Від Набокова, Солженіцина та Бродського — до сьогоднішніх Netflix, «Оскара» та TikTok. Цей епізод «Паблік-ток» — це спроба проаналізувати, як за допомогою образів у кіно, літературі та соцмережах росіяни намагаються уникнути відповідальності за злочини. Створюючи для Заходу та всього світу загалом образ так званої «іншої росії», яка нібито не є небезпечною, не є агресором, а відтак заслуговує на розуміння і виправдання, ба більше — на співчуття.
Коментує Богдан-Олег Горобчук, кандидат соціологічних наук, викладач Київського національного університету імені Шевченка, співавтор каналів «Культуртригер» і «Центр дослідження мордоRU».
І знову про фільм «Містер Ніхто проти Путіна»: головні меседжі і чому Захід це толерує
«Перемога фільму “Містер Ніхто проти путіна” на нещодавньому “Оскарі”, схоже, фіксує певний перехід Голлівуду до стратегії умиротворення через емпатію. І не лише цей фільм, і не лише ця перемога свідчать про тривалу тенденцію до витіснення інформації про воєнні злочини росії в тінь. Натомість відбувається спроба витягнути під софіти певну “іншу росію” — таку, що не вчиняє злочинів, яка терпить і яку пропонують жаліти. Фактично пропонується звільнити цю росію від відповідальності, яку має нести загалом уся нація. Це абсолютно очевидно, і історія людства постійно про це нагадує», — каже Богдан-Олег Горобчук.
«Тріумф цієї стрічки вказує на інтелектуальне затьмарення Заходу, адже в росії відмовляються бачити колективного суб’єкта агресії, натомість переходять до, так би мовити, політики виправдання «іншої росії» — маленьких людей, які нібито не можуть боротися проти грандіозних інституцій».
Коріння проблеми: історія з Набоковим
«Фільм “Містер Ніхто проти путіна” цілком продовжує логіку ставлення колективного, умовного Заходу до “хороших рускіх” — тобто до жертв якогось нелюдського, жорстокого режиму. Так було, наприклад, із протиставленням Набокова більшовикам. Ми можемо пригадати, якою увагою користувався Набоков, переходячи зі статусу російського письменника нібито в статус американського. Як його оцінювали — як “руского емігранта” як частину своєї літератури — американці. І водночас можемо згадати, як той самий Набоков ставився до України: як він відверто наполягав на зневазі до українських повістей Гоголя, вважаючи їх нібито найслабшою частиною його творчості, абсолютно не вникаючи в їхню глибину і барокову складність».
Ще одні «жертви» системи Солженіцин і Бродський
«Тим самим шляхом ішли Солженіцин, тим самим шляхом ішов і ще один лавреат Нобелівської премії — Бродський. Обоє виявилися українофобами, обоє виступали проти української незалежності, наполягали на необхідності включення України, Білорусі, Казахстану до зони впливу росії. І ось ми знову маємо ще одну історію про “рускіх лібералів”, про якихось “інших руских”, яких приймає Захід».
Латиніна
«У випадку з Латиніною ми вже бачимо, як ця ситуація вирулює в абсолютно неконтрольовану площину, коли нібито лібералка транслює відверто імперську пропаганду і неодноразово в етерах озвучує нововизрілу прокремлівську позицію».
«Загадочна руская душа»
«Захід знову рухається колами у ставленні до цієї «загадкової росії», «загадкової рускої душі», роздвоєної між тиранією і нібито «хорошими маленькими людьми», які терплять і є жертвами.
По суті, це міт. Якщо подивитися на реальні соціологічні опитування — хай навіть дещо спотворені, зважаючи на тоталітарний характер держави, — жодних сумнівів не лишається: протягом цієї війни підтримка її розв’язання і продовження не виходила за межі, які дозволяють режиму легітимізувати війну перед самим собою і перед суспільством. Вона триває. «Народ нє робщєт. Народ безмолвствуєт». І це багато говорить про такий народ».
Netflix
«Я хотів би також нагадати про доволі популярний останнім часом продукт, навіть на українських теренах і навіть перекладений Netflix українською мовою. Йдеться не про російське виробництво, але про продукт із близькими і лояльними до росії наративами.
Це фільм, який у нашому прокаті мав назву «Одержимість професором В», тоді як на Netflix — «Владімір». Очевидно, назва відсилає і до очільника рфії, і до Набокова — як не парадоксально, а, можливо, цілком закономірно».
«Фільм конструює образ молодого, надзвичайно привабливого для старшої колеги професора російського походження, якому постійно нагадують про його «російськість» м’якими підколками. Ця історія ніби дзеркалить — але в кривому дзеркалі — «Лоліту», перевертаючи сенси і домішуючи нові акценти. У підсумку постає доволі привабливий образ «загадкового», креативного росіянина. Постає питання: навіщо це поширювати серед української авдиторії? Тим паче, що чимало справді якісних серіалів українською не перекладаються, а тут маємо таку дивну вибірковість».
«Хтось може сказати, що це сарказм щодо захоплення Заходу «рускімі», що фільм деконструює цей феномен. І певні підстави для такого прочитання справді є. Але цей пласт не є загальнозрозумілим. Чимало глядачів винесуть радше позитивний образ «нещасного руского», який тісниться в професорському кампусі, викликаючи жаль і співчуття.
І водночас у цьому контексті ми забуваємо про колективну відповідальність за розв’язання і продовження війни, про відсутність відчутних сплесків активності, які б свідчили про національний протест проти цього».
TikTok і «Slavic Girl»
«Останнім часом я досліджував тему російського неоімперіалізму, який вони транслюють через TikTok. Понад 143 тисячі разів використано хештег «tsar» — саме латинкою. Тобто це контент, спрямований на західну авдиторію. «Цар» — це не слово, яким позначають європейських чи азійських монархів, окрім російських. Ідеться про величезну кількість відео, де прославляється російська імперія. Це фактично фабрика виробництва неоімперського контенту, яка, здається, урівноважує образ «хороших рускіх», створюючи між цими двома полюсами певну динаміку і напругу, за якою Заходу цікаво спостерігати.
До цього неоімперіалізму додаються інші популярні теги й тренди, які росіяни намагаються привласнити — зокрема, «Slavic Girl». Тобто йдеться про спробу затягнути слов’янські сенси в російську оболонку, інтерпретувати всю Східну Європу через росію, через її вплив і естетику».
Хліба і видовища!
«Якщо такі «гойдалки» між сенсами справді існують, то відповідь, ймовірно, в тому, що Заходу просто цікаво за цим спостерігати. росія в їхній свідомості перетворюється на своєрідний серіал: хто там зараз розхитує ситуацію, кого підтримувати — лібералів чи спостерігати за неоімперськими сенсами, які продукує, зокрема, Дуґін. Україна ж у цьому контексті — з нашою вимогою справедливості — може здаватися менш «видовищною» темою для цього умовного західного глядача».
Що має робити Україна
«Українському інституту та іншим інституціям варто працювати з набагато приземленішими і водночас масовішими речами, намагаючись ефективно продукувати контрнаративи. Головне — транслювати їх масово.
Питання лише в тому, як саме це робити. І, ймовірно, над цим і держава, і окремі ентузіасти працюватимуть у найближчі роки. Адже цей тренд не зникає — він лише набирає обертів. Залученість до перегляду вертикальних відео, в яких сьогодні найефективніше працюють росіяни, зростає. Тож Україна мусить готувати контрзаходи. Інакше існує ризик програвати в цій складній боротьбі — на новому, досі не до кінця зрозумілому полі взаємодії».
Слухайте інтерв’ю повністю у програмі «Паблік-ток» на Радіо “Накипіло”.
Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»
