Рудий (Михайло Бікетов)

Електронний музикант, поет, волонтер та аеророзвідник із Дніпра Михайло Бікетов був учасником Module Squad — об’єднання творчої спільноти Module та лейблу Dnipropop, що стало частиною 128 бригади ТрО. Він служив у 128 ОВМБр «Дике Поле». Михайло загинув 18 березня 2024 року на Запорізькому напрямку. Йому було двадцять чотири. 15 травня 2024-го лейбл Dnipropop видав альбом Михайла Бікетова «Пам’ятка».

---

На позиціях завжди було багато котів. А на останній з’явився ще й пес. Хлопці назвали його Містер Пес. А кішку звали Глючка. Вона ловила щурів і голосно муркотіла. Глючка й Містер Пес загинули того самого дня, що й Міша.

Міша був із того покоління, про яке Женя каже: «Самітники». Іще зовсім юним він прийшов волонтерити до «Модуля». А потім, як почалося повномасштабне вторгнення росії, майже відразу записався у ТрО. Міші тоді було трохи більш як двадцять років.

Складне і цинічне покоління

«Це складне й цинічне покоління. І водночас непосидюче… Я навіть не знаю, як це точно сформулювати. Ніколи не думав, що вони настільки витривалі й дієві. Здавалося, що їхній підлітковий зневірений нігілізм призведе лише до апатії й відсторонення. Але їхня зневіра не про це.

Якщо соціум критично забаговано, вони вибирають метод прямої дії. І що це, як не українство? Не знаю, як інакше це назвати.

Можливо, у цьому є щось і локально дніпровське — така собі гуляйпільська, вольнича, анархічна движуха. Це дуже цікавий антропологічний феномен, про який іще багато говоритимуть, коли звитягою цих самітників буде докорінно змінено реальність навколо й коли зрештою упаде ганебний диктаторський режим.

Якщо доживемо до цього — ушануємо їхню самітницьку звитягу! І найліпший спосіб ушанування — продовжити їхні ідеї. Сильні, самобутні, музичні, загальнолюдські», — говорить Женя з «Модуля».

Він зізнається, що нині працює над записами, які народилися після розмов із Мішею.

«Ми говорили про так званий дніпроделік: намагалися перенести естетику 60-х у сучасність, додати трохи електрики, синтезаторів, знайти свій флоу, погратися з багатоголоссям. Я дуже надихнувся тими нашими кухонними розмовами.

Міша сам не уявляв, який вплив мав іще за життя. Цей вплив — розсіяний, не завжди очевидний. Важко передбачити, у який спосіб він виявиться. І це не про невиліковність, не про маніфестацію болю від незліченних утрат. Швидше про те, щоб надихатися тими візіями, які вони залишили, які нині проростають у життя попри всі обставини. Мабуть, це і є найкращий спосіб ушанування», — переконаний Євген.

Спогади побратима Далека

…У бліндажі було сиро. Земля пахла цвіллю. Десь у Дніпрі світ жив звичним життям. У місто приходили звичайні ранки, працювали кав’ярні. Хтось слухав музику просто на вулиці. В окопі ж звук приходив хвилями: спочатку було чутно свист, потім — удар, а зрештою наставала тиша, яка ніколи не віщувала нічого хорошого.

Міша сидів, притулившись спиною до землі. Він зосереджено дивився в екран свого телефона. Його вказівний палець рухався швидко, ніби він не писав трек, а ловив щось, чого не можна побачити очима.

— Дай послухати! — попросив Далек, присівши поруч.

— Пізніше, — коротко відповів Міша. — Зачекай.

Міша писав музику всюди: у бліндажі, в окопі, просто неба, коли над головою літали ворожі дрони й коли западала нестерпна тиша. Він завжди говорив, що музика має бути без прикрас. Як земля і небо. Як їхнє життя тут, на лінії зіткнення. Далек жартував, що музика й синтезатори були частиною Мішиної душі панка.

Іноді Міша брав із собою у бліндаж ноутбук. Ставив його на ящик із боєкомплектом, відкривав FL Studio і поринав у творчість. Пальці бігали по клавіатурі так швидко, ніби музикант намагався наздогнати ритм, який чув у власній голові.

— Послухай, — казав він, простягаючи товаришеві навушник.

Далек слухав. Він чув баси, що скидалися на далекі удари, і тонкі синти, схожі на тріск повітря перед вибухом. Але ця музика була не про війну, вона була про життя після війни.

— Буде ще сцена, — говорив Міша. — Я ж рок-зірка, забув?

Він усміхався. І в спалахах від вибухів його руде волосся і та юнацька усмішка нагадували про інше життя.

…Вони з товаришем часто гуляли нічним Дніпром. Без форми, без постійного напруження у тілі. Прості хлопці, які не хотіли йти додому після вечірки в «Модулі».

Якось одного вечора чи навіть однієї ночі вони зайшли в під’їзд багатоповерхівки, піднялися на останній поверх. Там був їхній «Афтепадік» — балкон пожежних сходів із краєвидом на Дніпро.

https://www.youtube.com/watch?v=AZm57-fIvQ0

— Тут норм, — сказав Міша.

Він витягнув маленький синтезатор, який напередодні дав йому Женя. Поставив його на коліна, під’єднав дроти до «сабвуфера», зробленого з картонної коробки.

— Ти серйозно? — засміявся Далек.

— Так.

Міша грав довго. Він дивився на вогні нічного міста. Звук линув далеко в небо. Потім раптом музикант замовк, нахилився уперед — і світ на секунду похитнувся. Йому стало трохи зле від кагору, який вони захопили «на паті».

— Ти як?

— Усе ок.

Міша витер рот рукавом, глибоко вдихнув нічного повітря і знову почав грати.

— Панк, — знову засміявся Далек.

Він мріяв про кінець війни

…На позиціях Міша був спокійним і зосередженим.

Одного дня їхнє місце розташування вирахував ворог. По них працювали всім: мінометами, артою, «Градами» — земля під ногами ходила. Укриття тріщало, а повітря ставало густим і гарячим.

— Хлопці, розбудіть, коли все це закінчиться. Я піду посплю, — раптом сказав Міша.

— Ти що, здурів?

І він заснув просто під звуки вибухів. Його навіть не розбудив удар за десять метрів від льожки.

«У людях Міша найбільше цінував чесність і людяність. Його відштовхували всі ці прикраси й маски, якими так часто прикривається суспільство. Найважливішою для нього була щирість, бо й сам таким був. Справжньою людиною, без удавання, з усіма своїми сильними й слабкими сторонами.

А ще він мріяв про кінець війни: про той час, коли зможе повернутися до свого життя і знову зануритися у творчість. Хотів стати рок-зіркою. Навіть набив собі татуювання з логотипом Rockstar — тією легендарною літерою R», — згадує Далек.

Він зізнається, що з особливих спогадів про Мішу можна було б написати цілу книжку, бо такою він був людиною: феєричною і запальною.

— Ти серйозно це приволік? — витріщився Далек одного дня на Мішу, коли той у бліндажі витяг із наплічника маленький синтезатор на батарейках.

Тоді десь неподалік лунали вибухи. Бліндаж здригався, а зі стелі сипався пісок.

— І ти збираєшся… грати?

— А що ще робити між вильотами? Дивитися, як ти сопеш? — пожартував музикант.

Музика народжувалась під вибухи

Цієї миті десь зовсім близько бахнуло ще голосніше. Міша спокійно підлаштував свій ритм під ворожі вибухи. І вже за лічені хвилини важко було зрозуміти, від чого здригається бліндаж — від музики чи вибухів.

— Чуєш? — каже. — Майже як ударні.

— Ти ненормальний.

Міша вже неабияк розійшовся, намагаючись заглушити музикою звуки міномета.

Далек каже, що його товариш примудрявся між бойовими вильотами писати вірші, але не надто поспішав ділитися ними, бо був дуже самокритичний.

Останнє бойове чергування

…У день, коли все сталося, сонце тільки підіймалося на небосхилі. Далек розповідає, як вони з товаришем разом вийшли на бойове чергування. Міша саме повернувся з відпустки, у якій святкував свій день народження.

Того дня із самого ранку ворог почав штурмові маневри й наступав із трьох напрямків у бік позицій батальйону. Тому з першими променями сонця FPV «Фенікс» підрозділу «Модуль», яким так вправно керував Міша, був готовий прийняти бій. Далек додає, що його друг був і сапером, і спотером, і навігатором одночасно.

— Працюємо.

Міша вже біг. Він завжди вибігав першим. Виносив «Фенікса», готував, усе перевіряв.

— Готово!

— Є зліт.

— Мінус танк, — сказав Далек.

— Чудово, — відповів Міша.

Хлопці, улучивши в танк у голові ворожої колони, продовжували добивати техніку ворога, яка не встигла відступити. Коли все стихло, Міша сів.

— Я трохи полежу, ок?

— Та полеж.

Далек відійшов звітувати про ураження ворожої техніки оперативному черговому. Тоді раптом пролунав вибух: пряме влучання у бліндаж.

Коли Далек вибрався з-під землі, він зрозумів, що сталося.

— Мішо? — покликав він товариша. Але не почув нічого у відповідь, тільки побачив, що там, де лежав його друг, зяяла вирва.

«Я знепритомнів, а коли отямився, мене засипала земля на тому місці, де сидів. Там, де був Міша, — епіцентр удару. І, хоча тоді я розумів, що цього разу лише мені всміхнулася доля, усе одно тримався за надію знайти товариша. Але, на жаль, того дня Мішина історія закінчилася. Разом із ним померла й частина мене. Бо для мене за ці роки він став рідним братом», — говорить Далек.

Друзі зібрали Мішину музику

…У кімнаті пахло пилом від старого системного блока, який безперервно працював, і кавою. Женя сидів за столом, дивився у монітор і мовчав. Поруч із ним сиділи декілька людей, які намагалися дібрати паролі до жорсткого диска Міші.

— Спробуй іще це.

— Зачекай… є.

Однієї миті перед ними на екрані відкрився цілий світ файлів, демок, уривків. Вони читали назви, які мало що могли пояснити. А потім вони почули музику.

— Скільки ж ти написав… — тихо видихнув Женя.

I was born and I was dead

Женя часто поринає у той період, коли в клубі «Модуль» збиралася молодь. Якось одного дня він вирішив глибше дізнатися про Мішу.

— Слухай, Мішо, — підскочив до нього Женя у дворику «Модуля». — Проведімо маленьке бліцопитування.

— Добре.

— Найулюбленіший трек?

Він на мить замовк, ніби зважував щось важливе.

— Це складне запитання, ти ж розумієш, — сказав повільно. — Якщо любиш музику загалом, обрати щось одне майже неможливо.

— Знаю, але все ж?

— Добре… — Він трохи подумав і кивнув сам до себе. — Є один. Mushroom гурту Can. Там є рядок: «I was born and I was dead».

— Сильно.

— Дуже, — кивнув Міша. — І мелодійно, і текстово. Це один із найцікавіших треків, які я чув.

Женя ще трохи порозпитував його — про анімацію, про мистецтво, про те, що впливає на нього. Міша говорив спокійно та впевнено, ніби вже давно для себе все зрозумів.

Женя дивився на нього, а потім раптом притягнув його й поцілував у маківку.

— Ти що робиш? — засміявся він.

— Запам’ятай, — сказав Женя. — Це наше майбутнє.

Після цього перед очима в Жені виринув інший вечір.

— Пішли, помийку покажемо, — сказав якось Міша.

— Яку ще «помийку»? — здивувався Женя.

— Нормальну.

Вони йшли центром Дніпра, де все видавалося занадто респектабельним. Світлові вивіски, люди. І раптом — поворот у двір, іще один, іще. А там — будівельний майданчик. Недобудова, сітка, бетон, будівельне сміття.

— Оце? — перепитав Женя.

— Ага.

Десь між будівельними уламками лежали дошки. Хтось на цьому смітті поставив блютуз-колонку.

— Це наш плейс, — сказав Міша.

І це справді було місце не для усіх, тут не було сцени, але тут діяла домовленість: у цьому місці ніхто не прикидається.

— Ми тебе сюди не просто так привели, — сказав хтось.

Женя тоді зрозумів: перед ним відкрили щось дуже крихке та справжнє. Його покликали до себе люди з покоління, яке не мало великого голосу, але мало внутрішню силу. І Міша там був одним із тих, хто цю силу тримав в собі.

https://www.youtube.com/watch?v=QWfdTTGlp7o

— Він був артистом, — скаже потім Женя. — Не музикантом, не поетом… Артистом — у глибшому сенсі цього слова. Він не підлаштовувався і ніколи не намагався бути зручним. Він завжди робив трушну штуку. Лише потім з’ясувалося, що Міша написав величезний масив текстів. Цей обсяг перевищував наші уявлення і точно не співмірний із будь-яким релізом. Він не вибудовував особистого пантеону. Міша просто вільно оперував метафорами й рефлексіями — водночас мрійливими та усамітненими. Те, про що він писав, дуже точно характеризує його покоління. Він був його абсолютно правдивим представником…

Розмова напередодні загибелі

— Я пам’ятаю усі твої поради, — сказав якось Міша Жені.

Друзі не знали тоді, що ця розмова відбувається напередодні його загибелі.

— І навіть визнаю, що твоя правда.

Женя задоволено, по-батьківськи всміхнувся.

— Але там, куди я іду… там інша шкала цінностей.

Тоді це була просто фраза, тепер вона для Жені зазвучала пророцтвом.

«Мабуть, усе життя думатиму, що зробив для них замало, що замало говорив із ними. І, здається, ця думка залишиться зі мною назавжди. Я нічим не зміню її, бо, переконаний, у ній є правда.

Але ця правда має бути для мене застереженням. І для усіх нас — також. Щоб ми розуміли крихкість буття і цінували тих, хто поруч. Узагалі всіх, хто поруч. А особливо — тих, хто настільки щирий і безстрашний, як Міша.

Міша — це той, з ким я, як мені здається, найбільше не договорив. Мені дуже бракує його. Критично. Його компанії, його впливу, його присутності. Мені бракує його в усьому», — говорить Женя.

…Міша загинув на наступний день після свого дня народження. Женя не встиг прийти на святкування. Це залишилось із ним на все життя.

Альбом вони з друзями збирали довго.

 — Це не просто музика, — казав Женя. — Це він.

У треках звучав шум бліндажів, клацання клавіш, випадкові голоси, далекі вибухи.

На похороні було сонячно

…На похороні було сонячно. Мішина мама стояла рівно, спокійно, сильно. Тільки коли вона зняла окуляри, Женя побачив її виплакані очі.

Він тоді подумав: «Це і є усі ми».  

Після загибелі Міші Женя часто слухає пісню німецького гурту Can. Женя слухає фразу: «I was born and I was dead» — і думає про те, як багато встиг зробити Міша між цими двома точками. Прожити життя чесно, по-справжньому і створити свою трушну музику, яку, можливо, він досі виконує десь у темряві, між землею і небом. І хтось, може, прямо зараз у бліндажі натискає клавішу «Play» на клавіатурі запиленого від землі ноута.

https://open.spotify.com/album/1qfJBIVeJalv9xnRVxKR9d?go=1&sp_cid=7afc98a5980556553cef3e65b527b5dd&utm_source=embed_player_p&utm_medium=desktop&nd=1&dlsi=2f9dd879d72a4d0e

Спогадами про музиканта Мішу Бікетова поділилися його друзі: побратим Далек і засновник лейблу Dnipropop Євген Гордєєв.

Фото і відео надали друзі і рідні музиканта.

Розмовляла Ірина Рожок-Капранова