Його історія облетіла всі світові медіа. Якби ми не чули розповіді цієї людини на власні вуха, то теж не повірили б. Якби якийсь із голлівудських сценаристів написав такий сюжет, його звинуватили б у надмірній вигадці й нереальності: такого не буває. Але це історія, яка сталася в Україні, на Харківщині.
І вона — квінтесенція поняття «війна». Це водночас драматична, героїчна й щемка розповідь про братерство, надлюдські старання і силу духу попри все.
Це історія Костянтина Власенка — 49-річного солдата, який самотужки тримав позицію під Куп’янськом, після того як унаслідок обстрілу загинув його побратим, а сам Костянтин дістав поранення ніг, що врешті закінчилося ампутацією. Його порятунок став першою в історії війни евакуацією пораненого з поля бою за допомогою безпілотника.
Ми поговорили з Костянтином у палаті харківського військового шпиталю, де стан піхотинця після усього, що він пережив, стабілізували, провівши потрібні операції. Сьогодні в «Станції “Держпром”» Марія Малєвська й Олександр Бринза поспілкувалися з людиною, чиє імʼя увійде в підручники історії. Рушаймо.
Відділення хірургічної інфекції та термічних ушкоджень харківського військового шпиталю, палата на чотирьох пацієнтів. На ліжку по центру — чоловік із коротко стриженим волоссям і довгою бородою. У нього ампутація обох стоп — приблизно до середини гомілок.
Питаємо, яке звання має Костянтин. Відповідає, що простий солдат, служити пішов сам — навіть мусив підробити щось із документів, бо за здоров’ям не проходив. Родом із Кривого Рогу.
Це не було класичне інтерв’ю. Костянтин розповідав і розповідав, нам лишалося тільки щось уточнювати й перепитувати, чи правильно ми почули сказане. Через хвилину-дві після початку його розповіді в палаті стало тихо-тихо. І пацієнти, і родичі, які приїхали їх навідати, принишкли. Лише періодично було чутно вигуки пошепки, що видавали: отетеріли від цієї історії не тільки ми.
— Був на позиції 491 день.
— Це півтора року? Правильно я рахую?
— Так, якщо рахувати, то, мабуть, так виходить.
— Яким числом у вас бойове розпорядження?
— Другого червня [2025 року] я пішов за побратимом, евак провів. Від дістав поранення. На «пелюстку» наступив. Третього червня заступив замість пораненого побратима, якому провів евак. Моя служба тривала 491 день.
— Як ви це витримали?
— Треба. Моя земля, мої люди, треба захищати, стояти до останнього. Хоч і пропонували в полон здатися, але я не міг собі дозволити цього.
— Хто вам пропонував?
— Ворог наш.
— У вас був прямий контакт?
— Не прямий, вони чи то колонку, чи то грамофон скинули. І психологічно тисли. Усе це я пам’ятаю. «Братуха, ми знаємо, що ти тут. Твої товариші не допоможуть тобі». Вони вже знали, що я поранений, що я трьохсотий. Я залишився без побратима, я залишився сам. Наодинці залишився із 16 лютого. Із 16 лютого по четверте жовтня я уже був сам.
— Ви самі тримали позицію?
— Так. росіяни скинули ці грамофон чи колонку, але я того й не бачив. І це ж записали як аудіо: «Братуха, ми знаємо, що ти тут. Твої товариші не допоможуть тобі. Ти чув вибух? Наступний може бути в тебе. Ми не хочемо тебе вбивати. Постав банку чи пляшку на вікно. Білий ліхтар виведе тебе. А далі — полон, обмін і додому». І все це повторюється, повторюється. Це ж запис. На що я просто викрикнув: «рускій воєнний корабль, іді…». Ну й усе. Потім вони побачили, що я не ведуся на їхню пропаганду. Прилетіли, і було два скиди: ТМ-ки. Я думав, що вже не виживу. Але мені ж їжу скидали, воду скидали. Та й сміття треба було виносити. Це я уже був без ніг. Ліву ногу загубив у квітні, а в травні відрізав собі вже праву. Кістка вилізла й заважала виповзати по їжу, продукти, і виносити сміття. То тупим ножом сам відрізав собі вже праву ногу.
— Там був некроз, і ви ніби не відчували? Чи відчували?
— Я усе відчував. Обмочився. Але так треба було, бо могло початися зараження.
— А чим ви відрізали?
— Тупим ножем. Тим, що відкривав. Якщо відкривати тушкованку ножем, то він тупиться.
— А першого поранення ви коли зазнали?
— Перше поранення (я не вважаю це пораненням) сталося п’ятого червня. Я тільки заступив, коли проводив евак. Тоді я сплутав ворожий дрон із нашим. Мене попередили, що мають посилку скидати. Я чув «птаху» й зарано виліз. Друга птаха, якої я не чув, була позаду. Тільки-но я подивився, як на мене скид полетів. Уламки, у шию залетіли й вилетіли кульки, і в нозі залишилася. Тепер я в аеропорту дзвенітиму. Добре, що той, який у шию залетів, не зачепив ні артерії, ні гортані. Я ще не знав, що він вилетів. Уже коли заховався, почав серветки прикладати. Ніби зупинив кровотечу. Але чую, щось булькотить і булькотить. Футболка ставала дедалі мокрішою. Думаю, та де ж воно? А воно позаду вискочило. То я потім позаду ще наклав. Це було перше. Але я не вважаю, що це поранення.
— А потім оте, як, ви кажете, ногу загубив. Як це відбулося?
— Це був скид. Ворог «птахами» прилітав і кидав. Це коли ми вже вийшли з позиції, яку затопило. Була відлига. І нашу позицію почало топити. Ми знайшли інше укриття. Плити розбили, ворог бачив нас. І був скид… Улучив у ноги: ліву ногу перебило й зачепило праву. Одяг у нас був мокрий. Хоча хлопці й скидали нам сухе, але переодягнутися уночі дуже небезпечно та незручно. Сиділи мокрими. А вночі вдарив мороз. Плюс ноги перебито. Потроху почалось обмороження.
— Тобто на поранення наклалося обмороження?
— На наступний день почалася відлига. Шістнадцятого лютого я загубив побратима. У нього був день народження — ювілей, 50 років. Я не вберіг його. Він був божою людиною. Мені з ним було важко, я трохи оберігав його. А цього разу не зміг, бо мав поранення. Не зміг його захистити. Він загинув. Стався скид. І він потрапив на нього. Ворог полюбляє уночі скидати, щоб не видно було, де поранення, що мотати. До ранку він не дожив. Шістнадцятого лютого я залишився уже сам.
— А нога дотрималася у вас до квітня?
— Так. Я не врятував її. Не зміг уберегти ні лівої, ні правої. Знав, що не врятую лівої, бо її уже перебило. Розумів, що мені треба шукати друге укриття. Я спочатку зробив собі СП, хлопці скинули мені все потрібне, щоб вести службу далі.
— Ви самі наклали собі турнікети?
— Турнікет, бандаж. Я знаю, що турнікета довго залишати не можна. Спочатку я наклав турнікет, потім, як уже кров не сильно виливалася, я зробив собі бандаж і зняв турнікет. Далі хлопці скидали мені ліки: бетадин, антибіотик, знеболювальне. На знеболювальних я був приблизно місяць-півтора, потім відмовився від них. Я не хотів до них звикати й потихеньку звикав до болю. Так я і звик, і жодного знеболювального вже до четвертого жовтня не вживав. А евак відбувся… Це чудо. Там стільки людей залучено, що я просто вдячний їм…
— Це була не перша спроба евакуювати вас?
— Не перша. Першою спробою було заміну зробити, не евакуювати. Хлопці не могли дійти, бо ворог наростив свій льотний потенціал. Вони двохсоті. Я уже хотів, щоб ніхто не йшов за мною.
— Тобто тих, які йшли вас замінити, убили, тож вони не доходили до вас?
— Не доходили. То я уже не хотів, щоб ішли. Я уже згоден був залишитися там назавжди.
— Як урешті вдалося вас витягти? Розкажіть про цих людей.
— Ці люди якісь ангели. Люди, які зробили цей дрон. Це великий дрон, як ліжко. Низький, щоб під нього можна було підлізти лежачи. Крісло в ньому зроблено з клейонки. Ти замикаєш карабін, й опускається лебідка на цьому дроні. І вони піднімають.
— Прилетів тільки дрон?
— Прилетів тільки дрон. Без людей. Мене проінструктував пілот, який забирав. Я усе зрозумів. І записка була, і відео було — мені скинули. Я усе швидко зробив, і ми полетіли. Тільки-но причепився, я показав «окей» і сердечко. Вони посміялися, і ми полетіли. Це таке кріселко, воно між ніг і грудей. Мені потім казали, яка там висота. Але я не боюся висоти. Дуже сильно переживав, коли летіли над водою, бо плавати я не вмію.
— Скільки часу ви летіли?
— Я у такому стані був тоді, що не скажу, скільки летів. Відстань була щось чи 16 чи 18 кілометрів. Висота — три десятиповерхівки. Пілот потім сказав, що ще вище було.
— Ви вниз не дивилися?
— Дивився. Я заходив — було одне, а 491 день пробути — голова варила чуть-чуть уже не так.
— Бороди ви ще не стригли після того чи стригли там?
— Не стриг — не було чим.
— Як ви нині почуваєтеся?
— Додому хочу. Добре почуваюся. У мене тут дуже нормальний колектив.
— Хто чекає вас удома?
— Мама, дружина. Пропустив, що донька вийшла заміж, коли я був на позиції. Пропустив весілля доньки. Але, думаю, іще наздожену.
— Можливо, хочете щось передати публічно всім тим багатьом людям, які зробили так, щоб ви звідти вибралися?
— Уклін — це мало. Уся моя душа, усе моє життя належить їм. Усе, що вийде в мене, для них зроблю. Багато людей залучено. І військовослужбовців, і людей, які розробили цей дрон. Пілот ніс мене не як мішок із картоплею, а як людину. Ніби він на справжньому літаку. Я дуже вдячний йому. Я тільки вчора дізнався, що він мій земляк із Кривого Рогу. Іще й з того району, де я живу.
— Скажіть мені, де ви брали сили стільки часу протриматися, та ще й й такому стані, з такими пораненнями?
— Я не знаю.
— Як ви підбадьорювали себе?
— Бог допомагав. Підбадьорювало командування. У мене дуже хороший ротний, дуже хороші хлопці, мої побратими. Усі вони переживали за мене. Якщо мені приносили посилку, і ворог знищував її, одразу була ще одна. І Бог допомагав. Ангели-охоронці. Перший мій позивний був Сокира. А потім ротний зробив так, що я Магурою став. І забрали мене вже з позивним Магура. А потім дружина телефонує мені й каже: «А ти знаєш, що Магура — це не тільки наша гора в Україні, а це в старослов’янській, українській мітології дочка Перуна». А вона з крилами, каже. З крилами, та ще й надихає на військо. Виходить, ти був сокирою, утратив ноги, а став Магурою, на крилах тебе забрали.
Щоби врятувати воїна, об’єдналися армійці відразу кількох бригад і навіть корпусів. Евакуаційних операцій такої складності в українському війську ще не проводили, розказав командир 10 армійського корпусу Артем Богомолов.
Евакуйовували бійця гексакоптером українського виробництва «Аюдаг-6», відомим як Heavy Shot. Для цієї місії інженерам компанії Gurzuf Defence спільно з військовими довелося додати певні деталі й дещо доробити в дроні.
Участь у місії брали військовослужбовці 10 корпусу, 30-ї, 14-ї та 92 бригад. Це були підрозділи безпілотних систем, артилеристи, ребівці, протиповітряна оборона. Щоби борт із Костянтином долетів до місця призначення, була потрібна ретельно спланована багаторівнева спецоперація із прикриття.
Подробиці цієї місії — тема для окремої великої програми. Бо робота й надзусилля усіх цих людей увійдуть у підручники, як і історія того, кого вони врятували.
Більше новин із Харкова, подкасти, українська музика — у нашому застосунку для Android | iOS
Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»
