Моцарт (Микола Состін)

Блекметаліст із Харкова Микола Состін грав на барабанах у складі відразу кількох харківських гуртів. Зокрема, Darklighter, «Заводь», Ungern і Soom, «Чиста Криниця». В українському андеграунді його називали Amorth. Микола Состін записав десятки альбомів і був одним із найвідоміших барабанників вітчизняної блек-метал-сцени. Із 2024 року служив у 25 окремій повітрянодесантній бригаді Десантно-штурмових військ ЗСУ. Микола загинув 29 жовтня 2024 року на Покровському напрямку.

---

Микола любив Харків. Любив гуляти його вечірніми вулицями, їхати велосипедом через пів міста й дорогою показувати друзям місця, про які більшість харків’ян навіть не чули.

— А ти знаєш, що тут було раніше? — міг раптом запитати він, зупинившись біля старої будівлі.

— Та звідки ж мені знати?

— Ех ти. Це ж культове місце.

Він народився у Харкові. На плечі носив велике татуйовання з гербом міста. Колись життя змушувало його переїжджати в інші міста, але надовго він там не затримувався.

Сусіди сварились через шум

Його мама Валентина згадує, що музика у житті сина з’явилася дуже рано:

— У першому класі вчителька спитала, у кого вдома є музичний інструмент. У нас стояло піаніно, і він одразу підняв руку. Пішов у музичну школу. Потім була гітара, як у всіх хлопців. А потім уже барабани. Мій син грав на всьому, крім духових. У квартирі навіть стояла професійна барабанна установка. Сусіди постійно приходили сваритися. А що зробиш? Він же годинами займався.

— Ну скільки можна шуміти?! — сварилися сусіди знизу.

— Та він більше не буде, — укотре ніяковіла мама.

Микола слухав ці діалоги, кивав, а наступного дня знову сідав за інструмент і продовжував робити своє.

Мама Валя говорить, що руки сина майже ніколи не залишалися нерухомими. Навіть коли він просто сидів за столом, пальці відбивали якийсь ритм по колінах, по підлокітнику чи по столу.

— Ти можеш хоч хвилину не грати? — якось запитав знайомий.

Микола подивився на свої руки.

— Та я не граю.

— А це що тоді?

— Я так думаю.

Музиканти його називали Amorth

В українському андеграунді його називали Amorth. Микола Состін записав десятки альбомів, грав у культових гуртах і був одним із найвідоміших барабанників вітчизняної блек-метал-сцени. Так після загибелі музиканта про нього скажуть товариші по музикуванню.

Сам про себе він ж завжди говорив дуже скромно: «Я не маю музичної освіти, просто на барабанах стукаю».

Друзі згадують, що Колян годинами міг розповідати про музику, Харків, фінську мову, Лавкрафта або історію якогось дивакуватого міського божевільного.

А ще він дуже любив фотографувати. Бо ж бачив світ по-особливому близьким та ніжним. Він, до прикладу, міг дуже серйозно фотографувати тріщину в асфальті.

— І що ти там побачив? — запитували його.

— Красу.

— У тріщині?

— А чому б і ні?

Любив тварин більше, ніж людей

У його телефоні збереглися сотні фотографій: обшарпані стіни старих будівель рідного міста, закинуті в бур’янах заводи, павутиння, візерунки висохлої землі, птахи й коти. Мама Валя згадує, що син просто обожнював тварин та усе живе.

— Він усіх дворових котів збирав біля себе, — говорить мама. — Якогось кошеня побачить і відразу несе додому. Тварин він любив навіть більше, ніж людей.

У квартирі Валентини досі живе кицька Мілочка. Вона старенька, їй нині вже дванадцять років. Її у квартиру на Салтівці з вулиці Колянчик приніс зовсім крихітним кошеням.

Мама часто згадує, як син дбайливо ставився до кішечки, як брав її у свої великі долоні й ніжно гладив. Такої миті він перетворювався на Великого Дружнього Велетня з дитячої казки. А може, таким і був.

Валентина додає, що Микола категорично не переносив, коли його намагалися назвати Колечкою чи якось ласкаво, і суворо забороняв називати себе інакше як Колян.

Однак, ставши вже зовсім дорослим, він і далі піклувався про тварин, знав, де в місті живуть усі вуличні кішки, носив їм корм, зупинявся біля кожної і гладив. А ще Микола часто годував птахів у парку: спеціально брав зерно, щоб висипати голубам або горобцям.

Коли почалася повномасштабна війна, Колян не шукав причин, щоб не йти.

— Усе одно мене заберуть, — говорив він матері.

А потім одного дня, щойно переживши смерть батька, якого також звали Миколою, син зателефонував мамі: «Я біля ТЦК. Усе. Мене вже забрали».

В армії йому відразу дали позивний Моцарт. На навчанні його швидко помітили за розум і відповідальність: довіряли документацію, ключі та зброю.

Його побратим Кирило згадував, що бачив Миколу злим буквально кілька разів і майже завжди через Харків. Коли росіяни били КАБами по місту, де залишалася його мама, він раптом замовкав і ставав дуже похмурим.

— Там знову прилетіло.

— Додому?

— Недалеко.

— Мама як?

— Усе добре.

Одного разу перед бойовим виходом вони сиділи поруч.

— Ну що, Моцарте, після цього виходу покажеш свій гурт? — запитав побратима Кирило.

— Покажу.

— І сам гратимеш?

— Звичайно.

Микола всміхнувся… Тоді ніхто не думав, що ця розмова стане останньою. 29 жовтня 2024 року легендарний блек-металіст Микола Состін загинув на Покровському напрямку під час бойового виходу. Йому було тридцять дев’ять років.

Після його загибелі друзі ще довго бачили Коляна в місті. Точніше їм здавалося, що бачили.

Олександра згадує, як повернулася до Харкова через багато місяців після похорону друга:

— Я досі впізнаю його в людях на велосипедах. Перша думка, що це може бути наш Микола. А потім переконую себе, що це неможливо. І серце стискається.

Мама щодня бере до рук берет сина

Олександра довго відкладала поїздку на кладовище до друга. Нарешті наважившись, перед самим цвинтарем зайшла до мами Валентини, яка після загибелі сина мешкала одна в квартирі на Салтівці.

— Ось дивися. — Валентина взяла з полиці берет сина, притиснула до обличчя і заплакала. — Я щодня так роблю.

Олександра дивилася на мокрий від маминих сліз берет. Тієї миті дівчина думала над тим, що неможливо підготуватися до прощання на цвинтарі. Бо справжня втрата живе не на могилі, а тут, у квартирі, де більше ніхто не стукає пальцями по столу; у велосипеді, який більше нікуди не поїде; у фотографіях старих будівель на телефоні Коляна.

У квартирі на Салтівці вже майже два роки стоїть цілковита тиша. Мама Валя щодня дивиться на портрет сина, притискає його берет і довго-довго плаче.

— Мій син прожив собі на втіху хоча б 39 років… Коли йду цвинтарем, то бачу, яких хлопчаків там поховано… Але що вдієш…

Спогадами про Миколу Состіна поділилися його мама Валентина, подруга Олександра Пономаренко й побратим Кирило Тітаєв.

Фото і відео надали друзі і рідні музиканта.

Розмовляла Ірина Рожок-Капранова