Через три роки мало хто повернеться з війни, але й це право забрали із закону про демобілізацію

У новому випуску автор подкасту «Пліч-о-пліч» Володимир Носков познайомився з нацгвардійцем Михайлом, до якого побратими звертаються на позивний Шарік. Він попросив не називати його прізвища з міркувань безпеки.

Наша подкаст-бесіда із 28-річним старшим солдатом 5 Слобожанської бригади Національної гвардії України відбулася якраз тоді, коли Михайло повернувся до бригади після відновлення здоров’я через поранення на передовій поблизу села Кліщіївка, що на Донеччині. Населений пункт на Бахмутському напрямку українським військовослужбовцям удалося звільнити 17 вересня 2023 року. Але ворог і далі несамовито обстрілює місцевість зі складним ландшафтом. І нині захисник проходить військово-лікарську комісію, готуючись знову вирушити з побратимами на бойове завдання.

Боєць усміхається: за час, поки йому довелося через лікування побувати в шпиталях і вдома, у Михайла у грудні минулого року народився синочок. І він із коханою зміг насолодитися першими місяцями життя малюка. Але ситуація на східному фронті Михайла геть не тішить. Тому вдома засиджуватися не час. Треба й далі нищити ворога на українській землі. Для нього ця війна — не просто боротьба з російською ордою, а боротьба за вільне майбутнє власного сина.

Колишній айтівець у перший рік широкомасштабного вторгнення росіян брав участь у боях за Балаклію, Ізюм і Борову, що на Харківщині. Згодом 5 Слобожанську бригаду Нацгвардії відправили на Донеччину — Михайло з підрозділом чинив опір російській армії в Серебрянських лісах, під Кремінною та в Кліщіївці. Воїна нагороджено «Золотим хрестом» і нагрудним знаком «За доблесну службу».

До нового витка російсько-української війни життя пожбурляло Михайла: чоловік працював на будівництві різноробом і зварювальником, їздив на заробітки до Польщі, та зрештою зміг освоїти комп’ютерне програмування і став працювати в IT-компанії. Війна, як то кажуть, аж ніяк не входила у плани Михайла та його нареченої.

Тому вранці 24 лютого 2022 року його заскочили зненацька повідомлення рідних про бомбардування аеродромів, штурми кордонів і просування російських військ у глиб Харківщини, Сумщини, Чернігівщини й Херсонщини. Щойно зміг допомогти родині придбати найпотрібніше на перші тижні повномасштабної війни, одразу рушив до ТЦК. Його колектив якраз збирався виїжджати в евакуацію. Там Михайлові порадили самому сходити до найближчої бригади ТрО або підрозділу Нацгвардії. Так він і став одним із солдатів 5 Слобожанської бригади НГУ.

Починав воювати з піхоти, а потім опанував керування дронами. Нині його не тригерить веселе життя в мирному Харкові. Більше засмучує, що дехто на вулицях став відводити очі від людини у військовій формі. Або бентежить те, що сьогодні багато хто став сприймати військовослужбовців як людей, які мають багато грошей.

Ми з нацгвардійцем Михайлом на позивний Шарік говорили про цінності захисника, батьківство та зрештою про чесність — як нашу перед державою під час війни, так і влади перед військовослужбовцями, які мають право знати, коли після пекельних боїв їх відпустять зі Збройних сил додому.

Пліч-о-пліч