Анна Окарська із позивним «Карма» на війні ще з 2016 року, а до того активно волонтерила. Про свій шлях у однострої, гартування цінностей та про те, що дає сили триматися в лавах Сил оборони — у свіжому подкасті «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло».
Ви родом із Кам’янця-Подільського і виросли в родині військових. Раніше ви згадували, що контракт довелося підписувати потай від рідних. Чому батьки так не хотіли, щоб ви йшли їхніми стопами й обирали військовий шлях?
Мій батько — військовий, і він був категорично проти моєї служби в Збройних силах. Рідні, звісно, намагалися мене вберегти. Тож аби вони зайвий раз не хвилювалися, я просто берегла їхню нервову систему й усе робила потай. Звісно, після кожної ротації правда все одно випливала на поверхню. Через це виникали труднощі у стосунках із батьками, але зрештою вони мене пробачали. Тепер, коли я їду у відрядження, вони вже самі просять надсилати фото та відео.
Як вам зараз здається, чому у вас була така чітка мотивація стати до лав Збройних Сил? Це був приклад батька, якісь власні внутрішні переконання чи все разом?
Напевно, все разом. У країні війна, і я чітко розуміла, що мої знання можуть знадобитися на передовій. Їх потрібно було максимально використати за призначенням — заради того, щоб наші захисники та захисниці повернулися додому живими.
Ким ви були до війни? Навчалися десь чи вже працювали?
Я паралельно і навчалася, і працювала. Була операційною сестрою в Інституті раку в Києві, а також підробляла в спортивній школі. Тобто загалом рухалася в медичному напрямку.
І у війську ви теж обрали медичний напрямок?
Так, уперше я поїхала на Донбас у 2016 році. І вже за чотири дні підписала контракт в одній із бригад.
Яким ви пригадуєте тогочасний Донбас?
Порожнім. Було страшно, тому що мене висадили з автобуса просто в полі, і я взагалі не розуміла, де перебуваю. Побачивши вдалині стару покинуту тракторну бригаду, вирішила йти туди. Мені відчинили ворота, і виявилося, що я прийшла за адресою. Там базувався мій майбутній перший підрозділ.
За той час, що ви провели на сході, чи були у вас якісь стереотипи або упередження щодо цього регіону та життя в ньому? Які внутрішні відкриття ви для себе зробили і з якими колишніми думками чи міфами довелося назавжди розпрощатися?
Можна сказати, що з цивільними тепер важко спілкуватися. Із багатьма цивільними друзями ми вже не знаходимо спільної мови, нам просто немає про що говорити. А ось військові стали для мене справжньою родиною.
У матеріалах, які я про вас читала, журналісти часто акцентують на вашій зовнішності. Мовляв, ви тендітна білявка з модельною зовнішністю тощо. Вас не дратує, коли до вашої історії підходять саме з такого ракурсу?
Зовнішність оманлива, я про це всім кажу. Найважче — перші два-три дні, коли ти заїжджаєш на позицію, адже тебе спершу сприймають просто як дівчину, а не як професіонала своєї справи. Тому я маю ці кілька днів, щоб показати характер і щоб надалі в службі не виникало жодних запитань.
Цікаво, а як саме ви показували характер? Демонстрували свої навички під час навчання чи одразу жорстко відсікали недоречні жарти на свою адресу?
Коли починається сексизм і непристойні жарти на твою адресу, це потрібно присікати негайно, тієї ж секунди, і в жодному разі не мовчати. Якщо треба — можна й фізично показати, «хто тут мама». На це є буквально два-три дні. Якщо змарнуєш цей час, будеш мовчати й ніяково посміюватися — далі стане дуже важко. Тебе більше не сприйматимуть як професіонала, для них ти залишишся просто «білявочкою».
Які риси ви в собі розвинули за ці роки? Чи була у вас колись та сором’язливість і тендітність, про які так часто пишуть журналісти, чи ви завжди мали такий суворий характер?
Напевно, завжди. У дитинстві я не бавилася ляльками — грала виключно з машинками та солдатиками. І коли вже закінчила Академію сухопутних військ, то скинула батькові фото з підписом: «Бачиш, колись у мене були пластмасові солдатики, а тепер — справжні бійці».
Коли ви навчалися на медика, батьки, мабуть, тішили себе думкою: «Ну, тепер ми за неї спокійні. Прийматиме пацієнтів у кабінеті чи в лікарні й буде в безпеці». Так було?
Про те, що я стану військовою, навіть мови ніколи не йшло.
А що зараз кажуть батьки? Пишаються вами, підтримують?
Дуже пишаються. Зараз вони мене підтримують і, попри все, пишаються навіть більше, ніж раніше.
Ви виховуєте двох синів. Чи кажуть вони, що теж мріють піти вашим шляхом, чи, навпаки, бачать себе в чомусь іншому?
Старший син закінчив Львівський військовий ліцей і зараз навчається в Академії сухопутних військ на піхотному факультеті. Хоче бути офіцером, тому активно займається фізичною підготовкою та навчанням. А от менший син мріє стати лікарем-стоматологом. Він військової теми взагалі не торкається.
А коли старший син ухвалював це рішення, чи зловили ви себе на тій самій думці, що й ваші батьки свого часу? Не виникало бажання сказати: «Може, не треба, сину? Може, передумаєш?»
Він ще з дитячого садка хотів бути військовим, ця мрія супроводжувала його все життя. Але так, звісно, я відмовляла. Я була категорично проти.
А чому так? У вашому житті свого часу було абсолютно те саме.
Я просто не хочу, щоб моя дитина бачила те, що бачила я. Я й перебувала там для того, щоб моїм дітям не довелося через усе це проходити. Але син ухвалив своє рішення, тож мені довелося змиритися.
Поговорімо про дні перед повномасштабним вторгненням. Чи належали ви до тієї когорти людей, які вірили, що велика війна неминуча, чи, навпаки, до останнього не вірили в це?
Вірили й чекали. Я пам’ятаю, як вісімнадцятого числа приїхала додому, а буквально за дві години зателефонував командир і терміново викликав у частину — довелося повертатися. Тож із вісімнадцятого лютого ми вже ночували в кабінетах, на стільцях. На той час я була командиром механізованого взводу спецпідрозділу. Моя техніка вже готувалася до завантаження на ешелон. Тобто нас готували ще з вісімнадцятого числа, хоча офіційно казали, що це будуть просто навчання.
Зараз військові, з якими я спілкуюся, часто кажуть: досвід, здобутий із 2014 року, безумовно, допомагає, але війна стрімко модернізується і змінюється буквально на очах. Наскільки я знаю, ви зараз навчаєте бійців. Чи довелося вам у цих реаліях повномасштабної війни теж переосмислити якісь речі? Чи для вас усе було зрозуміло і про бойові дії, і про ворога ще з 2016 року?
Ні, звісно, кожного разу ми дізнаємося щось нове. Евакуація поранених щоразу відбувається інакше. Зараз це вже війна дронів, тому вивезти людей стало надскладно. Раніше моє плече евакуації — від моменту, коли я забирала бійця в машину, і до доставки на стабпункт — займало в середньому від 4 до 6 хвилин. Найдовше плече, яке я мала, тривало 15 хвилин — це був маршрут Бахмут — Іванівське — Часів Яр. Тоді в самому Бахмуті ми ще шукали пораненого, а потім везли цим шляхом.
Зараз же, спілкуючись із побратимами (я з ними на зв’язку щодня), я чую страшні речі. На їхньому напрямку, не буду казати якому, евакуація пораненого з позиції до стабпункту може тривати до двох тижнів! Дрони супроводжують хлопців, скидають їм ліки… Це надзвичайно важко. Тому тактичну медицину сьогодні зобов’язані знати абсолютно всі. Ми просто наголошуємо: потрібно елементарно розуміти склад аптечки й уміти цим користуватися. Цим ви даєте величезний шанс на життя і побратиму, і собі.
Кажуть, що зараз у цьому дуже допомагають наземні роботизовані комплекси — ті ж самі НРК.
Так. Використовують їх активно.
Ви навчаєте бійців домедичної допомоги, розбираєте вміст аптечки й загалом готуєте їх до того, щоб вони йшли в бій упевненіше. Якими ви бачите людей, що приходять до вас зараз? Це переважно нещодавно мобілізовані, чи є ті, хто свідомо готувався заздалегідь? От до мене на інтерв’ю нещодавно приходив 25-річний хлопець. Він каже, що ще у 23 роки вирішив: щойно досягне мобілізаційного віку — піде служити. І весь цей час він готувався, тому на БЗВП прийшов максимально підготовленим та вмотивованим. Чи багато зараз таких бійців серед ваших курсантів?
Вмотивованих, на жаль, небагато. Люди прийшли буквально з цивільного життя, тож наше завдання — вмотивувати їх і навчити. Насправді від нас залежить відсотків двадцять, а решта вісімдесят від самого бійця: від того, наскільки він розуміє, що йому це потрібно. Тому ми намагаємося максимально дати знання, навчити й допомогти. Якщо комусь щось незрозуміло, наші інструктори та викладачі завжди підкажуть. Жодного разу нікому не відмовили в допомозі чи додатковому роз’ясненні.
Навчання з такмеду чи домедичної допомоги чомусь мотивує людей лише після страшних трагедій — обстрілів із великою кількістю жертв. Натомість базової культури безпеки у нас досі немає. Я живу в прифронтовому місті, де прильоти, на жаль, трапляються щодня, і я постійно ношу з собою аптечку. Ба більше, у мене є величезний страх, що в разі поранення мене просто не врятують, бо перехожі не вмітимуть цього робити. Як вам здається, можливо, такмед потрібно впроваджувати як обов’язковий предмет ще зі школи? Що має статися, аби люди нарешті усвідомили: ці знання — це шанс урятувати себе та інших?
Починати зі школи, звісно, потрібно обов’язково. Елементарні речі: як користуватися турнікетом, як накласти бандаж чи затампонувати рану. Ці базові ази вже дають колосальні шанси на життя. У цьому немає нічого складного, потрібна просто мотивація і практика.
Наприклад, коли я нещодавно приїхала додому, дітвора побачила мою машину: «О, нам ваші номери подобаються, ви військова!». Я кажу: «Так». Відкриваю багажник, а вони бачать мій медичний рюкзак: «А що це у вас там висить, турнікети? А покажете, як користуватися?». Я прямо у дворі провела їм майстер-клас. Сказала: «Зараз припаркуюся, і за три хвилини прийду приймати у вас іспит. Якщо складете і накладете турнікет за тридцять секунд, я подарую вам ізраїльський бандаж». Потім довелося ще й пояснювати, що це за бандаж такий.
Отак ми десь годину спілкувалися на парковці. Але неймовірно приємно, що діти цікавляться і діляться своїм: «А мені батько-військовий розказував про турнікет, а зараз я його в руках тримаю!». Два навчальних турнікети я їм подарувала, і все щасливі діти побігли будувати штаб. Молодь справді цим цікавиться. Поки вони маленькі, їх треба навчати цього в грайливій формі, бо коли підростуть буде вже трішки складніше.
Але коли ви навчаєте людей базових речей, чи ставите ви перед собою мету обов’язково їх зацікавити?
Я їм так і пояснюю: «Моє завдання — навчити вас так, щоб коли я, дай Боже, знову повернуся в зону бойових дій і отримаю поранення, ти, зустрівши мене, вмів мене врятувати. Мені потрібні ваші знання, щоб ви могли витягнути мене з того світу. Якщо зараз у тебе не виходить накласти бандаж чи турнікет — давай вчитися разом, щоб потім ти врятував мені життя».
Іноді з ними треба з гумором. В основному ж наша маса — це чоловіки. А вони — як діти! Їх потрібно десь похвалити, підтримати, десь посміятися разом, а десь і пропісочити як слід. І тоді в нас усе гарно виходить.
Ви у війську вже десять років. Чи змінилося за цей час ставлення до жінок, яких в армії суттєво побільшало? Коли ви зараз заходите до бійців, чи відчуваєте, що стіну упереджень уже зруйновано й вам не треба доводити: «Так, я жінка, але я воїн, і мої знання врятують вам життя»? Чи ці бар’єри все одно доводиться долати щоразу наново?
Коли я виходжу на бойові, знову повторюся, перші два дні потрібно себе показувати. Це чоловіки, які перебувають у зоні бойових дій без жінок. Зараз, звісно, враховуючи мій досвід, я заходжу в бліндаж із повною впевненістю. Я вже чітко знаю, як поводитися з ними.
За весь час, скільки я спілкуюся з військовими та беру інтерв’ю, мені лише одна жінка сказала, що взагалі не відчуває страху, і для неї самої це загадка. А як із цим у вас? Чи трансформувалося відчуття страху за десять років служби? Чи на бойових ви відчуваєте його так само гостро, як і тоді, на самому початку?
Перші два-три дні якийсь мінімальний страх є. Не боїться тільки ідіот, страх — це абсолютно нормально. Зараз я вже можу сказати, що ставлюся до всього спокійно. Коли є поранені, то перші три дні тебе ще може нудити, а далі стає вже байдуже.
Завдання нам доводилося виконувати дуже різноманітні. Навіть попри те, що я була начмедом, я працювала нарівні з усіма, бо людей катастрофічно не вистачало. А от повертатися в цивільне життя мені значно важче. Коли приїжджаєш сюди, то перші пів року спати просто неможливо. Тиша буквально лякає. Але з часом це минає.
Що, на вашу думку, має змінити або покращити у своїй поведінці цивільне суспільство, щоб військовим після повернення було легше адаптуватися й почуватися комфортніше серед нас?
Не ставити дурних і неприємних запитань. Є цілий перелік оцих безглуздих розпитувань: «Коли закінчиться війна?», «Коли це все нарешті скінчиться?». Або ще гірше: «А ти відірвані ручки-ніжки бачила?», «А трупи бачила?». Це взагалі найпопулярніші питання.
Або починають: «А як сім’я до цього ставиться?», «А як ти дітей залишила?». Слухайте, дітей я ж не в дитячому будинку залишаю! У мене є родина, є батьки, які мені в усьому допомагають і підтримують.
Чи виникали у вас колись думки зафіксувати або переосмислити той колосальний досвід, який ви здобули у війську? Можливо, написати книгу, мемуари чи якось інакше втілити його у творчості?
Так, було багато таких моментів. Але для цього потрібно все записувати, бо інколи здається, що пам’ять просто стирає пережите. А подекуди й самій хочеться забути все, що там відбувалося — є речі, які просто прагнеш викреслити з голови й ніколи не згадувати. Але колись, можливо, вже на пенсії, ми щось і напишемо. Головне зараз — дожити.
Я знаю, що ви свого часу вчилися ще й на ландшафтного дизайнера. Дуже цікаво: як ви вирішили здобути цей фах паралельно зі службою? Це було потрібно як розвантаження для мозку, чи, можливо, якась незакрита дитяча мрія?
Ні, це я вже вагітною була! На восьмому місяці вирішила, що сидіти в декреті вдома буде надто нудно. Тому при надії вступила на магістратуру. І вже з синочком, коли він народився, захищала диплом. Ми просто вирішили провести цей декрет яскраво і з користю.
Ви дозволяєте собі зараз трохи пофантазувати, чи, навпаки, намагаєтеся все чітко структурувати в голові й не відволікатися на такі речі?
Ні, мріяти обов’язково потрібно. Мрії мають здійснюватися, це природно. Але зараз у мене ввімкнений холодний розум і чіткий розрахунок. Я чудово розумію, що саме маю робити, куди рухатися і як планувати свою подальшу службу. Проте мрії все одно мають бути в житті, і в мене вони є.
Чи бачите ви себе поза військом, наприклад, після того, як закінчиться війна?
Ні. У 2023 році я звільнилася зі штурмової бригади й не планувала повертатися у військо. Вирішила: все, обираю цивільне життя. Друзі навіть влаштували мене на хорошу роботу з високою зарплатою. І знаєте, скільки я там протрималася? Рівно три години! Бо я просто не розумію цивільних людей.
Перший місяць я ще якось відпочивала, а на другий уже як вовк ходила по кімнаті. Зрештою зірвалася, поїхала у ТЦК і кажу: «Мобілізуйте мене». У військкоматі мене всі знали, посміялися: «Ми думали, ти хоч трохи довше протримаєшся». Так два місяці цивільного життя, і я знову в строю, знову у формі й почуваюся абсолютно щасливою людиною.
Що найбільше тримає вас серед побратимів та посестер? Це оця абсолютна щирість, про яку часто кажуть, коли на фронті всі маски злітають у перші ж секунди? Це і є основа вашої любові до цих людей?
Ми разом пережили стільки всього… Виходили живими з таких страшних халеп. Їли з однієї тарілки, пили з однієї пляшки, знаємо одне про одного абсолютно все.
Часто бувало, що після виїзду дорослі, значно старші за мене чоловіки підходили й казали: «Кармо, можна з тобою поговорити?». І виливали душу. Коли перед тобою плаче дорослий чоловік і каже: «Ну я ж, мабуть, уже ненормальний…» — я його заспокоювала: «Чому це ти ненормальний? Ти абсолютно адекватний. Що? Совість мучить? Яка совість, це ж ворог, ми мусимо його нищити! З тобою все гаразд, чуєш?». Вони стали мені настільки рідними, що ми спілкуємося й донині.
Найстрашніше на війні — це звикати до людей. Я ніколи не хотіла цього, бо кожну втрату переношу дуже болісно. Два моїх напарники загинули… Відтоді я в парі більше ні з ким не працюю. В одного, дев’ятнадцятирічного хлопчину, поцілив снайпер. А в іншого побратима в медичній машині, яку він переганяв, просто на ходу відірвалося колесо…
Вас зачіпає, коли цивільні кажуть, ніби війна почалася лише у двадцять другому році? За стільки років стільки всього зроблено й досягнуто, така кількість наших героїв уже на щиті… І тут чути від людей: «Та війна ж у двадцять другому почалася». Що ви відчуваєте в такі моменти?
Дуже зачіпає. Особливо за чотирнадцятий та п’ятнадцятий роки, за тих людей, які тоді тримали фронт. Чомусь про них зараз забувають, а це максимально неправильно. Тоді жінки й чоловіки віддавали своє здоров’я і життя, щоб ми тут були в безпеці. Багато хто цього взагалі не цінує.
Розумієте, війна починає обходити людей лише тоді, коли зачіпає когось близького: чоловіка, брата, кума чи свата. От тоді до них доходить, що це таке. А якщо в родині немає військових, їм цього ніколи не збагнути.
Так хочеться, щоб ми як мешканці однієї країни відчували це як наш спільний біль… Звісно, ти ніколи до кінця не зрозумієш дружину, яка не спить ночами й чекає бодай одного повідомлення, чи вийшов її чоловік із позиції, чи ні. І ніколи не зрозумієш того, хто зараз в окопі. Але водночас у нас немає іншої країни.
Пані Кармо, ви згадували, що бійці часто підходили до вас просто поговорити, вилити душу, і ви ставали для них такою собі психологічною опорою. А хто заспокоює вас? Чи маєте ви самі потребу виговоритися, і чи є поруч люди, які здатні вас так само вислухати й підтримати?
Так, звісно, є моя близька подруга і побратими, які мені як рідні. Коли стає зовсім кепсько, я можу зателефонувати в будь-який час і просто сказати: «Послухай мене». І мене слухають. Я одразу попереджаю: «Зараз буду плакати». Мені кажуть: «Ну, давай, поплач». Все, виплакалася, виговорилася. І легше стало. Коли ти з людиною на одній хвилі, коли ви все це пережили разом, вона тебе завжди зрозуміє.
Тому, коли військові повертаються в цивільне життя, виникає ця стіна. Чоловікам чи дружинам, які весь цей час були в тилу, вдома, вкрай важко зрозуміти людину з фронту. І жінки роблять дуже багато помилок у ставленні до своїх чоловіків: «Розкажи, що там було?», «А чого ти такий смиканий?», «Ти що, контужений?». Отакими фразами дружини та й чоловіки просто заганяють своїх коханих у глухий кут.
Нам критично потрібно, щоб психологи працювали саме з родинами. Нам треба пояснювати людям: додому повертається зовсім інша людина. Ти можеш поїхати з війни, але війна в тобі залишиться назавжди. І суспільство, і сім’ї мають навчитися працювати з цим, щоб ми достойно приймали наших військових удома й допомагали їм адаптуватися, а не ламали їх іще більше.
Той, хто не був на війні, не зможе сповна відчути те саме, що й військовий. Втім, зараз є величезний масив інформації. Ми чи не вперше в історії спостерігаємо за війною мало не в прямому ефірі: бачимо, як звільняють міста, пресслужби працюють чудово, є безліч інтерв’ю. Тобто за бажання цивільна людина може бути дуже добре обізнаною про фронтові реалії.
Але чи достатньо цих знань, щоб стати тією людиною, якій військовий чи військова захоче довіряти й відкриватися? Бо зараз, на жаль, руйнується величезна кількість родин. Чи існують, на вашу думку, дієві методи, які допоможуть подолати цю прірву між нами?
Якщо є бажання… Але, на жаль, воно є далеко не в усіх. Поки війна не зачепить людину особисто, вона нічого не буде вчити, не буде читати чи практикувати. А коли вже настає фініш, от тоді починають похапцем шукати хоч якусь інформацію, але стає занадто пізно.
Психологів зараз ніби й багато, але знову ж таки… Я свого часу теж працювала з ними у шпиталі, коли проходила реабілітацію. І я не змогла. Бо людина, яка не була там, де була я, вона мене просто не розуміє.
Тобто для вас усе одно на першому місці стоїть принцип «рівний рівному»? Неважливо, який у людини фах. Головне, щоб між вами було оце глибоке, пережите на власному досвіді розуміння?
Так. Потрібне щире бажання і чітке усвідомлення, що додому повертається зовсім не та людина, яка колись ішла на війну.
Чи могли б ви назвати кілька головних відмінностей між собою теперішньою і тією дівчиною, яка колись тільки-но опинилася у війську? Які основні риси у вас змінилися найбільше?
Стала жорсткішою, є таке. А дисципліна — це взагалі святе. У мене діти вдома теж так виховуються, навіть у «наряди» заступають. Дисципліна, як я завжди кажу, — це запорука майбутнього успіху.
Крім того, я тепер досконало вивчила свій організм. Коли проходила підготовку на закритих базах, то чітко зрозуміла, які навантаження здатна витримати. Раніше я цього й близько не знала. Зараз я точно впевнена, що можу три доби обходитися без сну й працювати в режимі нон-стоп. Якщо після цього посплю бодай 40 хвилин, то зможу активно працювати ще до 12 годин поспіль. Без їжі можу витримати чотири доби. У 2016-му році через складні обставини я скинула 13 кілограмів за місяць.
Якби вас тепер, із усім вашим досвідом і знаннями станом на двадцять шостий рік, перенести назад у шістнадцятий, у момент, коли ви щойно ухвалювали рішення піти в армію… Знаючи, що попереду повномасштабна війна і воювати все одно доведеться, ви б обрали той самий шлях? Чи, можливо, дали б собі цей час до двадцять другого року, щоб просто побути в цивільному житті, насолодитися відпочинком, подорожами, кар’єрою?
Я б готувалася. Готувалася б фізично і ще більше з тактичної медицини. Тому що зараз те, чого ми вчимо бійців за офіційними підручниками, і те, що відбувається в реальності, — трохи різні речі, і будь-яка людина з бойовим досвідом це підтвердить. Програма дає лише базу. Саме тому мені так подобається, коли заняття ведуть наші інструктори з реальним бойовим досвідом: вони готують людей до суворих реалій, до того, як воно буде насправді.
Так, це надзвичайно важливо. Інструктори, які проводять для нас домедичну підготовку, завжди повторюють: «Не буває дурних запитань, ставте абсолютно все, що вас цікавить». А як на вашу думку, чи існують усе-таки дурні запитання?
Є унікали, звісно, які запитують геть не по темі. А так — ми відповідаємо на все, якщо це адекватно й стосується медицини.
Але траплялися мені кадри, які серйозно питали, чи можна затампонувати рану гронами землі. Начиталися десь «лайфхаків» в інтернеті… Пропонували тампонувати землею або полуницею! Я їм тоді кажу: «Ну, дуже цікаво буде подивитися, як ви під обстрілом на позиціях шукатимете полуницю, щоб затампонувати рану».
А що вас зараз найбільше у вашій професії тішить і дає наснагу працювати далі, попри весь цей біль і втому?
Найбільше тішить, коли знаходять курсанти. Пишуть: «Дякуємо! Ми потрапили в таку саму ситуацію, як ви розповідали. Згадали все, наклали турнікети і люди вижили!».
Або ось випадок прямо в місті: зима, восьма вечора, заправка. Я щойно сіла в машину, заблокувала двері, аж раптом підбігають двоє кремезних чоловіків. Я вже грішним ділом подумала: «Ну все, це напад на мене». А вони стукають у вікно й кричать: «Кармо, ти ж нас вчила! Ми повернулися з Донбасу, ми вижили!».
Неймовірно приємно, коли знаходять і дякують за те, що хлопці живі. Тоді ми чітко розуміємо, що перебуваємо тут недарма. Ми передаємо свої знання, люди їх беруть і завдяки цьому залишаються живими. Оце для мене вищий пілотаж.
Зважаючи на ваш позивний, не можу не запитати наостанок: чи вірите ви в карму? І чи вірите в те, що вона зрештою наздожене й дуже сильно відгукнеться нашому ворогу?
Звісно, так і буде. Інакше просто бути не може. За все в цьому житті потрібно платити, і кожен зрештою отримає те, що заслужив.
Слухайте інтерв’ю повністю в програмі “Вона. Війна” на Радіо “Накипіло”.
