Він не творив нової української літератури, як Іван Котляревський, не досліджував козацьких літописів і не створював українського правопису, як Пантелеймон Куліш, за життя видав тільки три редакції однієї збірки, проте його і досі називають Пророком. Чому саме Шевченко став центральною постаттю української літератури? У чому феномен творчості Тараса Григоровича? Чи варто нам сьогодні змінити уявлення про нього — від суворого Кобзаря до людини свого часу, якою він і був?
До 211-річчя з дня народження Шевченка говорили про міти, реальність і спадщину Шевченка з українським літературознавцем, письменником і критиком Михайлом Назаренком.
Пане Михайле, почнімо трохи з якбитології. Дивлячись на те, що відбувається нині в Україні: повномасштабне вторгнення, останні новини з Америки — що сказав би на це Шевченко, на вашу думку?
Це дуже небезпечне питання — що сказали б класики. Бо для цього Шевченкові довелося б прожити всі півтора століття після своєї смерті й дізнатися про все, що за цей час відбулося. У принципі одна з причин, чому Шевченко виявився настільки потрібним і у 2014 році, і у 2022-му, і нині — це тому, що він не стільки дає універсальні відповіді, скільки стимулює до пошуку цих відповідей і до певних дій. «Борітеся — поборете», «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрость би була своя» — це ж не універсальні рецепти, це звернення людини до людей. Тільки сьогодні, мабуть, Шевченко не питався би, чи ми діждемося Вашингтона.
У нас є пʼєдестал української літератури: Тарас Шевченко, Леся Українка й Іван Франко. Загалом чому так сталося, що саме ці три постаті є в нашій літературі найважливішими?
Український канон формувався довго й повільно. До нього важко потрапити, але ще важче звідти випасти. Не так багато є письменників, які туди потрапили, скажімо, за совєцьких часів й з ідеологічних причин, а тепер уже втратили статус класиків. Ні, усі в нас класики, усі хороші незалежно від якості текстів. Але якраз Шевченко став класиком і, безумовно, ключовою постаттю в культурі ще за життя. Йому був 31 рік, коли його вперше почали називати «батьком». Уже після появи навіть тих перших восьми творів, що склали «Кобзаря» 1840 року, не кажучи вже про поезії «трьох літ», його шедеври 1843–1845 років, стало очевидним, що за масштабом і художнього мислення, і мислення політичного, національного, культурного йому немає аналогів. Навіть Пантелеймон Куліш, який був про себе дуже високої думки й залюбки редагував Шевченка, до певної міри коригував свої погляди під його впливом. Він згадував, що коли прочитав поезії «трьох літ», то побачив, що це вже «не кобзар, а національний пророк».
Тобто це сказав сам Куліш, так? Та людина, яка потім уявляла його в пеклі?
Так, Куліш свого часу встиг сказати щось неприємне про абсолютно всіх класиків XIX століття — від Котляревського до Франка. Але в поемі «Куліш у пеклі», написаній уже в 1890-ті роки, він Шевченка з пекла таки вивів.
Що стосується Франка, то тут очевидний масштаб особистості й зробленого. Я сказав би, що як мислитель і за впливом на сучасників Драгоманов не менш важливий, ніж Франко. Але він не поет, не драматург, не прозаїк і не є частиною суто літературного канону. Леся Українка ще для покоління Сергія Єфремова була дуже талановитою, може, найталановитішою із сучасних авторів, але в «Історії українського письменства» Сергія Єфремова вона стоїть між Павлом Грабовським і Агатангелом Кримським, тобто письменниками значно меншого масштабу. Фактично, наскільки я розумію, її визнали ключовою постаттю нашого модернізму літературознавці й читачі 20-х років, передовсім неокласики.
А тими репутаціями українських класиків, що поступово склалися, якраз і скористалися совєцька влада й конкретно — офіційне совєцьке літературознавство. Усе було дуже просто: Шевченко — революціонер, Франко — вічний революціонер, і Леся Українка оспівувала досвітні огні, що світять їх люди робочі. Зрозуміло, що й Куліш з його дуже химерними траєкторіями політичної думки, й Ольга Кобилянська, яку не можна так прив’язати до актуальної політики, і Василь Стефаник із його похмурим експресіонізмом не надавалися так легко до такого ідеологічного використання (хоча, звісно, їх теж потрактовували у відповідному дусі — Куліша переважно критикували або замовчували, звісно). І я сказав би, що ці три постаті, три графіті на вулиці Михайла Грушевського — Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка — значною мірою є результатом постсовєцького формування канону, коли акцент природно змістився на добу модернізму. Але, хай які ми модерністи, без Шевченка все одно ніяк не обійтися. Він як стояв, так і стоїть. І зрозуміло, що за всієї велетенської ролі Котляревського «Кобзар» — це крок уперед, який уже не фіксує, що в нас було, а програмує те, чим ми будемо.
Тепер зосередьмося на Шевченку. Чому саме Тарас Григорович зі своєю одною збіркою став Пророком? Що в цій збірці є таке, чого доти не було?
Насправді в Шевченка чотири збірки, просто три з них були рукописні. Це «Кобзар» 1840 року, потім він видав кілька поем, далі — рукописна збірка «Три літа» і дві «книжки» — «мала» (або «захалявна»), яку він писав у перші роки солдатчини, і «більша книжка», у яку він переписав більшість віршів із «малої», редагуючи їх і додаючи нові. Але за життя вийшло три видання «Кобзаря» (два — з «Гайдамаками»), і це, звісно, була менша частина його доробку. Більшу ж поширювали нелегально, рукописно: навіть такі абсолютно антиімперські твори, як «Сон» чи «Кавказ», ходили по руках іще за життя Шевченка. І цього в принципі було вдосталь. Гомер і Данте жодної своєї поеми не побачили в друці зі зрозумілих причин. Проте вони лишаються Гомером і Данте.
Коли ми говоримо про Шевченка, особливо раннього Шевченка, ми маємо бачити той контекст, у якому він з’явився. Це контекст нашого романтизму: пошуки того, чим ми є, і головне — того, як ми маємо про себе говорити. А створення нової літературної мови йшло через її ускладнення, створення середнього і високого стилю (як у «Наталці Полтавці» чи повістях Григорія Квітки-Основ’яненка), а не тільки низького (як у більшій частині «Енеїди»). З’являються переклади й переспіви з європейських авторів, і цим займаються майже всі: у діапазоні від Петра Гулака-Артемовського до Павла Білецького-Носенка, до Левка Боровиковського, до Миколи Костомарова. А це означає, що ми стаємо… ні, ми є частиною сучасної європейської культури. І Шевченко працює в цьому ж річищі, але, на відміну від більшості попередників, говорить про Україну не тільки як про те, що вже минуло. Недарма його ровесник Амвросій Метлинський узяв псевдонім Могила: усе, Україна в могилах, Україна закінчується; ми збираємо останні крихти фольклору, ми пишемо великою мірою для самих себе, бо українці або не читають українською мовою, або говорять нею, але не вміють читати — і на нашому поколінні все може закінчитися. Однак окремі діячі, як-от Павло Білецький-Носенко чи Ізмаїл Срезневський, уже бачили потенційну багатомільйонну аудиторію української книжки. Вона зрештою і з’явилася, але вже у ХХ столітті.
Й от на цьому тлі з’являється Шевченко, який говорить не тільки про те, що минуло, але й про те, що є, й імпліцитно — про те, що може бути. А прямо говорить про майбутнє вже в пізніших поезіях, саме тих, які й зробили його — згадаймо слова Куліша — національним пророком. Й ось це відчуття того, що в нас є сучасність, у нас є майбутнє, у нас є мова, якою про це можна говорити, — дуже вразило вже перших читачів. Костомаров згадував, що він разом з іншим харківським письменником, Олександром Корсуном, купив перше видання «Кобзаря». І враження було таке, згадував Костомаров, ніби Шевченкова муза проникла в «якийсь підземний склеп, уже кілька віків замкнений багатьма замками, запечатаний багатьма печатями, засипаний землею, навмисне зораною і засіяною, щоби сховати від нащадків навіть згадку про місце, де знаходиться підземна порожнеча» — тобто в саме народне життя, або, якщо згадати один із Шевченкових шедеврів, у «Великий льох», або, перекладаючи це мовою ХХ століття, юнґівське колективне несвідоме. Шевченко унікальний в українській літературі — а можливо, і в європейській — тим, що абсолютно органічно поєднав авторське «я» з колективним «ми». Поет говорить від імені «ми» не як ідеолог, а як утілення цього колективу й водночас зовсім не втрачає своєї індивідуальності, своїх сподівань, страхів, бажань.
У плані різноманіття розмірів і строфіки більшість поезій Шевченка були простішими, ніж твори інших романтиків того часу — звісно, за певними винятками, як-от «Гайдамаки» чи «Великий льох»: це речі, дуже складно зроблені, зокрема, на формальному рівні. А от на рівні сенсів, закладених у поезію, Шевченко просто не мав конкурентів. За рівнем образного мислення, культурного мислення, за відчуттям того, що через нього говорить українське колективне несвідоме, «Великий льох», у якому зберігається наше минуле і з якого може прорости майбутнє. Якщо читати авторів того часу поспіль, то це дуже помітно. Зрештою, просто за кількістю творів, які не застаріли естетично, Шевченкові аналогів немає.
Ми знаємо, що є три етапи національного становлення: академічний етап, культурницький і політичний. Чи можна сказати, що з віршів Шевченка почався етап політичний, хоча йому й приписують дещо пізніші хронологічні межі?
Так, безумовно, Шевченко якраз закладав підвалини цього процесу. І не випадково, що його сучасники, як-от Куліш і Костомаров, якраз і здійснювали у своїх дослідженнях перехід від замилування легендарним минулим, яке відоме з дум, пісень, «Історії русів» чи фальсифікатів Срезневського, який сам писав за народ думи, — до вивчення того, що було насправді. І Куліш жалівся, що Шевченко не здобув такої освіти, яка дала б йому змогу вдатися до наукового вивчення минулого.
Але в Шевченка було суто інтуїтивне, художнє відчуття того, чим була і є Україна, і розуміння того, чим вона має бути. До того ж розуміння не інтелектуальне, не раціоналістичне (за що його критикував Драгоманов), а, власне, художнє. Бо Шевченко ніде нічого не говорить про конкретні політичні форми, у яких має існувати майбутня Україна. Найближче до політичної програми стоїть передмова до «Гайдамаків»: «Нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря слав’янськая земля». У підтексті, звісно, те, що всі народи будуть вільними й рівними, а не частиною російської чи будь-якої іншої імперії. У більшості ж його текстів, як дуже добре показали дослідники, передовсім Григорій Грабович, образ України майбутнього — це тисячолітнє царство праведників. У Шевченка була свідомість пророча в буквальному сенсі слова: біблійна, апокаліптична, а часто і язичницька.
Однак саме завдяки тому, що Шевченко створював навіть цей максимально абстрактний образ майбутнього, надалі ставало можливим — чи полемізуючи з ним, чи продовжуючи його — будувати вже якусь конкретику. Тобто хай яким це царство праведників є, але спочатку створімо політичну партію і подивімося, що можна зробити. Кирило-Мефодіївське братство такою партією ще, звісно, не було. І Шевченко ніяких конкретних планів, окрім загальнокультурницьких, до кінця життя не мав. Усі згадки про повстання, як-от «вражою злою кров’ю волю окропіте» і «та добре вигострить сокиру», — це в нього швидше старозаповітна образність, ніж якась конкретна програма в дусі пізніших революціонерів.
Є така думка: не Шевченко пророк, а суспільство просто не змінюється. На вашу думку, слова Шевченка не втрачають своєї актуальності через це?
Я розумію цю думку: якщо ми ходимо по колу, то слова, написані двісті років тому, рано чи пізно актуалізуються. Але по колу ми все ж таки не ходимо — швидше два кроки вперед і один назад. У Шевченка є рядки «Погибнеш, згинеш, Україно, не стане знаку на землі». Дуже не хотілося б, щоб це було пророцтвом. Власне, Шевченко цю варіацію на тему Книги пророка Осії й написав для того, щоб не здійснилося.
Якось я сказав колезі, що дуже сподіваюся, наступні покоління не відчуватимуть поезії Жадана так, як ми її відчували у 2014–2015-х роках, що це буде просто класична поезія, але не настільки актуальна й болюча. Те саме із Шевченком.
Ключові — я сказав би, без перебільшення історіософські тексти нашої прози ХІХ століття — це «Чорна рада» і «Кайдашева сім’я»: вони описують якраз зачароване коло, яким ходять українці. І в Шевченка цей мітологічний круговий час у деяких творах також є: наприклад, Оксана Забужко досить переконливо показала, що в «Гайдамаках» повстання спрямовано не на побудову майбутнього, а на повернення минулого. Але минуле все ж таки не повернеться! Як очевидно з передмови до тих-таки «Гайдамаків», ставлення автора до зображених подій двояке. З одного боку — це наша історія, це героїчні сторінки, з іншого ж — зрозуміло, наскільки вони жахливі. «Весело… а все-таки скажеш: “Слава Богу, що минуло”… Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись…».
І такі твори, як, наприклад, «І мертвим, і живим…» — це про вихід із зачарованого кола. Показово, що, щоразу як українці робили спробу це коло розірвати, вони зверталися до Шевченка. Відновлення історичної пам’яті, зв’язків із минулим відбувається не для того, щоб туди повернутися, а для того, щоб, прийнявши його як частину своєї ідентичності, іти далі. Роман Жадана «Ворошиловград», наприклад, якраз про це: що нам робити із совєцьким минулим? Визнати його частиною індивідуального минулого — і тільки це дасть змогу щось змінити.
Тому Шевченко — живий і актуальний саме в історичному русі України. А камлання навколо нього й освячення кожного написаного ним рядка вимагають дуже жорсткого цензурування його творчості й біографії. Інакше раптом знайдеться щось таке, що не відповідає канонічному потрактуванню, не дасть перетворити поета на ікону. Із Шевченком треба гратися так само, як граються британці із Шекспіром. Просто гра має бути не панібратською, не хамською, а, якщо згадати «Гру в бісер» Германа Гессе, це має бути гра побожна, що абсолютно не відкидає і іронії, і самоіронії.
Ви сказали раніше, що Шевченко поєднав індивідуальне авторське «я» зі зверненням до колективного «ми», тобто, як я розумію, міг писати від імені народу. Чи в цьому була простота форми поезії Шевченка і чи саме це впливало на сприйняття його поезії широким прошарком людей?
І так, і ні. Іще Костомаров твердив, що «Шевченко як поет — це був сам народ, який продовжував свою поетичну творчість… народ немовби обрав його співати замість себе». Але, звісно, це надзвичайне спрощення.
Перш за все Шевченко писав не від імені народу, а від імені нації. Уже на межі ХІХ–ХХ століть Борис Грінченко провів такий слідчий експеримент: він попросив сільських учителів і вчительок записати, як селяни реагують на твори класиків української літератури, зокрема Шевченка, — й отримав дуже несподівані результати, які звів у чудову книжку «Перед широким світом».
Так от, виявилося, що Шевченка розуміли не всі, не дуже добре, багато чого просто не сприймали. Наприклад, «Катерину» дівчатам просто забороняли читати й слухати, бо це поема про «непристойне». Твори на історичну тематику, «Гайдамаки» та «Гамалія», були просто незрозумілими, особливо «Гамалія» з описом походу козаків на Стамбул. Так само не сприймалися відсилки до античності, нових європейських культур тощо. Тобто «народність» (простонародність) Шевченка була дуже перебільшеною.
Невипадково у фольклорі образ Шевченка став образом трикстера. Бо він водночас із народу й не з народу, він серед панів, але не пан. Хто ж він? А він якраз і є новою українською інтелігенцією, новою українською нацією.
Що ж до форми його творів, то в Шевченка понад 90 % його віршованих рядків — це або коломийковий вірш, або чотиристопний ямб. Водночас у нього є й інші розміри та елементи більш давніх традицій, ніж ямб і хорей, наприклад силабічний вірш, але, як я вже казав, Шевченків метричний репертуар був простішим, ніж у його старших сучасників.
Інше питання, що із цим обмеженим метричним репертуаром він робив дуже складні речі — передовсім на рівні семантики, на рівні фонетики і навіть на рівні ритму, бо майже всі, хто потім імітував його коломийковий вірш, навіть Куліш у своїй ранній поезії, значно спрощували ритм і робили його одноманітнішим і нуднішим. А в Шевченка ритм складніший, ніж здається, і не випадково, що коли ті-таки коломийкові рядки кладуть на музику, то змушені змінювати деякі слова, тому що вони не лягають на музичний розмір.
Так само як після Котляревського пішла котляревщина, майже чверть століття після смерті Шевченка більшість українських поетів відтворювала дуже спрощені формальні й змістові особливості його поезії. Це були епігони в буквальному сенсі цього слова — «ті, хто прийшли слідом». І навіть ті, хто мав абсолютно оригінальну творчу натуру, — Осип-Юрій Федькович, наприклад, — прочитавши Шевченка, намагалися писати як він. Якраз у Федьковича це ставало зовсім гротескним. Улюблені мої рядки, часто цитую: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з умерлими, бо кохання вже немає в глибокій могилі». Показово, що у Федьковича це європейський сюжет — балада Бюрґера «Ленора» про померлого нареченого.
Минуло кілька десятиліть, перш ніж на початку 1880-х років починають з’являтися радикально нові збірки Пантелеймона Куліша, Якова Щоголева, Михайла Старицького, дещо раніше — Івана Франка. Нове покоління письменників усвідомлює, що в межах Шевченкової поетики вже нічого не можна зробити, бо він уже все зробив. Потрібне щось інше. І в пошуках цього «іншого» вони звертаються до різних традицій. Не випадково, що для цілого покоління і прозаїків, і поетів — від Івана Нечуя-Левицького до Михайла Старицького — найважливішою постаттю і ментором стає Пантелеймон Куліш. Тому що Куліш усе життя намагався Шевченка, якщо не подолати, то скоригувати. Від 1840-х років, коли він пропонував своє редагування «Гайдамаків», і до 1870–1890-х років, коли він регулярно полемізував із Шевченком. У Франка була хороша метафора: як у фіналі «Фауста» на Мефістофеля падають небесні троянди й палять його, так само Шевченко палив Куліша, а Куліш ніяк не міг його позбутися, увесь час боровся з ним, але не міг вийти за межі тієї системи проблем, які поставив Шевченко. Я не до кінця згоден із цим, але сказано влучно.
Ви згадували експеримент Грінченка й те, що люди не завжди розуміли Шевченка. І свою збірку він назвав саме «Кобзар» — найменуванням людини, якої за тих часів люди теж, можливо, не завжди розуміли…
Шевченко, здається, був третім українським поетом після Тимка Падури й Левка Боровиковського, який звернувся до образу співця-кобзаря в дуже специфічному аспекті: це такий шаман, це той, хто поєднує різні світи — небесний, земний і навіть підземний, — це той, хто говорить із людьми, але вони його можуть не розуміти. І тут ми знову повертаємося до подвійного образу Шевченка у фольклорі: він серед людей, але не такий, як вони; він розмовляє з народом, але говорить і те, чого народ поки що зрозуміти не може, проте колись зрозуміє. Цікаво, що цей образ Шевченка змінювався в різних національних традиціях. Наприкінці ХІХ століття записали єврейський переказ про Шевченка: євреї сприймали його як такого вчителя, ребе, якщо завгодно, який говорить загадками, і їх не можуть одразу розгадати, але потім усвідомлюють, до чого воно йшлося. Тобто Шевченко є таким собі наставником, якому дано знати більше, ніж звичайним людям, — і цей образ у своїй основі залишається незмінним і в українській, і в єврейській традиціях.
Шевченко не досліджував козацьких літописів, не створив правопису, як Куліш, він не створив нової української літератури, як Котляревський. Зрозуміло, що, як ви згадували, йому для цього бракувало академічних знань. Але чому все ж Шевченко посів таке вагоме місце в українській культурі загалом?
У багатьох європейських культурах є певна ключова постать: це письменник, поет, драматург, який перевищує усіх суто художнім талантом, глибиною і різноманіттям того, про що він говорить (Шекспір!). Я сказав би, що Шевченко став центральною постаттю українського канону просто передовсім тому, що це єдиний великий український поет XIX століття. Дуже талановитих було багато — не применшую значення ані Котляревського, ані Куліша, ані Франка, — але тільки один поет, який робив щось таке, чого не робив ніхто з його сучасників в Україні — і в принципі аналогів у європейській літературі, повторюю, не так багато, якщо вони взагалі є.
От, наприклад, «Великий льох» із підзаголовком «Містерія». Містерії були і в польській романтичній літературі, і в російській. Але саме такого, як Шевченко, не робив ніхто. Його творам притаманна дуже неочевидна складність: ми можемо її помітити, зіставляючи Шевченкові чернетки з остаточним варіантом або текст власне Шевченка й Кулішеве редагування, далеко не завжди вдале. Не випадково наші футуристи (Михайль Семенко) спочатку заперечили навіть не самого Шевченка, а культ Шевченка, а потім, у 1920-ті роки, почали його «реабілітацію», звертаючи увагу саме на ті принципово новаторські елементи, які актуалізувалися завдяки тому, що українська література вступила в епоху модернізму й авангарду.
Або: серед абсолютно академічних замальовок Шевченка мистецтвознавець Дмитро Горбачов знаходить абсолютно сюрреалістичний натюрморт із годинником без стрілок. Він одразу згадав славетну сцену зі «Суничної галявини» Берґмана. Але все ж таки Шевченко-художник і Шевченко-прозаїк — це значно менший масштаб, ніж Шевченко-поет, який робив те, що виявилося потрібним і його сучасникам, і через 50 років, і через 150 років.
І потрібен він на кількох рівнях. Частіше говорять про політичний, але я звернув би увагу передовсім на естетичний і мітопоетичний. Твори Шевченка й тепер залишаються естетично значущими та дієвими, я сказав би, на рівні архетипів. І Куліш пробував таке робити, і писав справді дуже талановиті, теж актуальні нині твори. Але все ж таки цієї глибини занурення у «великий льох», у підвалини української культури, української… — не люблю цього терміна, але нікуди дітися — української національної ментальності, — не вдалося зробити навіть Кулішеві. А пізніші письменники — уже не романтики, у них немає і не може бути цілісного погляду на націю. Франко робив дуже важливі речі, але, так би мовити, розпорошені. Що ж до драматургії Лесі Українки, то це вже модернізм, який у принципі не синтетичний, а аналітичний: це спроби показати з різних боків душу сучасної та водночас вічної людини, безумовно, важливі й сьогодні. Але твори Лесі Українки навіть суто хронологічно не могли стати засадничими для цілої національної культури.
Я можу собі уявити ситуацію, якби великим поетом був Куліш — і його значно важче було б перетворити на бронзовий пам’ятник. Але сталося так, що генієм був Шевченко. Ми маємо саме таку ключову постать нашого канону і, хвалити бога, не криводушимо, стверджуючи, що це великий поет.
Так, це справді велика поезія, але для того, щоб це відчути, треба, по-перше, її прочитати, по-друге, прочитати з коментарями, яких у більшості видань, на жаль, зазвичай немає; і, по-третє, побачити поза тими спрощеннями, які ми бачимо і в шкільних, і навіть у деяких вишівських підручниках.
Виходить так, що в Шевченку кожен знаходить своє, і чомусь у Шевченку своє також знайшли й совєти, адже сучасною мовою — не закенсилили його, а навпаки — пристосували до свого ідеологічного апарату. Чому?
Совєти вчинили дуже розумно зі свого політичного ракурсу. Власне, політику коренізації в усьому совєцькому союзі — й українізації зокрема — було спрямовано не востаннє саме на те, щоби привернути на свій бік національні еліти. Бо ігнорувати їх або просто забороняти, як у царські часи, було вже просто неможливо. Відповідно, не можна було позбутися Шевченка як ключової постаті в культурі.
А ще ж Шевченко — з народу! Він закликав до народних повстань! Він (згадаймо твердження Костомарова) продовжує народну творчість! Шевченка можна було спростити в такому дусі значно легше, ніж це вдалося б, скажімо, з тим-таки Кулішем. Для цього Шевченка, звісно, треба було нещадно спрощувати, скорочувати й викривляти — і саме за це взялася ціла армія літературознавців та ідеологів.
Академічні видання Шевченка були переважно повними, хоча й із купюрами на рівні окремих слів. Але що стосується видань масових, то вони довгий час були далекими від повноти. У мене на полиці «Кобзар» початку 1980-х років, і там немає двох маленьких віршиків про Хмельницького. А от у «Кобзарі» 1960-х немає і «Великого льоху», й «Іржавця», і багато чого іншого — того, що суперечило (нео)імперській совєцькій ідеології.
Шевченка можна було пристосувати до ідеологічних потреб — так само як Франка перетворити на «Каменяра» й тільки «Каменяра», спростивши сам сенс цього образу, — але повторюся, ігнорувати Шевченка було неможливо. У принципі те саме робила не тільки совєцька, але й майже будь-яка інша ідеологія.
Хай хто приходив до влади чи намагався захопити ці землі, усі твердили, що Шевченко якраз їхню перемогу й пророкував. Мало не в один і той самий рік під час Другої світової війни Шевченко на совєцькому плакаті закликає до визволення від німецько-фашистських загарбників, а в одній із газет, друкованих під німцями, твердили, що винищення євреїв — це і є виконання Шевченкових заповітів. Зрозуміло, що Шевченко не закликав ані до утвердження совєцької влади, ані до Голокосту, але коли ж це зупиняло пропагандистів?
Деякі сучасні псевдолітературознавці намагаються довести, що Шевченко, певна річ, був націоналістом мало не в дусі Дмитра Донцова. Ні, не був. Так само як не був і лібералом у сучасному сенсі, але цього, на щастя, ніхто й не твердить. «Кобзар», відповідно, став досить точним українським аналогом Біблії, бо як у Святому Письмі можна вичитати все що завгодно, інтерпретувати як хочеться, так і в «Кобзарі».
І тому треба читати те, що там насправді є, а не те, що нам хочеться прочитати. Треба побачити складність і, що важливо, принципову суперечливість цих текстів. Бо якщо в Шевченка ми можемо знайти буквально в сусідніх віршах прямо протилежні тези, це означає, що його поетичний, художній, мітологічний світ насправді охоплює і містить у собі протилежності. У його світі істинним є і те, і те, а точніше, ми маємо задуматися і над тим, і над тим. Тому повне зібрання Шевченка ніколи не надасться для ідеологічних спрощень. Тільки ті чи ті вибрані твори — вибрані, звісно, відповідно до тієї ідеології, яку черговий інтерпретатор хоче Шевченкові нав’язати.
Ви казали про видання з купюрами, а також раніше згадували про те, що наразі немає видань із коментарями. Їх немає взагалі чи в переважній більшості? Якщо є, то де взяти таке?
У нас є 12-томне зібрання Шевченка. Воно повне. Тобто там слова, які ми звикли називати нецензурними, перетворено на три крапки, але це й усі втручання. Є повне видання його листування, трохи повніше, ніж академічне. У 12-томнику наявні всі або майже всі редакції й варіанти. Щодо кожного рядка можна подивитися, яким він був у різних рукописах, списках, прижиттєвих виданнях. У цьому сенсі, слава богу, ми Шевченка знаємо. Ми можемо прочитати все, що він написав, а взагалі-то повних зібрань творів українських авторів не так багато. Ми з колегами рахували — і десяти не набереться. У більшості видань класики немає коментарів, а там, де вони є, то зазвичай дуже вбогі.
Є шеститомна Шевченківська енциклопедія, і там докладно написано про кожен твір — не скажу, що все, але майже все, що про нього можна сказати. Й історія створення, й образна система, й історія інтерпретацій, і наявні інтертекстуальні відсилки… Дуже якісна праця. На її тлі коментар в академічному виданні помітно програє. Приклад, який доводиться час від часу згадувати: є Шевченків вірш, який починається загадковими рядками:
І Архімед, і Галілей
Вина й не бачили. Єлей
Потік у черево чернече!
А ви, святиє предотечі,
По всьому світу розійшлись…
Коментар до цього: «Давньогрецький математик, механік, винахідник Архімед та італійський астроном і фізик Галілео Галілей». Але ж людина, яка відкриває Шевченка, мабуть, знає, хто такий Архімед і Галілей? А от чому вони не бачили вина й до чого тут єлей — цього в сучасних виданнях не пояснюють. У «Шевченківській енциклопедії» натомість усе це докладно обговорюють.
Іще один приклад: у «Великому льосі» згадано якесь «сідало», на якому сидять три ворони і яке обговорюють три лірники. Що це таке — пояснено, здається, тільки в першому томі коментарів до «Кобзаря» Юрія Івакіна (найімовірніше, ідеться про пожежну каланчу). А «Великий льох» свого часу входив у шкільну програму, й ані школярі, ані, думаю, учителі не могли б відповісти на просте запитання, про що взагалі тут ідеться.
І це найпростіші випадки, бо можуть бути й значно складніші: те, що стосується, наприклад, біблійних підтекстів у «Гайдамаках». Про це є чимала література, але її висновки не проілюстровано в коментарях до масових видань. Монографії — то монографії, проте коли пересічний зацікавлений українець читає твір, там мають бути відносно короткі, але змістовні примітки, які покажуть різні аспекти складності, непомітні під час читання тільки на фабульному рівні.
Повторюю: це стосується більшості видань наших класиків. Коментують якісь найочевидніші речі, відомі будь-якій освіченій (або принаймні озброєній гуглом) людині. Добре, що останнім часом почали з’являтися і видання іншого типу — досить масові, науково-популярні, але водночас із нормальним (нарешті!) коментарем. Такою є, наприклад, серія «Vivat класика»: я мав приємність бути упорядником двох книжок із неї.
Ви згадували листи Шевченка, а я із цього моменту хочу перейти до його щоденників. Як нам із цим бути, що Шевченко писав свої щоденники все-таки російською? Це ж найбільш сокровенні речі, а чомусь не українською мовою.
Річ у тому, що поступовий перехід на російську мову, зокрема, в інтимних текстах — у листуванні й щоденниках — відбувався в українському суспільстві вже у XVIII столітті. Це добре відомо та проаналізовано. І не забуваймо, що Шевченко писав свій щоденник, коли майже не було української художньої прози, майже не було того, що ми називаємо non-fiction, майже не було публіцистики. У Шевченка, звісно, є тексти non-fiction українською: передмови до «Гайдамаків» і нездійсненого видання «Кобзаря». Але очевидно, що, хоча в поезії він міг робити все, у прозі йому відчутно бракувало напрацьованих попередниками моделей. Тому для нього простіше було в прозі висловлюватися російською.
Повісті він писав російською значною мірою тому, що українською це було неможливо ніде надрукувати. І, відповідно, він використовує російську літературну мову, уже добре опрацьовану. Як у російськомовній поезії — поемі «Тризна» та інших — так і в повістях, і в щоденнику чітко видно, як він бере мовні «цеглинки», кліше, усталені вирази — і свої думки передає через них. російська мова давала йому те, чого, на жаль, тодішня мова української прози не могла дати, — засоби вираження усього, що треба сказати. Думки українські, а форми вираження дуже типові для тодішньої російської прози.
Нерідко можна почути або прочитати, що сам цар дозволив нарешті Шевченкові писати, але за однієї умови: що він робитиме це російською. Безпідставна вигадка, звісно — цікаво, хто ж її запустив.
Згадаймо до того ж, що більшу частину життя Шевченко прожив усе ж таки поза Україною і спілкувався з більшістю своїх знайомих російською мовою. Це теж створювало певну мовну інерцію. Шевченко писав про те, що відбувалося з ним на засланні, у нижньому новгороді, москві, петербурзі, і знав, як про це говорити, бо щойно обговорював російською мовою зі своїми приятелями. Це, звісно, не робить Шевченка носієм ані російської культури, ані російської ідеології, ані, тим більше, русского міра.
Але це показує, чим об’єктивно була мовна ситуація в російській імперії середини ХІХ століття. І що доводилося надзвичайними зусиллями долати все тому-таки невтомному Кулішеві просто для того, щоби створити таку мову, якою вже через кілька десятиліть хто завгодно зможе висловити що завгодно. Не випадково, що в той-таки період, коли виникає післяшевченківська поезія, розширюються і лексичні можливості української мови. Виникають так звані ковані слова — тобто вигадані письменниками. Це означало: ми дійшли до такої стадії розвитку нашої культури, коли або в нас з’являться всебічні засоби вираження і в прозі, і в поезії, і в публіцистиці, і в науці — або нас просто не буде. На щастя, це зробити вдалося.
Так, Шевченко більшу частину свідомого життя прожив у росії. Але все ж хіба не давало йому якихось засобів вираження своїх думок те, що він народився в Україні, був українськомовним, на відміну від Івана Котляревського чи Григорія Квітки-Основ’яненка…
Те середовище, у якому він жив, не мало писемної літературної мови прози. Була народна поезія, окремі елементи якої Шевченко поєднав із європейськими та українськими романтичними. Але виявилося, що для створення нової прози, яка не буде ані сентиментальною, як у Григорія Квітки-Основ’яненка, ані гумористичною, ані розмовною («сказовою»), потрібен час.
Історично в розвитку людської культури поезія передує прозі, а нехудожня проза передує художній. Так само і в нас: створити поезію українською мовою, яка звучала б природно й могла б висловити що завгодно, навіть для Шевченка виявилося легше, ніж створити нову, універсальну мову прози.
Якщо ми вже заглибилися в біографію, то хочу ще зачепити один момент. Дуже багато нині виходять і виходили в десятих роках фільмів про Шевченка — про всі ці теорії, що він не син своєї матері, про те, що він байстрюк якогось царського сина. Як бути із цим?
Усе це досить давно спростовано, але повертається, тому що це цікава для публіки тема. До того ж сказати, що Шевченко — вурдалак чи байстрюк, значно простіше, ніж наповнити конкретним змістом заяложену фразу «Шевченко — пророк» або пояснити, що ж саме Шевченко зробив принципово нового супроти попередників.
На жаль, мушу констатувати, що цікавість нашого широкого читача (глядача, слухача) до української літератури значною мірою — це цікавість до постатей, до подій, а не до текстів. Найбільш кричущий, як на мене, приклад — Василь Стус, відомий передовсім як мученик, борець і так далі. Та й він сам себе до певної міри більше цінував як людину і борця, ніж як поета. Але ж найважливіше, що Стус — великий поет, один із трьох-чотирьох-п’яти наших поетів ХХ століття, хто перебуває абсолютно в контексті й на рівні світової літератури. І тому він, звісно, складний. Дуже складний. Тож простіше вкотре процитувати якісь відомі, але не найкращі й не найхарактерніші рядки Стуса («Як добре те, що смерті не боюсь я», «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує»), ніж його герметичну, закриту поезію. Так само говорити про те, що, скажімо, Майк Йогансен обіграв владіміра маяковського на більярді й змусив того лізти під стіл і кукурікати, набагато простіше, ніж прочитати вірші Йогансена (не кажу вже перевидати). А це ж, на моє переконання, один із найкращих наших поетів 1920-х років, цікавіший для мене, ніж більш відомий Євген Плужник.
Те саме й із Шевченком. Розповідати якісь недостовірні факти з його біографії простіше, ніж прочитати поета в його складності. Навіть талановиті спроби модернізації Шевченка — малюнки Олександра Грехова й Андрія Єрмоленка, усі ці Шевченко-Бетмен, Шевченко-денді й Шевченко-Преслі — можуть затулити собою найважливішого Шевченка — великого поета. Ми можемо дуже довго говорити, що Шевченко був денді, і це правда, але ключове питання — як цей денді написав те, що написав, і головне, а що означає те, що він написав, як ми маємо це читати.
Не кажу вже про спроби відновити в нових ідеологічних координатах абсолютно совєцьку поетику й романи про Шевченка-борця чи фільми про Шевченка-мученика — таких досі, на жаль, вистачає. Згадаймо минулий рік, коли на Шевченківську премію висунули фільми «Памфір» (дуже талановитий, як на мене) і «Тарас. Повернення» (дуже поганий, як на мене). Вели досить ганебну кампанію проти «Памфіра» — це начебто українофобський фільм, а все, що про Шевченка, за визначенням народне, красиве й корисне. Але поганий фільм про Шевченка — це гірше, ніж відсутність будь-якого. І в підсумку Шевченківську премію в номінації «Кіномистецтво» минулого року не вручили взагалі. Дарма.
Як усе ж нам позбутися цього забронзовілого постаменту Шевченка в українській літературі? І як сучасній Україні потрібно формувати образ Шевченка, щоб він був актуальний, якщо це не денді? Якого Шевченка треба сформувати, щоб люди зацікавилися ним і зацікавилися не на рівні оцих типових клішованих фраз, а справді зацікавилися і зрозуміли всю його велич і широту?
Я сказав би, що й у Шевченкові-денді нічого поганого немає. Тут питання в акцентах, тому що, як показали і Григорій Грабович, і Володимир Яцюк, навіть заяложений Шевченко в кожусі — це свідомо вибудуваний образ, це Шевченко, який творить свій певний імідж. Шевченко як сам-собі-іміджмейкер — це може бути цілком актуально й водночас не суперечить тому, що було насправді.
Те саме стосується образу Шевченка, який склався у фольклорі. Я свого часу уклав книжку «Поховання на могилі» — зібрання фольклорних переказів про Шевченка. І виявилося, що в народній уяві виникла ціла паралельна біографія, досить послідовна й незмінна впродовж століття існування цього міту, і вона дуже непросто співвідноситься з реальними життям і творчістю Шевченка.
Але нині я звертав би увагу передусім на те, що в Шевченкові є суто індивідуальним. Шевченко як людина, якій «не однаково», — «небайдужий громадянин», сучасною мовою кажучи, — людина, яка переживає долю країни, долю нації, долю народу, зокрема, як власну долю. Так, Шевченко був кріпаком, і це важливий факт його біографії. Він переживає долю своєї спільноти, яку він значною мірою формує саме як свою. І це дуже зрозуміло, тому що фактично кожен із нас нині в меншому масштабі переживає те саме, життя кожного з нас пов’язане із життям країни загалом.
Якщо ми говоримо про біографію, а не тільки про творчість, то варто показувати долю людини, яка дуже любила життя, яку життя ламало і зрештою все ж таки зламало. Бо Шевченко останні роки життя — це психічно надламана людина (не зламана!), яка попри все й далі творить, і її не розуміють навіть найближчі люди. Тому що і Костомаров, і Куліш одностайно стверджували, що пізні поезії Шевченка, написані після заслання, уже не стояли поряд із його класичними творами, — а вони просто інші. Шевченко вийшов на такий рівень складності, який уже навіть його добрим знайомим був незрозумілий.
Безпосереднє переживання його поезії має бути справді індивідуальним переживанням. Не «стоїмо хором і співаємо “Заповіт” (скорочено)», а читаємо, можливо, не найбільш відомі твори Шевченка, які відгукуються в нас як розмова живої людини із живими людьми. «Хіба самому написать таки посланіє до себе…»
Абсолютна самотність людини, яка, проте, продовжує «мережать… білії листи», і далі творить — це один із аспектів образу Шевченка, який може бути цілком адекватно сприйнятий сучасними читачами і який не буде викривленням. Це буде не весь Шевченко, але це буде, зокрема, і той Шевченко, який сьогодні, під час війни, може бути одним із найближчих для нас поетів. Не тільки той Шевченко, який закликає до боротьби, але й Шевченко, який залишається собою попри все.
Авторка: Тетяна Хоронжук
