Павло Зібров на Радіо «Накипіло»: «Найстрашніше співати для дітей, які через війну залишилися сиротами»

Павло Зібров у свої 67 не лише активно виступає, він цікавиться трендами, долучається до спільних музичних проєктів, в умовах повномасштабної війни дає благодійні концерти. Про любов до музики, яку прищепили батьки, навчання у Харкові, популярність, сльози та гумор легенда української естради Павло Зібров розповів в інтерв’ю Радіо «Накипіло».

Як для вас почалася любов до музики?

Музика була, тому що батько грав на балалайці, мама грала на гітарі й співала. Вдома в нас панувала музика. Старший брат Володя навчився грати на півбаянчику. Коли він почав грати, мені теж захотілося грати, співати й підтанцьовувати. Тягнув мене потім уже брат. Він був на крок попереду. Але вечорами, коли не було ще мобілок і радіо, мама з нами завжди вчила популярні тоді пісні: й Олександра Білаша, й Андрія Малишка, й Анатолія Кос-Анатольського, і народні пісні. Я почав співати із двох років: коли ще не міг нормально говорити, уже підспівував. Мама зрозуміла, що я ловлю на ходу й треба це підтримувати. Підтримала, слава богу, і вийшло. Хоча я не дуже хотів їхати до Києва [Зібров народився на Вінниччині — Ред.]. До Києва в музичну спецшколу-інтернат я потрапив у дев’ять років. Хотів бути вдома, хотів бути пожежником, льотчиком, космонавтом. А довелося стати народним артистом.

Я читав, що ваш батько за життя опанував понад сорок спеціальностей. Це правда?

Коли я рахував, то дійшов до сорока, а потім зупинився. Батько був майстром на всі руки. Таких обдарованих Богом людей мало. Як у мистецтві художники, танцюристи, композитори, так і людина, яка може руками зробити будь-що, будь-що полагодити. І паркани він робив, і мурував, і підривником був на кар’єрі. Ми завжди мали гроші вдома, тому що він був нарозхват. Він був десантником і міг управлятися з ножем і фінкою. Здоровий був чолов’яга: міг заколоти кабана з одного уколу… За це він отримував шмат м’яса чи сала, брав відсоток, приносив мені засмаженого або хвостика, або вушко на соломі. Це я запам’ятав із дитинства. Це було як жуйка сьогодні.

Як батько ставився до того, що ви стали музикантом або хотіли стати музикантом?

Батько грав на балалайці і був куплетистом. Але в нього не було великого вокального таланту. Він співав частівки. Що бачив, те й співав. Сорок куплетів міг на ходу придумати. Це було так смішно.

Мій батько з Воронезької чи Липецької області — десь звідти. Узагалі я не Зібро́в, я Зі́бров. Тобто прізвище в мене болгарське. Ми жили в українськомовному селі на Вінниччині. Батько намагався говорити українською, але в нього не виходило. У нього виходило так смішно, як в Азірова [колишнього проросійського прем’єр-міністра України Миколи Азарова — Ред.].

Він бачив, що я співаю. Звісно, що підтримував. Зробив мені бубонець зі свинячої шкіри, з бляхи вирізав маленькі тарілочки. Бубонцю уже понад шістдесят п’ять років.

Розкажіть про свої перші музичні гурти.

У Київській середній спеціалізованій музичній школі-інтернаті імені Миколи Лисенка, яку я закінчив, були найкращі педагоги в Україні. Серед них було дуже багато євреїв, а вони дуже талановиті педагоги. У нас навчалося 112 учнів, а педагогічного, виховательського й технічного персоналу працювало вдвічі більше.

Тобто з нас ліпили, ясна річ, класиків. Багато випускників працюють у всьому світі в найкращих оркестрах і хорах. Але вже у восьмому-дев’ятому класі ми почали цікавитися естрадою і «бітлами». Найулюбленішим нашим музичним колективом став американський гурт «Чикаго» (він і донині мій найулюбленіший). Тому в дев’ятому класі ми створили свій вокально-інструментальний ансамбль. Грали свої пісні й популярні композиції.

Тоді виявився мій композиторський талант. Я почав писати пісні від першого кохання. Закохався у балерину. Від нерозділеного кохання з’явилися пісні. Тож я завдячую і школі, і гуртові, і невзаємному коханню. Досі збираємося, адже ми друзі з дитинства… Потім була консерваторія, декілька сольних концертів у великому залі консерваторії. Потім нас розділили: кого в москву, кого в Харків, хто в Києві залишився — порозліталися. Але нині ми дружимо, підтримуємо одне одного. Кожен із цього гурту знаменитий у своїй сфері.

Розкажіть про рік, який ви прожили в Харкові. Це сталося, коли ви здобували ступінь магістра?

Це було в дев’ятнадцять років, коли я закінчив школу та вступав у москву. Я успішно закінчив школу — і мене порекомендували в московську консерваторію.

Єдине, чого я не зрозумів, — це те, що на три місця контрабасистів приїхало понад двадцять музикантів: десять московських і ще з інших регіонів. Але я був самовпевнений, адже класно грав на контрабасі. Вони обрізали мене: за контрабас поставили четвірку, а за гармонію та сольфеджіо — трійки. Тоді зрозумів, що за балами не пройду. До мене, до речі, підійшли педагоги й натякнули мені не лізти. Син знаменитого композитора Марка Фрадкіна був контрабасистом. Ясно, що його прийняли.

Тому я повернувся. Не пройшов до москви, а в Києві вже було запізно. Залишалися тільки ростов-на-дону й Харків. Я вирішив, що Харків — це все-таки Україна. За десять хвилин до закриття я подав документи. У москві я забув ноти для акомпанементу, але зіграв без нот та отримав п’ятірку з плюсом.

У мене досі руки чешуться, щоб пограти на контрабасі. Я років двадцять грав на цьому музичному інструменті: одинадцять років у школі, далі п’ять — у консерваторії, а потім — у симфонічному оркестрі. Тобто я багато відіграв. Тому в мене накачані пальці. Якщо душити когось, то можна легко задушити. Москалям будемо глотку рвати — у мене сильні руки.

Ви знайомі з усіма президентами України. Хто ваш найбільший фанат?

Ми були в хороших взаєминах із Кравчуком, Кучмою та Ющенком. Із Зеленським ми ж артисти. Тож знайомий з усіма президентами, зокрема з Порошенком. Мабуть, найбільшим фанатом був Кучма. Це я знаю точно. Я товаришував із начальником охорони Кучми. Він казав, що Кучма, коли відпочиває, слухає Зіброва, особливо «Хрещатик» — це його улюблена пісня. Я передавав диски, потім ми з Кучмою познайомилися особисто.

У вас дуже цікава сімейна історія: донька Діана — пресаташе, менеджерка й маркетологиня, а дружина Марина також ваша головна наставниця і продюсерка.

Раніше авторкою сценаріїв до багатьох моїх кліпів була Марина. Вона займалася і монтажем. Тепер уже останніх років п’ять цим більше займається Діана. Нині інші часи: тоді була естрада, було трохи простіше, а в шоу-бізнесі треба розбиратися — тут молодь керує. Діана дуже здібна. Я радий, що ми працюємо разом. Наша сім’я — це така мафія, я вважаю. Я не соромлюся сказати, що є Зібровська мафія.

Про вас часто розповідають, що, коли ви працюєте на корпоративах, мовляв, є артисти, а є Павло Зібров.

Мене запитують: «Як вас називати: народний артист чи професор?». Я відповідаю: «Професором називати не треба, просто кажіть: “Легенда української естради Павло Зібров”». А чого легенда? Просто так удвічі дорожче, розумієш?

Цього року виповнюється сорок років моїй творчій діяльності. Я хочу зробити тур, проїхати Україною, нагадати про себе і, безумовно, поспівати старі пісні з тими, хто йшов зі мною ці сорок років. Звісно ж, у новій обробці — зробимо нове, сучасне прочитання. Дуже багато нових пісень, тож буде надзвичайно цікаво. Чекайте у своїх містах. Восени ми однозначно проїдемося колективом.

Розкажіть про період у своїй творчості, коли ви працювали з Юрком Рибчинським.

Ми з ним познайомилися понад тридцять років тому. Уперше ми зустрілися, коли мій диригент попросив мене віднести Рибчинському якісь ноти.

Я сказав йому, що маю певні доробки. Юрко запросив мене сісти за рояль. Я показав йому декілька пісень. А потім запитав, чи можна з ним попрацювати. Якийсь текст був на столі.

Доля склалася так, що ми були в одній компанії. Тоді вирішили написати про Київ.

А після «Хрещатика» він подивився на мене й сказав: «Павле, запам’ятай: ця пісня звучатиме вічно, тому що вічно будуть Київ, Хрещатик, Україна. Це буде пісня, яка годуватиме тебе все життя». Коли ми запустили її по радіо й через тиждень вона по декілька разів стала звучати по всіх областях із брехунця і «Променю», тоді я зрозумів, що я звєзда. Не зірка, а саме звєзда.

Поговорімо про сучасний період. Так сталося, що після проєкту «Ліга сміху» та шоу «Мамахихотала» ви опинилися на новій хвилі популярності. Нині ви часто жартуєте зі своїх зовнішності й кольору волосся. Звідки у вас ця самоіронія?

Я люблю шуткувати. У мене немає поганого настрою, чесно… Для мене немає поганих людей — для мене всі люди добрі. З усіма я знаходжу спільну мову через жарт, анекдот. Крім нинішніх ворогів, ясна річ.

Я навіть можу бути меншим. Як говорить моя мама, якщо ти хочеш уладнати якесь питання, не йди в лоб, не сперечайся, будь меншим. Тобто поступився, жар спав — і все, і нормальні взаємини з людиною, старшою чи молодшою. Тому я комунікабельна людина й легко йду на контакт.

Я люблю людей. Бачу, що мої пісні подобаються багатьом — від малого до старого. Коли вони дивляться такими очима, це наповнює усе моє єство любов’ю, радістю, добром і теплом. Тому я такий. Я не можу бути злим чи поганим, тому що я відчуваю любов слухача та глядача. Я дуже вдячний їм, що вони є в мене. Я віддаватиму сторицею та співатиму їм, наповнюватиму їх на своїх концертах, гастролях, зустрічах, у селфі — де тільки попросять, де тільки побачать мене: у маркетах чи на вулиці. От учора до мене підійшла жіночка з Миколаєва, яка подякувала мені за творчість. Жінка, яку я ніколи раніше не бачив. Ну як не жити, не творити, не дякувати Богу, цим людям та Україні, що я саме тут народився і творю, а не деінде?

Нині багато артистів старшого покоління удають, що аудиторія доросла до їхніх пісень. Як ви ставитеся до того, що молодь сприймає вас як мем?

Я міг би сидіти в зручному кріслі, курити бамбук і розповідати, який я народний-пренародний, скільки в мене нагород і грамот, як мене шанують, але це дурня. Поки я живу на білому світі, треба вчитися. Я дуже багато вчуся у молоді. Викладаю у Київському національному університеті культури й мистецтв, де є завідувачем катедри естрадного співу. Учуся у Діанки, тому що вона профі. Це тепер шоу-бізнес, а не естрада. Навчаюся і не соромлюся запитувати. Подивіться, яке обладнання, які студії звукозапису, які звуки, ритми й напрями нині є. Ну, це ж цікаво.

Дуже прикольно, що ваша музика не йде, що ви робите кальку на себе тридцятирічної давнини.

Навіть «Хрещатик» є у дванадцяти варіантах. У мене є і джаз. Панотці співають. У мене співають у духовній академії. За роялем сидять. Вокальна група дівчат. Є рокери, три рокери співають так, що сорочка завертається. Латино є. Є попса. З духовим оркестром я знімав. У ТЦК грав «Хрещатик» із сорока військовими музикантами. Усі побігали, усі відчиняли двері та вікна.

Якою була ваша реакція, коли Юрій показав вам пісню «Мертві бджоли не гудуть»?

Ми писали її разом. Я жив тоді в невеличкій кімнаті. Ми з Юрком приїхали зовсім іншу пісню писати. Хтось замовив нам гімн чогось — я не пам’ятаю точно. Я тільки з ним написав понад 20 гімнів різним містам, заводам і фірмам. Наприклад, фірмі «Анаконда», уявляєте? Ну, музику-то нормально. Говорю: «Юрку, що ж ти писатимеш про фірму “Анаконда”? Це восьмиметровий удав якийсь». Але він знайшов вихід, він молодець. До речі, ми написали гімн «Епіцентру». Написали гімни також Палацу спорту й університетам Шевченка та Грінченка в Києві. Це такі серйозні роботи.

Я тоді палив сигарети. Накурилися ми й кватирку навіть не відчинили. Мама якраз прийшла з базару. Першою її фразою були слова: «Ой, діти, ви тут накурили! Ой, що ж це таке? Мертві бджоли не гудуть».

Мама зробила свою справу й пішла кудись, а ми попрацювали й написали «Мертві бджоли не гудуть». Уже тридцятиліття цієї пісні відзначили. Тепер вона звучить по-іншому — у стилі ламбади. Модний композитор і співак зі Львова Юлік зробив аранжування. Так вона заграла новими барвами.

Знаю, що ви їздили в Афганістан у 1980-х роках.

Я тоді ніс строкову службу. Ми їздили двічі. Коли приїхали вперше, я побачив убитих і поранених… Залишився певний шрам.

Й от минуло тридцять років. У 2014 році почалася війна в Україні. У 2022-му відбулося повномасштабне вторгнення. Ситуація знову повторилася: знову ви співаєте у шпиталях, знову виступаєте для військовослужбовців…

Діти, переселенці, бабусі по 70–80 років. Тяжко, що вони з Маріуполя, що вони втратили все. Й от ми з бабусями співаємо наших пісень. Уявляєш, як це здорово? Просто сядеш із нею, візьмеш за ручку й поговориш. Вона згадає про синочка, якщо він не загинув; якщо загинув, то розповість якусь історію. Це навіть не якісь концерти. Бувають концерти, а буває, що лише кілька пісень заспіваю, а потім ми з ними під гітарочку чи акапельно просто говоримо.

Найстрашніше співати для дітей, які через війну залишилися сиротами. Якось ми приїхали до повних сиріт, у яких нікого немає. Це дуже страшно. Сльози ллються, я не знаю, що співати з ними. Розумієш, що їх треба обігріти. А дітки знають, що до них приїжджає дядько Павло. Вони співають «Червону руту». Їм по сім, десять, дванадцять років, а вони вже співають нашу «Червону руту». Це діти зі Сходу, з узбережжя Азовського моря, де мало хто в побуті чув українську мову. Ці дітлахи перейшли на українську.

Військовослужбовці часто пишуть вам?

Мене знайшов артилерист Павло Зібров. Він не родич мені. «За Зіброва» — написали на снаряді й пускають по москалях. Від Зіброва по москалях.

Ви відкриті до різних колаб: і диджеєм виступаєте, і з «Карною» виступили, зігравши «Party на Прикарпатті», і в кліпі Жадана знялися. Як ви відкрилися до цих експериментів?

Мені цікаво те, чим я раніше не займався… Але це й вплив Діани. Коли я зробив реп, через два-три дні про мене дізналося багато студентів і школярів. «Дядьку Павле, привіт! Ви — наш». Тобто потрібно не спати. Я мало сплю нині. Ну, можливо, через вік… Мені вдосталь шести годин. І мені потрібно чимось займатися. Тому мені цікаво. Мені цікаво жити. Розумію, що життя дається один раз. Треба прожити його на всі сто, а може, і на сто двадцять відсотків. Потрібно цікавитися, жити на повну.

Слухайте інтерв’ю у подкасті «Музичне бубубу».