Проводи, Гробки, Провідна або Томина неділя: чому насправді українці йдуть на могили рідних у ці дні

Проводи, Провідна неділя, Гробки, Могилки, Діди — це різні назви днів ушанування померлих предків по всій Україні. Родини відвідують кладовища, щоби згадати померлих родичів і символічно розділити з ними обід.

Щовесни люди приходять до могил рідних, приносять їжу та напої, застеляють столи просто біля поховань, спілкуються, моляться і згадують. Сьогодні цей ритуал може здаватися незвичним або навіть недоречним, але насправді це давня українська практика вшанування предків, глибоко вкорінена в культурі пам’яті, переконаний дослідник і військовослужбовець Олександр Лютий. Він уважає, що традиція інколи викликає упередження через утрату розуміння її первісного сенсу та спрощення під впливом церкви й совєцького періоду.

Тож звідки походить традиція ушанування померлих під час поминальних днів, як вона трансформувалася під впливом різних ідеологій, а також чому відвідування могил і збереження зв’язку з померлими родичами важливі для нас сьогоднішніх, у стані війни, — з’ясовували в новому епізоді подкасту Радіо «Накипіло» «Меморіалізація війни».

Далі — пряма мова дослідника.

Безумовно, це одна з найдавніших традицій нашої цивілізації. Культ предків — мабуть, найбільш архаїчне явище, яке тільки можна собі уявити. Ми спостерігаємо його на всіх континентах і в усіх культурах незалежно від панівної релігії: у Японії, Мексиці, Австралії чи Європі.

Ба більше, у Японії цей культ переріс у релігію. В основі вірувань японців лежить ушанування пращурів як найважливіших постатей у житті. Якщо для українців такими фігурами є християнські святі, то для японців — їхні предки.

Тому закиди, нібито в західній цивілізації цього не залишилося, безпідставні. Досить зайти в тікток і подивитися, як у Каліфорнії 2026 року люди влаштовують пікніки на кладовищах поруч із рідними, що там спочивають. Це універсальна традиція, яка за своєю суттю майже всюди однакова.

Попри те, що з язичницьких часів не збереглося письмових джерел, ми маємо усні перекази — відгомін тієї епохи. Зокрема, є згадки про дохристиянську Радоницю, з якою пов’язаний культ предків. Назва походить від слова «радіти». Тобто люди не сумували, а навпаки — урочисто святкували перехід пращурів в інше життя і вшановували їхню пам’ять. Це були надзвичайно важливі та святкові дні.

Правильно розумію, за часів язичництва провідною емоцією була радість від контакту з рідними — відчуття тяглості роду й дотичності до нього? Не йшлося про горювання чи тугу, а навпаки, це було світле єднання?

Найдовше цей дух зберігали наші гуцули. Згадайте «Тіні забутих предків» Михайла Коцюбинського: коли людина помирає, усі збираються на банкет. Люди радіють, частуються, танцюють і співають. Це історія не про сум чи горювання, а про святкування переходу в інший, кращий, світ.

Яким є вплив церкви на цю традицію і як він видозмінив її до наших днів?

Завдяки церкві ми сьогодні маємо письмові докази існування цього звичаю. Наприклад, іще в XVI столітті Іван Вишенський писав з Атосу, засуджуючи «надгробні пироги та яйця» в Острозі. Він називав це «поганським квасом», якого не повинно бути в християнстві. Тобто вже тоді церква справедливо ідентифікувала цей звичай як язичницький і намагалася його викорінити. Якщо в 1500-х роках із ним так затято боролися, то, очевидно, що виник він значно раніше.

Цікаві деталі знаходимо в документах XVIII століття. У церковному словнику 1773 року цей звичай описано як «традицію простолюдинів». Там же ми бачимо спростування міту про те, що в давнину не вживали алкоголю: у списку поминальної їжі поруч із пирогами та млинцями чітко зазначено пиво й вино. Описано навіть атмосферу: жінки голосили над могилами, згадуючи добродійства покійних.

Богданович, А. В. Сборник сведений о Полтавской губернии: с карт. губернии и план. г. Полтавы / сост. А. В. Богданович. — Полтава : тип. Губ. правл., 1877. — [6], 238 с., 1 л. карт. : 20.

Боротьба з традицією була системною. 1758 року єпископ Гервасій офіційно заборонив бенкети на гробах у Томину неділю, дозволивши тільки церковне поминання. Ця боротьба триває уже не одне століття: навіть сьогодні священики закликають людей не їсти на цвинтарі, а обмежитися молитвою і свічкою.

Проводи на Томину неділю в Україні. Художник Костянтин Трутовський, 1877 р.

Проте варто розуміти: ця традиція значно давніша за будь-яку церкву чи офіційну релігію. Це настільки архетипна, архаїчна історія, що її просто неможливо викорінити: її зашито в нашому культурному коді на набагато глибшому рівні.

Важливо уточнити: ми говоримо саме про влаштування застілля на могилах чи загалом про традицію Проводів і догляду місць поховань? Адже цей звичай сильно трансформувався, особливо це помітно сьогодні.

Я згадую своє дитинство на Поліссі, на Житомирщині. Там ця традиція була надзвичайно виразною: на кладовищах облаштовували столи, щоб родини могли за ними обідати. Мій тато із Сумщини, і у його селі я теж пам’ятаю цей ритуал: як усі ми вставали з-за домашнього столу та йшли гуртом на цвинтар. І що цікаво: у цьому не було гнітючого суму, це було спільне вшанування.

Сьогодні ми бачимо чергову хвилю трансформації. Я уже не помічаю таких масштабних застіль; частіше це просто паска чи крашанка, залишені біля надгробка. Але сама суть — обов’язково прибрати могили до поминальних днів, принести квіти й відвідати предків — залишається незмінною. Тобто традиція нести обід відходить, але глибинна потреба бути поруч із померлими цими днями нікуди не зникла?

Насправді церква не схвалює саме поминальних обідів з алкоголем, хоча ця традиція чітко простежується щонайменше з XV–XVI століття. Адже суть обряду полягає у прагненні розділити трапезу з близькими: із живими й тими, хто відійшов. Це спроба відчути єднання через спільну їжу та поминальну чарку.

Як відомо, ніщо так не об’єднує людей, як їжа. Недарма всі наші важливі зустрічі відбуваються у кафе чи ресторанах. Але розділити їжу з предками — це акт особливого, сакрального, значення. Звісно, можна згадати їх і вдома, але саме на цвинтарі ти перебуваєш фізично поруч із ними. Це ваш родинний простір, де спочивають покоління: бабусі, дідусі, пращури. Саме там єднання з родом відчувається найбільш глибоко. 

Цікавий момент щодо побуту: стаціонарні столи на кладовищах — це відносно нове явище, яке масово зʼявилося тільки за совєцьких часів заради зручності. До того люди стелили рушники чи рядна прямо на землі навколо могил. Я і досі бачу великі столи на Полтавщині й Сумщині — подекуди на тридцять осіб. Це масштабні родинні зібрання.

С. Лучка, Полтавщина, 1960-ті. Фото з родинного архіву Олександра Лютого

З початком повномасштабного вторгнення багато що змінилося: хтось в армії, хтось загинув, хтось виїхав і не має змоги повернутися. Але я сподіваюся, що попри все цього року ці столи знову заповнять люди. Для сторонньої людини, не знайомої з контекстом, це може скидатися на «фестиваль їжі». Зрештою, це він і є, але з надзвичайно глибоким, сакральним підтекстом.

Про що зазвичай говорять під час таких зібрань? Важливо розуміти, що люди приходять на кладовище не щоб поїсти, а саме заради спілкування — як із живими, так із тими, кого вже немає.

Найголовніше в цьому звичаї — його соціальна функція. Це, по суті, єдиний день у році, коли можна побачити рідних і близьких, які роз’їхалися по інших містах чи країнах, але в цей конкретний день з’їжджаються туди, де їхнє коріння. Це можливість дізнатися новини: хто народився, хто одружився, які зміни відбулися у житті. Це глобальне, але водночас дуже душевне й тепле спілкування людей, які не бачилися роками, а в наших нинішніх реаліях, можливо, і по п’ять років.

Люди готуються до цього дня заздалегідь: одягають святкове вбрання, готують особливі страви. До того ж це не просто поминальна їжа — вона має бути смачною і майстерно приготованою. До речі, тему регіональних відмінностей поминального меню досі належно не досліджено, хоча це надзвичайно цікавий пласт нашої культури. 

Зазвичай поминають тих, біля чиєї могили стоїть стіл: згадують їх добрим словом, розповідають кумедні чи зворушливі історії. Про покійних говорять тільки добре, тому бесіда завжди виходить світлою. Звісно, поминальна чарка сприяє цій емоційності: людина трохи розслабляється, виникають ностальгія, певна сентиментальність. Проте традиційно це ніколи не перетворюється на пиятику. На тій-таки Полтавщині чи Сумщині, де я бував, це має такий вигляд: люди випили чарку, приділили 15–20 хвилин спогадам і злагоджено розійшлися.

Звісно, бувають винятки, коли хтось не знає міри, але це стається украй рідко. Тому, коли в соцмережах віруситься фоторепортаж про поминальні дні на Донеччині початку 1990-х років, важливо розуміти: це не традиція. Це радикальний виняток із правил, спотворена форма обряду, що викликає тільки жаль і шок. Справжня ж традиція — це про повагу, пам’ять і глибоке родинне єднання.

Фото: Олександр Чекменьов

Ви вже згадали про страви, які готують до поминальних днів, і це цікавий аспект. Я зустрічала згадки про коливо та, звісно, паску, оскільки ці дні зазвичай випадають на великодній період. А що ще, за вашими спостереженнями, традиційно готують до цих днів?

З XVIII століття, як я уже згадував, збереглися переліки страв, проте до наших днів ця традиція дійшла значно трансформованою. Якщо раніше на цвинтарі могли влаштовувати повноцінні обіди з борщем, пирогами, варениками, млинцями, вином і пивом, то в останнє століття меню стало більш лаконічним. Сьогодні це переважно коливо та швидкі закуски: м’ясні та сирні нарізки, сало, пиріжки чи вареники. Борщ на кладовище вже ніхто не несе — таку страву я бачив тільки на поминках після похорону, на дев’ять чи сорок днів, але не під час Проводів.

Окремої уваги заслуговує коливо, яке в кожному регіоні готують інакше. Я бачив найрізноманітніші варіанти — від традиційної пшениці чи рису до подрібнених бубликів або печива, розмоченого в меду. Це надзвичайно глибока тема для дослідження. Хай там як, ритуальна трапеза незмінно починається з ложки колива, а тоді люди переходять до закусок. Попри зміну страв, сама структура обіду залишається сталою протягом століть.

На які дні випадає поминальний період і скільки він зазвичай триває? Чи є регіональні відмінності в датах і як саме їх визначають?

Загалом поминальний період триває два тижні після Великодня. Традиційно ці дні випадають на понеділок і вівторок, які в народі називають Радоницею. Однак ми розуміємо реалії: у будні приїхати на кладовище можуть переважно місцеві жителі. Тому більшість громад переносить основні заходи на найближчі вихідні — суботу або неділю. Відповідно, фактичне вшанування часто не збігається з календарним. Саме цими вихідними на цвинтарях спостерігається найбільше скупчення людей і відбувається найбільш масове поминання. Водночас завжди є ті, хто прагне суворо дотримуватися канону: вони можуть відвідати могили й у вихідні разом із родиною, і додатково прийти саме у вівторок, як того вимагає давня традиція Поминального вівторка.

Фото з родинного архіву Олександра Лютого

Якщо проводити паралелі з тим, що ми переживаємо нині, тема вшанування звучить надзвичайно гостро. Смертей дуже багато, і ті, хто вцілів, гостро відчувають потребу зберегти зв’язок із тими, кого втратили. Яку тенденцію ви бачите сьогодні? Чи стає ця традиція поширенішою в Україні, чи, можливо, вона набула нового, особливого, сенсу через таку кількість утрат, яких ми зазнаємо?

На превеликий жаль, сьогодні я спостерігаю повільне згасання цієї традиції. Причини об’єктивні й болючі: війна, масова еміграція, знищення цілих міст та сіл, де під обстрілами опинилися і самі кладовища. Багатьом людям просто немає куди чи як приїхати.

Але є й інша причина — нерозуміння самої суті звичаю. Церква також докладає зусиль до його зникнення. Наприклад, Греко-католицька церква за останнє століття майже викорінила цю традицію на Заході України. Сьогодні галичани часто стверджують, що в них такого ніколи не було, називаючи це «дикунством». Проте досить відкрити Олексу Воропая чи інших дослідників, щоби знайти свідчення про повноцінні поминальні обіди на Опіллі, Покутті чи в Карпатах. Іще сто років тому це була масова традиція зі спільними трапезами, пасками, крашанками й кутею прямо на цвинтарі.

Тому це помилка, коли кажуть, що на Галичині, Волині чи Поліссі такого ніколи не було. Це було, і було значно довше, ніж ми можемо собі уявити. Варто лише сісти й розібратися у символізмі та сенсах, адже це не про бажання «поїсти» на могилі. Це значно глибша й сакральніша історія. Те саме стосується і міту, ніби застілля на кладовищі — це «совєцький спадок». Не все, чого ми не розуміємо або чого не робила наша бабуся, прийшло до нас із росії чи совєцьких часів. Є величезна кількість письмових джерел і досліджень, починаючи ще із XVII століття. Потрібно цікавитися своєю історією.

Я уважаю, що цю традицію потрібно підтримувати й популяризувати. Вона про значно глибші пласти пам’яті, ніж просто молитва чи свічка в церкві. Це про реальне єднання з родом, про фізичне відчуття присутності своїх предків тут і зараз. Це той живий зв’язок, який дає нам коріння і силу триматися.

Вона потрібна живим, а не тим, кого немає, тому її варто зберегти?

Абсолютно згоден. Ця традиція життєво потрібна нам, адже саме завдяки їй ми пам’ятаємо, хто ми й звідки. Вона дає відчуття, що ми не безрідні люди, а частина великого ланцюга поколінь. Ми знаємо, де жили наші предки, де їхня земля і де наше коріння. Усе це — наше, і воно значно давніше та глибше, ніж ми можемо собі уявити. Свої традиції потрібно знати, вивчати й за змоги практикувати. Нехай навіть в осучасненому вигляді, але цей живий зв’язок із родом надзвичайно важливий для нашої ідентичності.

Потребу живих зберігати звʼязок із мертвими пояснює Антон Лягуша — історик, дослідник пам’яті, керівник програми з пам’яті й публічної історії Київської школи економіки.

Мені здається, що зв’язок із мертвими — це базова, фундаментальна річ. Це історія про нашу усвідомлену ідентичність. Адже коли ми шукаємо «своїх», то насправді шукаємо не їх, а самих себе. Ми тримаємося за цей зв’язок, щоби втримати власну цілісність.

Полеглі чи спочилі стають інструментом пізнання нашого «я», точками опори в цьому світі. Історії їхніх життів дарують нам варіативність — розуміння того, як можна жити. Це завжди історія про надію: вони жили, сподівалися, перемагали або зазнавали поразок. Можливо, це прозвучить патосно, але ми продовжуємо їхнє життя, долаючи смерть власною присутністю тут і зараз. Це мотивує нас діяти, продовжувати їхню справу або, навпаки, усвідомлено від неї відмовлятися. Наприклад, знаючи, що мій прапрадід був імперським жандармом, я почуваю сором, але це також частина мого знання про себе.

Я вірю у постійну присутність мертвих — це моє особисте відчуття. Ця присутність допомагає нам осягнути себе й думати про майбутнє. Зрештою, історія — це наука про мертвих, яким ми даруємо голоси. Це не тільки пошук власного коріння чи точки відліку нашої самості, але й історія про етос; про спільноту, яка живе на певній землі та об’єднана спільними цінностями. Це і красиво, і важливо — пам’ятати, що ми ніколи не станемо пусткою.

Повномасштабне вторгнення докорінно змінило наше ставлення до смерті. Як ви вважаєте, чи отримає традиція поминальних днів нове дихання, чи, навпаки, вона приречена на занепад?

Як на мене, ця традиція відроджується уже давно, іще із 2014 року, і насправді вона зовсім не занепала. Єдиний аспект, у якому вона може згасати в урбанізованому середовищі, — це фізична неможливість відвідати могили рідних. Насамперед ідеться про окуповані території. Наприклад, я і моя родина вже не можемо прийти на кладовище в рідному Покровську. Очевидно, що там традицію фізичного вшанування пам’яті нині перервано.

Проте це не означає, що люди, чиїх близьких поховано тут (а таких родин, на жаль, стає дедалі більше), відмовлятимуться від звичаїв. Навпаки, якщо подивитися на сучасні поховання військових і молоді, ми бачимо, що рідні відвідують їх дуже часто. У такому контексті Гробки стають тільки додатковим важливим приводом для зустрічі.

Звісно, серед сучасного покоління містян ця традиція подекуди втрачає актуальність, але водночас я спостерігаю і зворотний процес — повернення до неї. Гробки давно трансформувалися із суто релігійного обряду в комеморативний ритуал, посівши обов’язкове місце в нашому суспільному календарі. А в сільській місцевості це й поготів особлива подія — це великий родинний збір.

Розмовляла Наталя Некипіла

Роботу над подкастом підтримав Documenting Ukraine — проєкт Інституту гуманітарних наук (Institute for Human Sciences, IWM) у Відні.

Слухайте інтерв’ю повністю в програмі “Меморіалізація війни” на Радіо “Накипіло”.

Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»