Тексти

Леся Воскобойник: Із 2022 року жодного слова російською! 

today30.10.2026 о 18:30

Тло

Леся Воскобойник — хімікиня-технологиня, яка проводить у Харкові незвичні екскурсії, поєднуючи історію міста, українську літературу й парфумерію. Через аромати вона розповідає про Миколу Хвильового, Майка Йогансена, українську ідентичність і свободу. Із 2022 року Леся не говорить російською, бере участь в акціях на підтримку військовополонених, донатить на ЗСУ та здає кров. Її родинна історія пов’язана із совєцькими репресіями, а дитинство минуло в росії. Цей досвід, за її словами, допоміг зрозуміти, з якою жорстокістю може зіткнутися Україна. У програмі «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло» Леся Воскобойник розповіла, чому обрала Харків, як українська мова допомагає їй триматися і чим пахнуть свобода й ненаписані романи українських письменників.

Сьогодні вас знають як авторку й провідницю незвичних і захопливих тематичних екскурсій. Та я запам’ятала вас іще раніше, хоча тоді й не знала вашого імені: за акціями на підтримку полонених Free Azov. Ви неймовірно яскрава представниця цього руху: не просто стоїте поруч, а щиро й активно залучені в процес. Як ви зрозуміли, що прагнете бути дотичною до цієї справи саме таким способом? Це щось особисте чи усвідомлення загальнонаціонального болю та трагедії, які вам так сильно відгукуються?

Я народилася у магаданській області, тому що мій дід був у засланні — наш рід дуже постраждав. Прадід свого часу виїхав на Сірий Клин. Я мала тільки шість років, коли мені казали: «Нікому не кажи, що його розкуркулили. Він віддав усе сам». А після Сірого Клину прадіда відправили на Кубань, відібравши абсолютно все майно та худобу. Народившись у цій крижаній пустелі магадану й проживши там до дванадцяти років, я на власні очі бачила те пекло, у якому ми можемо опинитися, тож мені є із чим порівнювати. Свою українську ідентичність я обирала свідомо, адже в родині про це не говорили. Мій дід українськості не обирав — навпаки, як той Мина Мазайло, намагався від неї утекти: «Ми не Воскобойники, ми — Воскобойникови». Тому з перших днів повномасштабного вторгнення я вирішила, що нікуди не виїжджатиму. За цей час пройшла шлях до рівня бойової медикині, маю досвід переливання крові. Цього року, як донорка, зробила вже 25-ту донацію. Двічі лікувалася від анемії, але відновлююся і знову здаю кров. Не можу стояти осторонь. Почуваю провину, що не у війську. Намагаюся приєднатись, але на всіх вишколах під кінець мене починають носити на руках — організм не витримує. Тож я лікуюся і знову роблю спроби, а паралельно — доначу, збираю гроші й беру участь у всіх акціях.

Як у вас формувався цей внутрішній стрижень? Цей процес розпочався після 2014-го, після 2022-го чи це була поступова робота з дитинства — зважаючи на досвід, про який ви розповіли, і те, що вам є із чим порівняти? Це був миттєвий спалах усвідомлення чи тривалий шлях до себе?

Усе відбувалося поступово. Я єдина з родини, хто повернувся в Україну. Із цими так званими рідними не спілкуюся ще із 2014 року, а із 2022-го й поготів: заблокувала їх усіх. Вони пропонували мені «захиститися» і виїхати до росії, але це неможливо за ніяких обставин. Тож це було поступове усвідомлення, хоч остаточну крапку, звісно, поставлено 24 лютого 2022 року.

Яким цей день був для вас?

Хай як дивно, я не чула перших вибухів, від яких усі прокинулися. Після роботи була настільки виснажена, що міцно спала. Дивлюся зранку — клієнтка надсилає повідомлення: «Скасуймо сьогодні запис, ти ж розумієш?». А я не можу збагнути: «У сенсі — “розумію”? Що я маю розуміти?». Спала б і далі. І тільки потім почула вибухи. Зібрала речі й разом із друзями девʼять діб ховалася у нашій перукарні — вона якраз розташована в безпечному затишному закутку. А згодом повернулася в орендовану квартиру. І все.



“Я ДОПОМОГУ НАДАМ, А ОТ МЕНЕ — НЕ ВРЯТУЮТЬ”

Нині ви маєте такий солідний досвід у медицині. Чи не замислювалися над зміною професії? Мені здається, у цивільному форматі ви вже досягли стелі й тепер можна рухатися далі у якомусь новому професійному напрямі?

Я дуже хотіла б, щоб на державному рівні ухвалили постанову про скорочені курси фельдшерів. Не на два-три роки, а екстерном — за два-три місяці. Щоб людина із вищою чи середньою освітою, яка має базову підготовку, наприклад курси від «Госпітальєрів» чи сертифікат бойового медика навіть без цивільного медичного диплома, могла швидко довчитися і мобілізуватися, скажімо, до стабілізаційного пункту. Я розумію свої сили. Можу стояти на ногах по 16–18 годин, орієнтуюся у лікарських засобах і здатна ефективно допомагати. Дуже хочеться таких рішень від держави — підтримки для людей, які прагнуть приєднатися до війська саме в медичному напрямі. Щоб ми мали змогу швидко перекваліфікуватися й бути корисними в армії з урахуванням нашого фізичного стану.

Згадуючи ті акції, через які я запамʼятала вас: ви вже тоді говорили про медицину. Про те, чому кожен із нас не може приділити трохи часу, щоб навчитися надавати першу допомогу. Мене, наприклад, страшенно засмучує і виснажує інше усвідомлення. Я іду містом, у мене на сумці є турнікет, але більше ні в кого не бачу його. Тоді я розумію: у разі небезпеки свого турнікета я не віддам, адже це суперечить правилам безпеки, а отже, урятувати людину просто не зможу. Мені складно впоратися із цим. А як ви морально даєте собі раду із цим?

Важко, бо я теж усвідомлюю: у разі чого я допомогу надам, а от мене — не врятують. В умовах війни бодай кожен четвертий має володіти цими навичками. До того ж їх треба постійно підтримувати — одного восьмигодинного тренінгу замало, потрібен хоча б триденний курс ASM. Сьогодні є чимало можливостей, пройти це стало значно простіше. Але й досі панує так зване магічне мислення. І це теж страшенно засмучує. Люди кажуть: «Якщо я матиму це із собою — зі мною це й станеться». Ні, це станеться не через турнікет у вашій сумці, а тому, що поруч із нами людожери, які нищать нас.

“МИ ПОВЕРТАЄМО СОБІ СВОЄ”

Як змінився для вас Харків від початку повномасштабного вторгнення?

Хай як дивно, моє культурне життя тепер набагато яскравіше, цікавіше й насиченіше, ніж до повномасштабного вторгнення. Раніше я постійно працювала, а відпочивала за кордоном — у 2019-му, наприклад, удалося побувати в Аргентині. Тепер трохи шкодую про це, бо хотіла б більше побачити Україну. Хоча я і бачу певне відкочування у суспільстві, але водночас є і багато світлого. От якраз нещодавно театр «Нафта» презентував нову виставу про Майка Йогансена. Я мешкаю на вулиці Михайля Семенка, поруч вулиця Майка Йогансена, і дуже люблю завертати на вулицю Миколи Хвильового. Для мене це справжнє джерело натхнення, те, що дає наснагу триматися. Ми все одно повертаємо собі своє! Щодня я виборюю це просто на вулиці. Роблю зауваження тим, хто розмовляє російською або слухає російську музику в метро. Кажу, що викличу поліцію, якщо не вимкнуть. Вони сперечаються, але я стою на своєму, бо цього тут бути не повинно.

Як ви наважуєтеся на це? Адже це навіть не про сміливість, а про свідомий крок у неприємні конфлікти, після яких лишається важкий осад на весь день — від спілкування з не надто інтелектуально обдарованими людьми. Як ви це потім відпускаєте?

Насправді це дуже важко. Кілька днів поспіль після такого гіркий присмак у роті й серце калатає, але я розумію: хтось мусить це робити. Так, це потребує сміливості, адже довкола відразу починається осуд. Усі починають шипіти: «Какая разніца?». А я відповідаю: «Велика різниця! Якщо немає різниці — розмовляйте українською». На жаль, цей вплив тривав століттями, тому позбутися його важко навіть після 2014-го й 2022-го років. Але ми справді лупаємо цю скалу щодня, тож я узяла на себе сміливість діяти. Якось я зробила зауваження підліткам, і вони пообіцяли мене побити. Тієї миті було справді страшно: їх кілька, вони фізично сильніші. Але я так на них подивилася — і вони відступили. Можна спитати: «А навіщо робити це? Зробили зауваження — та хай собі слухають!». Ні! Хай знають, що людям це неприємно. Хай знають, що вони порушують закон у громадському просторі. І хай пам’ятають, що не всі толеруватимуть це. Такі прецеденти створюють щодня, і вони діють. Про це говорять, це виносять у той-таки тредс. Тож ми просто стоїмо за своє.

Одна моя подруга взагалі каже, що останнє слово завжди за елітарною меншістю. Мовляв, пасивна більшість, яка просто лежить на дивані, нічого не вирішує. Їх, можливо, і більше кількісно, але зважувати варто не на кількість, а на якість. Це завжди дуже підбадьорює мене. Слухаючи вас, я замислилася: можливо, той дитячий досвід життя на російській території й ці важкі спогади якраз і зарядили вас ресурсом та силою боротися тепер?

На жаль, я бачила там тільки негатив. На щастя, це зробило мені своєрідне щеплення, хоча я і досі не розумію, чому воно не спрацювало на інших. Згодом я переїхала до дідуся з бабусею в тульську область, куди вони повернулися після закінчення терміну дідового заслання. Там панували жахливі речі: безліч убивств і зґвалтувань. Жінок нівечили й просто викидали в сміттєві баки, і для місцевих це було нормою. Як і непробудне пияцтво й жорстокість. Це страшенно жахало мене, і тепер я чітко усвідомлюю: це пекло може прийти сюди. За це й стою. Навіть мова має колосальне значення. Тридцять першого [жовтня] у мене відбудеться мультифакторна моновистава «Запах слова». Вона про те, що в мене вкрали мову. Мої колискові дитинства були не українськими — це були «колибєльниє». Слова матері все одно закарбувалися на підсвідомості, але мені прикро, що вони лунали не рідною мовою. Та тепер я можу обирати. У мене немає дітей — на жаль, я не можу їх мати, — але я можу співати колискові українською іншим дітям.

“БРАТ ІНІЦІЮВАВ ПРОТИ МЕНЕ КАРНУ СПРАВУ”

Мені дуже відгукується те, про що ви кажете, — це відчуття ошуканості й обкраденості. Знаєте, для багатьох із нас у 2022 році те, що сталося, було шоком. Я пригадую обличчя Володимира Зеленського, коли після звільнення Силами оборони наші військовослужбовці та посадовці зайшли в Бучу й Ірпінь і побачили злочини росіян. Для світу та багатьох українців цей рівень жорстокості й нелюдяності став приголомшливим відкриттям. А ви, як я розумію, знали, що так буде?

Так, бо страшні звірства коїлися і в магаданській області. Там застосовували такі катування: людину роздягали догола й прив’язували до дерева. А там жахлива мошкара. За дві доби комахи просто висмоктували з людини всі соки — вона помирала в страшних муках. На жаль, я знала, із чим ми зіткнемося. Я кричала про це ще із 2014 року, але мені не вірили. Чимало людей казали: «Та це не всі росіяни погані, є і хороші». Немає там хороших! Усі, хто мав бодай якийсь глузд чи нормальне коріння, визначилися ще у 2014-му. Водорозділ стався саме тоді: хтось виїхав за кордон, хтось емігрував до України, а ті, хто залишився, — усе з ними зрозуміло. Немає там хороших. Просто бетоном усе залити — і край.

Я так розумію, що вам звідти теж писали, що вас «освободят», і все буде добре?

Так, звісно. Мій двоюрідний брат там іще й ініціював проти мене карну справу за допомогу: мовляв, я фінансую тероризм, бо допомагаю ЗСУ.

Нині вже стільки відомо про нелюдяність росіян, а втім, навіть в Україні залишається відсоток людей, які досі толерують усе російське. Як вам здається, що це — хвороба, лінь чи недостатня поінформованість? Що це може бути?

Усе відразу. І, можливо, навіть певна генетична спадковість. Хоча моя бабуся сама з єльця, тож і в мені є ці гени, але ми ж розумні люди й можемо свідомо обирати, якими нам бути. Наприклад, мій батько — вірменин, і мені доводилося обирати між українською та вірменською ідентичністю. Вірменська мені ніяк не відгукнулася, а от українську я пронесла крізь усе життя, і вона нарешті розквітла. Мені не хочеться цього казати, але я усе ж висловлю цю думку. Можливо, ці люди просто співучасники злочину, і їм це насправді подобається? Й ось це — найстрашніше.

Я ненавиджу це запитання, бо сама з Луганщини, і мені постійно кажуть: «Як ти так добре вивчила українську?». Та я усе ж поставлю його вам, пробачте. Ви свідомо сіли за підручники чи життя в Україні саме навело на те, що ви так блискуче нею володієте?

Ви не повірите, але мій чоловік, з яким я познайомилася у В’єтнамі, був із Харкова й розмовляв українською. Це здавалося так дивно — зустріти у В’єтнамі українськомовного харків’янина! У 2016 році я остаточно вирішила, що переходжу на українську. Ми з подругою-філологинею занурилися у підручники. Але навколо зовсім ніхто не спілкувався українською. Навіть чоловік розмовляв увечері та з окремими друзями. А у 2022-му зʼявилося безліч онлайн-курсів. Пам’ятаю, сиджу на занятті, якраз іде обстріл, а ми обговорюємо будинок «Слово». Того дня, у квітні 2022-го, у нього влучили. Я так плакала… Я неймовірно вдячна всім тим викладачам — я пройшла три курси. Вони займалися з нами майже індивідуально, бо в групах було по п’ять-шість людей, і приділяли нам стільки уваги! Звісно, люди соромилися переходу. Багато хто ламав саме на думці: «Я не можу вимовляти це правильно». А я для себе все вирішила, що із 2022 року жодного слова російською! Ні з ким не спілкуюся російською, навіть на роботі всім відповідаю лише українською. Було чимало глузувань і жартів, але я свідомо обрала для себе українськомовність. Знаю, що й досі можу помилятися у наголосах — це дається непросто.

“Я ОБРАЛА ХАРКІВ СВІДОМО”

Це мені теж дуже відгукується. Я перейшла на українську в перші ж дні після повномасштабного вторгнення. Мій тодішній хлопець одразу не перейшов, і спілкуватися з ним стало неймовірно важко: цей його постійний іронічний погляд… Сваритися було неможливо, та й у ліричні моменти відчувалася якась штучність. Й от тепер, у 2026-му, ми з ним досі підтримуємо дружні взаємини, і він каже: «Я уже й не пам’ятаю тебе російськомовною». Це так дивно, бо я і сама не пам’ятаю себе такою. Минуло чотири роки. Я змогла витравити із себе все це російське — чого й усім бажаю. Повертатися до свого — це прекрасно. А у В’єтнамі ви працювали чи подорожували?

Так, подорожувала — саме навчалася косметичного масажу обличчя. Я узагалі чимало мандрувала Азією. Напередодні повномасштабного вторгнення міркувала: можливо, знову поїхати туди чи в Аргентину, адже там досить лояльне міграційне законодавство. Але потім зважила все й зрозуміла: мені було так важко повернутися в Україну, закріпитися тут і знову пустити коріння… І я вирішила: «Та ні, нікуди я не поїду». Подорожувати — так, це я дуже люблю і сподіваюся, що ще не раз полечу кудись саме з нашого харківського аеропорту. Але ці мандри дали мені чітке усвідомлення: немає для мене кращої країни за Україну й кращого міста за Харків. Я обрала його свідомо. Хоча мій рід походить із Запорізької Січі (я дослідила його аж до прапрапрадідусів, і це надзвичайно приємно), та що ж мені тепер — повертатися до Запоріжжя? Ні, як доросла людина, я обрала бути харків’янкою.

ЧИМ ПАХНЕ “СВОБОДА”

Харків шалено вабить. Після 2014 року, коли моє рідне місто опинилося під окупацією, мама з вітчимом розгорнули мапу й сказали: «Ми можемо поїхати куди завгодно». І вирішили: «Нумо в Харків — це найближче до дому». Тоді це був спонтанний вибір, випадковість. А от після 2022-го переді мною постало тверезе запитання: «Чи люблю я Харків настільки, щоб залишатися тут попри всі загрози?». Відповідь була однозначною: «Так, я не можу без нього — без Харкова мені важко дихати». І це відчуття «дихання» підводить мене до теми ароматів та парфумерії, якою ви займаєтеся, а також до вашої вистави. Ви згадували про будинок «Слово». А хто ваш улюбленець серед діячів Розстріляного відродження, які там мешкали?

Звісно, Микола Хвильовий. А ще Іван Багряний, хоча він і не мешкав у «Слові», але неймовірно надихає мене. Я добре розумію його досвід перебування на Зеленому Клині, розумію усю глибину й правдивість його творів. Після «Саду Гетсиманського» я прочитала й «Людина біжить над прірвою», і «Вогняне коло», і «Марусю Богуславку» — тобто всього Багряного. Я кажу собі: якщо він зміг вистояти в тому пеклі, то й ми обов’язково вистоїмо. Та якщо обирати саме з мешканців будинку «Слово» — це, безперечно, Микола Хвильовий. Якщо ж говорити про парфуми, то в нашої парфумерки Анни Соколової є дивовижний аромат — «Міські чорнобривці». Коли вона надіслала його мені і я уперше відчула його, у голові відразу виникла думка: «Це ж Хвильовий!». Це саме про нього.

Як, на вашу думку, міг пахнути Хвильовий?

Коли я відчула цей аромат, у голові відразу виникла думка: саме так міг би пахнути ненаписаний роман Хвильового! Це справді «Міські чорнобривці», адже ця квітка має для нас майже сакральне значення. Анна Соколова створює парфуми ще із 2017 року — чи багато ми знали тоді про українську парфумерію? Вона надіслала мені невеличкий набір семплів, і я обрала три аромати. Перший — «Урбаністична петунія». У мене якраз на сумці значок із Михайлем Семенком! Для мене «Урбаністична петунія» — це уособлення усієї «Нової ґенерації» й Анатоля Петрицького. Другий аромат — «Свобода». До речі, пані Анна почала працювати над ним у 2022 році в Києві, прямо в метро під час обстрілів. Це буквально відповідь на запитання, чим пахне свобода. Я можу впевнено сказати: в іноземних брендових виробників немає нічого схожого, поки той-таки Dolce & Gabbana спокійно працює у росії… Ми можемо не просто усвідомлювати свою ідентичність чи говорити про неї словами — ми можемо відчути її на запах. Бо в цьому ароматі свободи є кульбаба, волошки, пшениця і ця особлива вогка українська земля.

Я дуже часто думаю про Йогансена — ми з вами вже згадували його сьогодні. Розумію, що таким харизматичним постатям, як він чи Семенко, мабуть, легше дібрати аромат. Це обов’язково щось із нотами тютюну — щось виразне, різке й категоричне, правда? А от якщо говорити про наше жіноцтво, про Наталю Забілу, наприклад, — мені здається, тут значно складніше знайти свій запах.

Я якраз починаю із «Запаху слова», тому що це перш за все запах матері. Звісно, жінка — це не тільки материнство, але саме цей аромат найперший, який відчуває дитина. Я знайшла цей запах, але поки не анонсуватиму — хай це залишиться таємницею до прем’єри. Його створюють наші дівчата в Сумах, прямо під ворожими КАБами. Від цього стає так щемко на душі… Це буде той перший вдих, який робить дитина. Оцей найперший запах маминих слів.

ЩО ТАКЕ ПАРФУМЕРНА ЕКСКУРСІЯ

Як ви прийшли до цього? Як ви навчилися? Це ж справді як навчитися читати книгу, складати літери в речення. Так само й читати запахи та їхню багатошаровість, вибудовуючи ці асоціації?

У мене синестезія з дитинства. Я навіть не здогадувалася про це. Запахи викликають у мене не тільки емоції, але й смакові відчуття, а іноді — навіть музику. Тому, коли бачу парфумерні ноти, сприймаю їх зовсім по-іншому й саме так про них і розповідаю. Ви не повірите! Починаючи із 2014 року, коли я позбувалася усього цього іноземного мотлоху, саме в українських парфумах знайшла те саме відчуття дому й власного затишного куточка. Вони повертали мені сили. Тепер я приношу цей досвід на свої екскурсії, адже для мене це справжня психотерапія.

Хочеться вас запитати про людей, які приходять на ваші екскурсії. Чи були такі, які, можливо, теж здивували вас своїми асоціаціями?

Ой, це так цікаво! На екскурсії приходять із дітьми, і діти дивовижно тонко відчувають ноти й орієнтуються в ароматах. А якось була неймовірна жіночка років вісімдесяти, яка розмовляла такою гарною українською: «Тютюн! Там сто відсотків є тютюн!». На публіку мені взагалі щастить. Вона дуже доброзичлива, я щиро вдячна їй. Приходить багато молоді, яка цікавиться тим, як історія переплітається з ароматами.

Багатьом спочатку незрозуміло, що таке парфумерна екскурсія, і люди побоюються, що їм нав’язуватимуть щось. Але я одразу заспокоюю: «Ні, я працюю містком між споживачами й нашими парфумерами». Головна проблема українських творців ароматів — брак точок продажу й ресурсів. Наша парфумерія і досі залишається у своєрідному підпіллі: коли запитуєш про прізвища, більшість не знає їх. Наприклад, свою екскурсію «Харків парфумерний XX століття» я починаю з найдорожчих парфумів у моєму житті, тому що в мене їх усього два мілілітри. Це витвір нашого парфумера Андрія Пархоменка. 24 лютого 2022 року він став на захист України, і його карʼєра як парфумера призупинилася. У нього були неймовірні аромати, але їх більше ніде придбати — за ці чотири роки все розпродано. Тепер у мене буде остання екскурсія з його парфумом…

Наші люди досі не знають цих імен: Юлія Манойла, Ксандра Асініна… А мені так хочеться, щоби про них знали! Це не шароварщина, це парфумерія світового рівня, яка здатна конкурувати з найкращими брендами та гідно репрезентувати Україну й Харків у світі. Я досі готую звернення до Осмотеки — світового архіву парфумів, де наразі немає жодного українського флакона.

Мене надихнув приклад Марії Раєвської-Іванової: жінки в нашій історії завжди були рушійною силою. Тому я маю велику мету. По-перше, створити Музей харківської парфумерії. По-друге, відкрити екскурсійне агентство повного циклу, де працюватимуть ветерани й ветеранки. А по-третє, заснувати парфумерну школу, щоб люди з усього світу казали: «Це ж Харків! Ми їдемо навчатися саме туди». А наші ветерани й ветеранки зможуть навчатися там безоплатно. Звісно, для цього потрібен хист, треба буде складати іспит, але це шанс реалізувати себе, заробляти й голосно репрезентувати нас у світі.

Окрім фізіологічних здібностей, важливих для майстра в цій справі, які психоемоційні риси потрібні парфумерові? Якими рисами має володіти така людина?

Ні, тут вирішальними є швидше фізіологічні особливості, адже за характером усі парфумери дуже різні. Наприклад, у нас є молодий парфумер із Кривого Рогу — Дмитро Перов. Йому лише 20 років, і він самоук: навчався через інтернет, замовляв різні інгредієнти, починав їх змішувати… А тепер він обіймає посаду директора з розвитку напряму української парфумерії в MakeUp — саме тому, що він справді геніальний! Це людина з унікальним природним хистом. Дмитро здобув цю посаду суто завдяки своєму талантові, без усяких протекцій чи зв’язків.

«ВІЙНА ЗАКІНЧИТЬСЯ, А МИ — НІ»

Це треба страшенно любити… А якщо людина тільки хоче знайти точку входу, зануритися у цю тему й почати її досліджувати — із чого ви порадили б почати? З якого боку підступитися до цього?

Тут дуже допоможе англійська, адже в англомовному сегменті є безліч безоплатних матеріалів про теорію та перші практичні кроки. Також варто звернутися до досвіду наших парфумерів, які проводять майстеркласи. Я саме мрію об’єднати їх. Нині спільнота трохи розпорошена: хтось залишився у Києві, хтось переїхав до Тернополя, хтось — за кордон. Утім, дехто, виїхавши за кордон, уже повернувся, бо зрозумів, що не може жити й творити деінде. Тож варто опиратися й на цей унікальний український досвід.

Ви розказуєте, досліджуєте, фіксуєте, а самі виготовляєте?

Я дуже заздрю нашим парфумерам, які здатні створювати цілі всесвіти в скляних флаконах! Наприклад, у мене є парфум «Абрикосовий дім» від Вікторії Сіміч. Він настільки про дитинство… Для мене аромати — це неймовірна психотерапія. Пані Вікторія з Гостомелю пережила всі ті жахливі події, не виїжджаючи з міста. Вона дивовижна жінка! До речі, ми зустрічалися з пані Мариною з Харківського літературного музею й обговорювали ідею створити цикл «Ароматні письменники». Почати хочемо з Володимира Свідзінського, адже його поезія надзвичайно «ароматна». Ілюструвати ці тексти плануємо саме українськими парфумами. Сподіваюся, що нам стане сил реалізувати цей проєкт.

Іще один приклад неймовірної стійкості — парфумерка Евеліна Ґанська. Вона наша, харків’янка, хоча родина згодом переїхала до Києва, а тепер вона мешкає в Одесі. У неї є парфум із назвою «Жити»: «Війна закінчиться, а ми — ні». Хочу привернути увагу до її постаті: Евеліна хворіє на розсіяний склероз. Людина, яка сама щодня бореться із цією невиліковною недугою, знаходить сили допомагати іншим! Вона створила парфум «Чорним по білому», прибуток від якого йде на підтримку онкохворих. Коли я думаю про це, виникає тільки одне запитання до ворога: «Кого ви намагаєтеся перемогти?». Людей, які самі долають важкі страждання, але й далі допомагають іншим? У кожного нашого парфумера та кожної нашої парфумерки є власний унікальний почерк і стиль, який ні із чим не сплутаєш. Це набагато більше, ніж просто аромати. Це рівень, який не поступається світовим аналогам, а в чомусь навіть переважає їх.

Ваше захоплення дарує вам стільки наснаги… А що ще дає вам сили?

Українська мова. Знаєте, це наче пити з кришталевого джерела: ти п’єш — і відчуваєш, як воно наповнює тебе, як ти міцнієш із кожним ковтком. З кожним новим словом я стаю сильнішою, це неймовірно надихає мене. Саме мова дає наснагу стояти далі — до кінця.

Розмовляла Аліка Піхтерева

0%