Цим псевдотерміном часто прикривають захист російської мови, виправдовують небажання переходити на українську, а ще — використовують як інструмент маніпуляції. Адже він підживлює міт про нібито «ісконно русскій город» і цілком грає на руку ворогу.
Сьогодні, у День рідної мови, разом із мовознавицею та блогеркою Аліною Острозькою розбираємося, що не так із так званою «харківською мовою», звідки взявся міт про «російськомовність» міста і як у Харкові говорили та говорять насправді.
«Це звичайна російська мова»
— Аліно, почнемо з головного: коли люди кажуть «харківська мова» або «харківський язик» — що вони мають на увазі?
— Коли люди так говорять, вони зазвичай мають на увазі російську мову, якою говорять в Україні, зокрема на Харківщині. Тобто це російська мова, але з певними особливостями — фонетичними, інтонаційними, частково лексичними.
І це важливо розуміти: з погляду мовознавства не існує поняття «харківська мова». Немає такого терміна. Немає «одеської мови», «дніпровської мови», «запорізької мови». Це все — російська мова з регіональними варіантами.
Так само, як у самій росії російська має свої регіональні особливості — північні чи південні. Але це не означає, що це окремі мови.
— А які регіональні особливості має російська мова в Харкові та й по всій Україні?
— Насамперед варто акцентувати: не існує такого поняття, як «українська російська». Фактично за своїм лексичним складом і граматичною будовою російська мова на Харківщині та й в Україні загалом збігається з російською мовою в росії. Водночас вона має певні регіональні риси, сформовані під впливом української.
Наприклад, на фонетичному рівні передусім говорять про так зване гекання — вживання українського фрикативного, щілинного звука «г» у позиціях, де нормативна російська передбачає задньоязиковий проривний «г». А ще — наголошування слів за українською акцентаційною моделлю замість нормативно-російської. На граматичному рівні — вживання українських прийменників замість російських.
Але такі особливості не змінюють мовну систему. Подібні відмінності не дають підстав говорити про якусь окрему мову. Це звичайна російська мова з певними регіональними особливостями. Вона не дотягує до статусу окремої мови.
— Часто власне цей псевдотермін «українська російська» порівнюють із тим, що існує американська чи австралійська англійська…
— Так. Але вже сама спроба порівняти російську мову в Україні з американським чи австралійським варіантами англійської є некоректною. Така аналогія випускає з поля зору ключовий історичний контекст — колоніальний тиск і політику зросійщення.
Американська та австралійська англійська виникали в середовищі носіїв англійської мови, які принесли її на нові території й розвивали відносно автономно від метрополії протягом століть. Мови корінного населення були типологічно віддаленими від англійської, тому їхній вплив на формування мовного стандарту залишався мінімальним.
В Україні ж ситуація була принципово іншою. На цій території існувало українське населення з усталеною мовною традицією. Поширення російської мови відбувалося не природним шляхом, а в умовах системного тиску: через адміністративні механізми, обмеження освіти українською, заборони друку, переслідування діячів культури.
Тому теза про те, що російська в Україні могла сформуватися як окремий національний варіант, фактично ігнорує цей досвід. Розмови про «український стандарт російської» часто відтворюють імперську оптику, розмиваючи питання примусу нібито нейтральною лінгвістичною варіативністю. Отже підстав говорити про окрему мову немає.
— Тобто фактично люди так намагаються захистити свою російську, коли говорять, що це харківська мова?
— Я вважаю, що це спроба надати російській мові якогось особливого статусу. У мовознавстві не існує понять «харківська мова», «одеська мова», «дніпровська мова», «запорізька мова». Таких понять немає.
Що тут існує насправді: говір та суржик
— Добре, а тепер перейдімо до того, який говір реально існує на Харківщині. Бо ми ж усі живемо насправді в ареалі слобожанського говору. Можеш про нього розповісти?
— Харківщина належить до слобожанського говору південно-східного наріччя. Воно охоплює Харківську, Сумську, Луганську області — і не тільки. Бо мовний ареал історично не обривається на сучасному кордоні. По той бік кордону теж є території, де тягнеться український діалектний простір. І це підтверджується записами кінця ХХ — початку ХХІ століття.
Слобожанський говір сформувався пізніше за інші — приблизно у XVII столітті. Це пов’язано з історією заселення краю. Якщо Київщина чи Поділля були заселені здавна, то Слобожанщина довго залишалася малозаселеною — пам’ятаємо про Дике Поле. Згодом тут почали виникати слободи, куди переселялися люди з різних українських земель. Кожен приносив свій говір. І впродовж кількох століть ці мовні риси перемішувалися, частково стиралися, частково закріплювалися. У результаті сформувався унікальний слобожанський говір.
Його риси:
• інфінітиви на -ть: читать, робить;
• форми типу просю, носю;
• варіанти родового відмінка: весной, земльой;
• м’яка вимова «ч»;
• відсутність африкації: зеркало замість дзеркало;
• акання або уканя залежно від конкретної території.
І це системні явища. Вони передаються з покоління в покоління.
Говір не виникає через примус. Він формується природно, як результат історичної еволюції мови.
— Але поряд із говором ще існує суржик…
— Так, і це позалокальне явище. Тобто воно не прив’язане до конкретної території так, як говір. Говір — це система. Якщо говір має свою впорядковану структуру, якщо в ньому є певна мовна риса, вона передається з покоління в покоління, стабільно функціонує в мовленні й може зберігатися надалі. Говірки формувалися природно, вони ніколи не виникали через примус — це результат тривалої історичної еволюції української мови.
Суржик має іншу природу. Він виникає внаслідок контактів різних мов, змішування елементів. Ми ж знаємо, що слово «суржик» у первинному значенні — суміш неякісного зерна. Так само й тут — це стихійне змішування. У ньому менша впорядкованість. Часто це пов’язано з тим, що людина не до кінця володіє мовними нормами або тривалий час перебувала в іншомовному середовищі. Це може бути вживання чужої лексики, частину якої, до речі, українська мова історично запозичувала під тиском.
І тут важливо вміти розрізняти: що є системним явищем, притаманним говору й існує в ньому віддавна, а що є наслідком випадкового змішування мов — тобто суржиком. І вже наступний етап — це, звісно, поступове викорінення суржикізмів. Але це саме наступний етап. Бо в сучасному контексті суржик часто стає проміжним кроком до переходу на українську мову.
Міт про «російськомовний Харків»
— Ось існує говір, яким досі говорять в області, існує суржик, у якому часто більше української, ніж російської. Звідки тоді взявся міт про російськомовний Харків?
— Треба почати з історії. Бо без історії ми знову будемо говорити емоціями.
Харків заснували козаки й переселенці з різних українських земель. Це не був якийсь «завезений» російський проєкт. Це були слободи, це були переселенці з Поділля, Чернігівщини, Полтавщини. І в XVIII столітті більшість населення становили селяни, які були носіями українських говорів. Це не припущення — це зафіксовано в джерелах, у фольклорі, в етнографічних записах.
Далі — перепис 1897 року, який, до речі, укладала російська адміністрація. І навіть за цим переписом понад 80% населення Харківщини вказували українську мову як рідну.
Ще в XVII столітті на території Слобожанщини формується слобожанський діалект. І це не якась «нова вигадка». Є праці мовознавців, є словники — «Словник дитячого мовлення Центральної Слобожанщини», матеріали до діалектного словника, етнографічні записи. Олександр Афанасьєв-Чужбинський ще понад півтора століття тому описував мовлення Харківщини.
Далі — харківські романтики: Квітка-Основ’яненко, Костомаров, Срезневський, Петренко, Митлинський, Боровиковський. Це середовище формувало українську літературу. Це не був «російський культурний центр». Це був осередок українського інтелектуального життя.
І, звісно, правопис 1928 року — харківський правопис. Перший справді соборний кодекс української мови. Його створювали науковці зі Сходу і Заходу України. Він враховував різні регіональні практики. Для запозичених слів — західноукраїнська традиція, для питомої лексики — наддніпрянська. Це був символ мовної єдності.
А потім усе це згорнули.
Почалося зросійщення — і воно не почалося раптом у 30-х. Воно почалося ще з імперських часів: Валуєвський циркуляр 1863 року — обмеження українського книгодрукування; Емський указ 1876 року — заборона публічних виступів українською, заборона ввезення книжок, театральних постановок.
На початку ХХ століття — нові обмеження. Потім короткий період українізації у 20-х роках — і знову різкий розворот. Репресії проти інтелігенції. Процес Спілки визволення України. Розстріляне відродження. Знищення кобзарства. Голодомор. Переселення населення на спустошені території.
Адміністративна політика закріплювала російську як мову влади й освіти. Документація — російською. Вища освіта — російською. Українську поступово витісняли з міського простору. Її маркували як «сільську», «мужицьку», «непрестижну».
І в таких умовах навіть українськомовні мешканці часто були змушені переходити на російську — щоб мати роботу, просуватися соціально.
Тому образ «російськомовного Харкова» формувався не природно, а через політику. Через десятиліття системного тиску. Через зміну мовного престижу.
І коли сьогодні кажуть, що Харків — «ісконно русскій город», це просто ігнорування історії. Це не природна особливість міста. Це результат довготривалої політики зросійщення.
Про перехід на українську і чому це інколи важко
— І виходить так, що жертви зросійщення, цілі покоління людей, і досі тримаються за мову, якою часто наказували ярмити їхніх власних предків. Бо що? Вони тримаються за російську, бо це умовно мова дому?
— Це складно. Перехід на іншу мову — це когнітивна робота. Плюс погане викладання української в совєтській школі. Стигматизація. Відсутність середовища. Тому перехід — це процес.
І тут важливо розуміти, що це не завжди про «не хочу». Часто це про «не можу». Бо людина звикла мислити певною мовою. Це мова її дитинства, мова її батьків. І коли вона навіть переїжджає в інший регіон — наприклад, на Галичину, — вона може триматися російської, бо це останнє, що в неї лишилося від дому.
Ми ж не можемо ігнорувати, що в багатьох школах українську викладали формально. Часто її викладали гірше, ніж російську. І це теж була частина політики. Коли мову подають як щось другорядне, непрестижне, складне, «сільське», то в дорослому віці людина не відчуває до неї близькості.
Я знаю особисто людей із Харкова, які кажуть: «Українська була найгіршим предметом у школі». І це не випадковість. Це результат системи.
І взагалі, не треба забувати, що подібні процеси відбувалися не лише на Сході. Те, що у Львові завжди всі говорили українською, — це теж не зовсім правда.
До певного віку в моєму житті було дві мови. Львів так само проходив через зросійщення. А повертати своє — це не завжди про «легко». Це про рішення і про середовище.
— Середовище справді ключове, бо часто людям тяжко перейти на українську через те, що їхні друзі та близькі продовжують спілкуватися російською.
— Звісно. Коли люди хочуть перейти на українську, їм часто бракує середовища. Наприклад, у моїй мовній школі люди самі про це кажуть: зробіть мовні клуби, зробіть літературні зустрічі, створіть простір, де звучить українська.
Бо якщо ти один у своєму оточенні переходиш на мову — це дуже складно. Ти постійно повертаєшся назад. Потрібне підтримуюче середовище.
І зараз таких осередків стає більше. Молодіжні простори, культурні ініціативи, подкасти, радіошколи — це все формує нову норму.
— Але ж є і страхи, і відкати…
— Так, звісно. Є моменти, коли здається, що все погано. Коли бачиш, як російські наративи поширюються серед українців. Коли люди підхоплюють ці тези.
Але потім дивишся на молодь — і розумієш, що відбувається щось інше. Є покоління, для якого говорити російською вже не норма. І це теж факт. Тому це процес. Не одномоментний. Не чорно-білий. Але процес.
І щодо Харкова: українська тут ніколи не зникала, попри десятиліття зросійщення. І зараз, коли ми говоримо про «харківський язик», треба пам’ятати: це не природна місцева особливість. Це результат історичної політики. Але історія не закінчена. І те, що відбувається зараз, — це теж частина великого процесу повернення до свого.
