накипіло”.
Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»
