Мене тримала ідея розповісти про нинішню війну через минулу, — Анюта Гальперіна про дві окупації Ізюму  

У 2024 році вийшла книжка української письменниці родом з Ізюмщини Анюти Гальперіної «Марія. Дерева тримаються корінням за землю». Це роман про те, як жителі краю, звідки родом авторка, переживали окупацію — не сучасну, а нацистську в 1941–1943 роках.

Історики наголошують, що проводити прямі паралелі між історичними подіями некоректно, бо кожна епоха має свої контекст, причини та обставини. Але порівняння все одно напрошуються: надто багато спільного в поведінці попередніх і нинішніх окупантів. Саме це й стало поштовхом для Гальперіної повернутися до минулого, щоби краще говорити про сьогодення.

Про дві окупації, про злочини нацистів і рашистів на українській землі та про їхні наслідки — у розмові з Анютою Гальперіною у програмі «Накипіло з Філіппом Диканем».

Пані Анюто, ви ізюмка, людина з регіону, що пережив російську окупацію.

Я народилася у Миколаївці — це за кілька кілометрів від Капитолівки, ближче до Борової.

Капитолівка — це те село, де народився, жив і загинув, на жаль, дитячий письменник Володимир Вакуленко.

Так. Там живуть мої батьки, там мій будинок. Там зростала моя старша дитина. Молодшу я, на жаль, уже не можу привезти туди безпечно. Вона була там, їй дуже сподобалося, але тепер немає умов, щоб виховувати там дітей — просто дати їм побігати й почуватися у безпеці.

Пані Анюто, скажіть, будь ласка, книжку «Марія. Дерева тримаються корінням за землю» присвячено попередній — нацистській — окупації. Чому ви вирішили повернутися саме до тих часів? Коли виникла ідея?

Ідея з’явилася, коли Ізюм був під реальною загрозою наступу російських військ. У лісі неподалік Ізюму стояли російські танки — це бачила моя сусідка. Тоді я замислилася: треба щось робити, щось розповідати. Почала згадувати всі історії, які мені переповідала мама. У мене великий рід, і спогади кожного передаються з покоління у покоління. І про війну, і про Голодомор — дуже багато почутого з дитинства.

Спогади почали повертатися. Одного разу мені наснився сюжет — я схопилася, записала. Так з’явився рукопис на 302 сторінки, з яких про війну було 38. Ми планували його видати.

Але 2022 рік почався такими подіями, які перекреслили всі плани. Я сіла редагувати той текст — і зрозуміла, що він не подобається мені: не ті слова, не ті сенси, не те, що я хочу сказати світові.

Мої батьки вже пережили окупацію в Ізюмі й виїхали через чотири з половиною місяці. З їхніх розповідей, з того, що вже написано й що я пам’ятала, я зрозуміла: текст хоче, щоб його написали заново. Сюжети ніби самі народжувалися. Люди — знайомі й зовсім незнайомі — почали допомагати, надсилали книжки, газети, посилання. І дуже швидко текст виріс. Мене тримала ідея розповісти про нинішню війну через минулу.

У підсумку вийшла добра книжка про Ізюмщину й загалом людей — наших пращурів. Вони мали свій досвід. Ми, на жаль, маємо свій. Але нам є чого в них учитися й що передати своїм дітям, щоб не повторювати помилок.

Ви сказали важливу річ: хотілося через ту війну показати й нинішню. Наскільки для вас ці дві війни перетинаються?

Я теж уважаю, що війни не можна порівнювати. Вони не бувають однаковими. Але спільне є. Особливо якщо дивитися на дії агресорів: вони дуже схожі. Нинішній агресор — росія — перейняла методи нацистських загарбників і чинить те саме.

Опрацьовуючи документи й читаючи спогади, я не могла не порівнювати. Після Другої світової було визначено, що Ізюм зруйновано на 80 %. Які дані тепер? Такі самі: після 2022 року Ізюм зруйновано на 80 %.

Навіть поводження німців і росіян схоже. Ті крали й ці крадуть. З хат виносили все: перини, подушки, виделки, ложки. Абсолютно все. І тепер те саме: унітази, пралки, праски — усе забирають. Наче їм вічно чогось бракує. Бо створити своє вони не здатні.

Таке саме ставлення до людей. Українці для нацистів були інструментом — їм потрібні були наші землі. Бажання загарбати й нав’язати свою систему ідентичне в росіян. Плюс концтабори. Поблизу Ізюму їх було три — усі великі. Там знущалися, морили голодом, катували. І ми бачимо те саме тепер у росіян.

Хочеш чи не хочеш, але порівнюєш.

Люди старшого покоління часто кажуть фразу: «Навіть німці не робили того, що роблять росіяни». Ви стикалися з таким?

Так. Коли я писала рукопис, звернулася до одного історика з Борівщини. Людина старшого віку, чоловік уже мав інсульт. Під окупацією росіяни не допомагали йому — навпаки, морально знущалися. Він дуже ретельно досліджував Борівщину й Ізюмщину. Саме від нього я дізналася про один із концтаборів під Ізюмом.

Я запитала його про поводження нацистів. І він сказав: «Ні, росіяни набагато гірші». Те, що робили нацисти, не можна порівняти з тим, що роблять росіяни. Він зробив такий висновок на власному досвіді.

Багатьох людей шокувала поведінка росіян, адже мали родичів у росії, їздили одне до одного, спілкувалися. До Харкова із сусідніх областей росії масово їздили на закупи й по розваги. Водночас багато хто колись сприймав німців як визволителів від більшовиків. Це теж цікава паралель: росіяни нині знову називають себе визволителями.

Вони навіть фрази повторюють: «Ми прийшли вас звільняти». Так само нацисти, прийшовши на Ізюмщину, казали: «Ми звільняємо вас від більшовицького режиму». А ці прийшли «звільняти» нас незрозуміло від чого — хіба що від наших життів.

Через Ізюм проходить ростовська траса. На виїзді з міста — грибний базар. Ізюм оточено лісом, люди жили з грибів: збирали, сушили, маринували й продавали. росіяни їхали трасою, зупинялися і купували все: гриби й полуницю. А потім ті самі люди скидають бомби на наші будинки. Це не вкладається у голові. Ви їздили нашими дорогами, ви з нами браталися, а потім це?

Це було несподівано й дуже боляче.

Чи замислювалися ви, як ця війна вплине на українське ставлення до росії й росіян загалом?

Вона вже впливає. Ми дистанціюємося. Навіть ті, хто не говорив українською, переходять на неї. Я сподіваюся, що в багатьох прокинулася свідомість щодо власної ідентичності.

росія і совєцький союз усе життя нав’язували нам: немає націй, немає українців, є «совєцька людина». Це передавалося поколіннями. І нарешті багато хто прокидається: ні, є українець і українка, у нас є своя історія — загарбана й переписана росією.

Працюючи над рукописом, я часто бачила в архівах напис: «Звертайтеся до архівів російської федерації». Наші архіви в них. Вони забрали в нас усе. А ми тепер по краплях відновлюємо власну історію. Це дуже важливо.

Сподіваюся, що наші діти усвідомлять: сусідній народ, який удавав із себе «братній», — це народ, з яким нам не варто мати нічого спільного.

Абсолютна більшість уже розуміє: хто ми, хто вони й що разом ми ніколи не будемо. Це 100 %.

Їхня спокута може означати одне: хай вибудують триметрову стіну між нашими країнами, повернуть усі наші землі й живуть окремо.

У книжці «Марія. Дерева тримаються корінням за землю» зазначено, що це перша частина. Про що буде друга?

Друга вже пишеться. Вона про створення Оскільського водосховища, тобто кілька років після подій Другої світової. Герої ті самі. Фактично виходить сімейна сага.

Спочатку мені здавалося, що пишу саме про водосховище, бо тема актуальна: ми знаємо, що в Донецьку немає води й чому її немає. Оскільське водосховище тут відіграє свою роль. А втім, коли написала третину, зрозуміла: це не зовсім про водосховище. Це про переселення, про втрату дому та рідної землі.

Це знову болюче й актуально. Дуже багато людей утратили домівку, дуже багато змушені були переселитися. Десь точаться бої, якісь території в окупації, люди не можуть повернутися. У когось батьки досі там.

Я учуся у пращурів: де вони брали сили й що їм допомагало вистояти. Коли батьки виїхали з окупації, ми довго не їздили. Я боялася відпускати їх уперше — плакала. Вони їхали на рідну землю. Уявляю емоції тих людей, які після перемоги зможуть повернутися. І тих, хто не зможе.

Місця, про яке я пишу, уже немає на мапі. І таких місць багато. Село Пристін було вище Осколу, а по обидва береги річки стояли хутори й села, які знищили заради будівництва водосховища. Люди все одно поверталися — через роки, через десятиліття, просто постояти на тій землі.

Це дуже щемка історія. Я хочу виписати її ніжно, не травмуючи, але показати головне: дім — це вся наша країна. Будинок можна знайти новий. Місце проживання — теж. Але в межах України. Україна — це земля, де наше коріння.

Розмовляв Філіпп Дикань