play_arrow

Пліч-о-пліч

«Я знаю людей, що ховаються від армії. Вони не щасливі, а я щасливий»

micВолодимир Носков today30.04.2024 296

Тло
  • cover play_arrow

    «Я знаю людей, що ховаються від армії. Вони не щасливі, а я щасливий» Володимир Носков


Ведучий Володимир Носков зізнався: зловив себе на думці, що журналістові, мабуть, найскладніше готувати програми з друзями й про друзів. А особливо з тими, за яких хвилюєшся від перших днів широкомасштабного вторгнення. Ти щодня відкриваєш стрічку фейсбуку, щоб дізнатися, чим живе воїн, з яким ти колись сперечався в Каразінському університеті, мерз разом із ним на майдані Свободи в рідному Харкові під час акцій Помаранчевої революції, прогулював пари в саду імені Т.Г. Шевченка біля альма-матер і, звісно, радів з його першого кохання.

Усі загострення на фронті та брак зброї переживаєш особисто, бо знаєш: твій товариш б’ється з російською навалою, що має величезну перевагу в озброєнні. Водночас Володимир точно знає, що наші воїни «виїжджають» на кмітливості й несамовитій мотивації назавжди вигнати з української землі російських окупантів. Одначе наші хлопці теж не залізні. Вони виснажуються на передку — і фізично, і емоційно. Їм потрібен перепочинок, можливість демобілізуватися у визначений законом час. Їм потрібна заміна новими добре підготовленими військовослужбовцями. І навіть складно уявити, що переживає армієць, якого у 2022 році називали героєм, а тепер ні́кому стати його наступником.

Бо здорові чоловіки призовного віку ховаються від представників ТЦК, мовляв, понад усе хочуть жити. Наші захисники й захисниці теж понад усе хочуть вижити в цій клятій війні. Вони мріють повернутися до коханих, бавитися з дітьми, рибалити та займатися улюбленою справою. Але їхній вибір під час російсько-української війни одностайний: боротьба за вільну Україну. А в якій державі хочуть жити ті, хто переховується від армії?

Непрості думки юрбилися в голові Володимира перед розмовою зі студентським товаришем. Бо він відчуває, як тому зараз непереливки попри оптимізм. Востаннє він із Володимиром Скориком (а так звати його студентського побратима) бачився похапцем між роботою. Володимир біг на якусь подію, а його товариш — на фільмування чергової реклами. Однак ранкові вибухи ворожих ракет і бомб у Харкові, Києві й Херсоні, на Сумщині й Чернігівщині, а також в інших регіонах 24 лютого перевернули наше життя догори дриґом. Від початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну студентський товариш ведучого подкасту на фронті.

Доброволець служить у бойовому (штурмовому) підрозділі Збройних сил України. Специфіка бойових завдань військ спеціального призначення не дає нам розгорнуто розповісти про участь Володі у великому опорі. Знаємо, що він спочатку, як тероборонець з автоматом, полював за російськими групами ДРГ в Харкові й чатував на блокпостах. А згодом його підрозділ вирушив звільняти села й селища громад на Харківщині. Улітку 2022-го дістав поранення на півночі області. Воював під Бахмутом, що на Донеччині. Нині військовий виконує завдання десь неподалік Харкова. На фейсбук-сторінці старшого солдата Скорика написано: «Коли, як не сьогодні?! І хто, як не ми?!». І це його тверде переконання ще не раз прозвучало в сьогоднішній нашій розмові.


Пліч-о-пліч

0%