«Санітарки сказали: “Якщо є дружина, нас немає”»: за лаштунками життя жінок, що доглядають тяжко поранених ветеранів

«Три місяці я жила в електричках, потягах і машинах. Іноді мені здається, що ця біганина ніколи не скінчиться… Я дуже хочу, щоб усе було так, як до війни, хочу відчути турботу, хочу почутися жінкою, а не ломовою конякою».

«Дві доби я шукала його самотужки. Це було найстрашніше. Я ніби знаю, що ось він, живий, йому дали у стабпункті зателефонувати, але після того дзвінка — прірва».

«Санітарки сказали: “Якщо є дружина, нас немає”. Тобто коли я попросила допомогти підтягнути чоловіка в ліжку, бо він сповзав, просто треба було підтягнути його вверх на простирадлі».

«Побачите: сидітимуть у переходах із протягнутими руками або без рук чи ніг, і ми даватимемо їм милостиню. Тому що вони можуть не мати дружини, матері чи сестри. Я здорова жінка, але й то втомилася: це все триває понад сім місяців».

Це не просто уривки з інтерв’ю жінок, що після тяжких поранень воїнів перебувають із ними в лікарнях, реабілітаційних центрах і вдома 24/7. Це їхній біль. Вони мало з ким діляться ним.

Рідні завжди першими підставляють своє плече, але й вони виснажуються. Жінкам за час догляду доводиться освоювати безліч навичок з інших професій, геть не відомих людині, що має звичайне життя. Водномить вони стають санітарками, нянями, певною мірою навіть медикинями, як-от реабілітологинями, а також юристками, психологинями, соціальними працівницями тощо. Їхня доглядова праця невидима широкому загалу й неоплачувана. Ба більше, деякі сусіди та знайомі починають дивитися на них як на тяжко покараних Богом або як на жінок, які принесли себе в жертву заради чоловіка. Погодьтеся: коли бачиш таке ставлення до себе, хочеться вити вовком і сховатися від усіх за високим муром. Проте, залишившись сам на сам із безліччю проблем, можна й не подужати всіх труднощів.

Тим часом лікування та реабілітація бійців із серйозними фізичними та ментальними порушеннями здоров’я потребують іще більше уваги й ресурсів. Тому в цей особливо важкий для родин час держава з допомогою відповідних фахівців і служб має підставити тверде плече. Про це ведучий подкасту «Пліч-о-пліч» Володимир Носков міркував, коли гортав дослідження правозахисного центру для військовослужбовців «Принцип» про близьких ветеранів і доглядову працю.

Співзасновниця та голова правозахисного центру Любов Галан розповіла: щоби краще зрозуміти потреби людей, які впродовж пів року й довше доглядають своїх близьких воїнів, фахівці записали та проаналізували дев’ятнадцять глибинних інтерв’ю. Респондентки — жінки з різних міст України. Серед них — сімнадцять дружин, одна мати й одна старша сестра. Мета аналітичної записки, яка вже лягла на стіл очільників Мінветеранів, Мінсоцполітики й МОЗу, — окреслити проблему невидимої та неоплачуваної доглядової праці, яку виконують близькі та рідні військовослужбовців.

Зрештою, дослідження «Принципу» порушує питання про нагальну потребу розроблення систематичної та комплексної соціальної політики, спрямованої на підтримку піклувальників. На думку ведучого Володимира Носкова, дослідження «За лаштунками турботи: близькі ветеранів і доглядова праця» буде важливим для всіх родин, які впродовж багатьох років присвячують своє життя догляду важкохворих, жертвуючи роботою, особистим життям та іншими життєвими благами. Про результати дослідження ведучий говорив зі співзасновницею та головою правозахисного центру для військовослужбовців «Принцип» Любов’ю Галан, а також зі співавторкою дослідження «За лаштунками турботи: близькі ветеранів і доглядова праця» Тіною Полек.

Також у розмові взяла участь військова психологиня Марія Россова, яка підтримує в скрутну хвилину бійців Нацгвардії та дистанційно їхніх рідних. Пані Марія сказала, що подеколи їй складно підтримувати постійний зв’язок з ушпиталеним, оскільки його можуть перевозити з міста в місто по різних медзакладах. А ще до обговорення долучився харківський лікар Михайло Сидорчук.

Пліч-о-пліч