Сенді з «Кракена»: «Ми маємо плекати своє й остаточно викорінити все російське»

Начальниця психологічної служби спецпідрозділу «Кракен» на псевдо Сенді мріяла про психологію ще зі школи, але торувала тривалий шлях криз і сумнівів, перш ніж знайти своє справжнє покликання. Вона обрала шлях до війська, хоч і потрапити туди їй було непросто. Нині вона вдячна, що в неї повірили її командири. Сенді допомагає бійцям долати наслідки акубаротравм, хронічного стресу й розриву комунікації, досліджуючи «мапу їхнього психічного здоров’я».

Сенді, коли ви потрапили до війська?

У грудні 2023 року я тільки подала документи. Мій шлях до війська виявився довгим. Спочатку мене не хотіли брати, і лише наприкінці лютого вдалося отримати відношення. Через це я буквально на кілька днів спізнилася на подачу до центру БЗВП (базової загальновійськової підготовки — Ред.). У підсумку поїхала туди аж у березні, а до бригади потрапила вже в травні.

Це було пов’язано зі станом здоров’я чи бюрократичними перепонами?

Чому не хотіли брати — мені тоді не пояснювали. Вибір у мене був невеликий. Подавалася тільки в Третю штурмову, але вони не відповідали. Тоді я подала документи в «Азов» — там відповіли майже відразу. Але комунікація не складалася. У мене залишалося багато запитань і мало відповідей. Я дуже тривожна, тому відчувала щось не те. Сталося так, що я саме робила спільні збори з дружинами та знайомими бійців Третьої штурмової й загалом із цього Азовського руху. Я запитала їх: «А можете дізнатися? Можливо, є хтось із “Азову”, щоб розпитати про службу? Бо мені мало що відповідають, а я уже готова їхати». Мені кажуть: «Зачекай, нам якраз потрібен психолог у батальйон Третьої штурмової». У підсумку мене обрав сам батальйон, а не бригадний рівень. Отак я туди й потрапила.

А який саме батальйон?

Перший штурмовий батальйон.

Ви прагнули потрапити саме в Третю штурмову? Для вас був важливий націоналістичний складник, ви обирали за цим принципом?

Насправді ні. Мені навіть трохи соромно, що тоді я не була досить свідомою у цьому питанні. Моя національна просвіта фактично почалася уже в бригаді. Спочатку це були хорунжі лекції. Я приходила на них разом із бійцями наших штурмових рот і слухала. Заразом так і знайомилася з військовослужбовцями. Згодом у нас з’явилася Хорунжа школа. Мені вдалося потрапити якраз на першу хвилю. Це були 14 інтенсивних днів, повністю присвячених історії України, бригаді, її традиціям та ритуалістиці. Це було неймовірно цікаво! До війська я була досить толерантною, але в армії це змінилося. І я зовсім не цураюся цього — навпаки, пишаюся, адже для мене стали очевидними відповіді на важливі запитання, з’явилися глибокі сенси.

Повертаючись до вашого запитання про те, чому для мене було важливо потрапити саме в Третю штурмову чи «Азов», то зазвичай їх обирають тому, що це підрозділи, які несуть зміни. Мені не подобаються стереотипи, хоча тепер я розумію, що розповіді про «класичні совкові ЗСУшні бригади» часом мають під собою підґрунтя. Мені ж хотілося бути дотичною до змін, змінювати бачення психології та загалом підхід до неї. Найголовнішим для мене було допомагати людям, які роблять величезний внесок у перемогу, і розвиватися самій.

Добре пам’ятаю свій другий день у бригаді. Я зустрілася з головним психологом, який допомагав мені. Він сказав: «Ти така наполеглива! Усе ж таки потрапила сюди». А коли почав розповідати, як усе влаштовано та які тут принципи, згадав про технологічний складник. У мене аж очі загорілися! Я зрозуміла: «Так, я зробила правильний вибір!». Для мене це відчувалося так, ніби розправилися крила, адже цивільного життя я не розуміла: для чого живу й що роблю. Це було справжнє звільнення.

А як довго ви встигли попрацювати за фахом, перш ніж потрапили у військо?

2014 року я вступила на психологію. Спеціальність була пов’язана з психофізичними порушеннями в дітей, тому навчання і практика минали з дітьми, які мали різні нозології. Тоді це була моя база. Проте після другого курсу я розчарувалася у навчанні й пішла працювати асистенткою. Зрештою ця сфера повністю поглинула мене аж до 2021 року. А далі сталася екзистенційна криза. Я зрозуміла, що варто повертатися до джерел, адже мріяла займатися психологією ще зі школи. Тож у 2021-му, якраз за пів року до повномасштабного вторгнення, почала брати приватні уроки з психіатрії та дорослої психології, щоб поступово відновити знання.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я перебувала у відпустці за кордоном. Мала повернутися за два дні, але не склалося. Чотири місяці просто-таки випали із життя. Додому повернулася у червні 2022 року й відтоді активно взялася за відновлення справи, яка живила мене. Тоді знайомий психотерапевт і психіатр узяв мене до себе на практику, оскільки сам не давав ради великому потоку людей. Моїм завданням було диференціювати запити: визначати, чи потрібне психіатричне втручання, чи досить тільки психотерапії. Це дало мені чудову базу для практики й розуміння різниці між станами. Згодом я почала проводити власні індивідуальні консультації та, звісно, паралельно постійно навчалася. Для психолога це критично важливо, тим паче я мала великий страх перед стартом. Одна річ — просто допомагати, а зовсім інша — брати на себе повну відповідальність за людину. Напевно, саме через цей страх я довгий час вагалася іти до війська.

«Готувалася до найгірших сценаріїв»

Я багато спілкуюся з психологами поза цією студією і переконана: вони сьогодні неймовірно потрібні. Наприклад, у цивільному житті — особливо для роботи з людьми, які переживають важкі події, утрату близьких чи дому. Тут роботи дуже багато. Але ви вирішили піти у військо. Чи були у вас сумніви?

Жартома я кажу, що трішки мазохістка, адже я дівчина, психологиня і цивільна, яка пішла в Третю штурмову. Вагання, звісно, були, але найважчим виявилося те, що мене майже ніхто не підтримував, окрім однієї подруги. Тоді я мала стосунки з хлопцем, який виступав проти армії. Я навіть пропонувала йому: «Дивися, є вакансія для тебе та для мене, ходімо разом». Але він відмовився і сказав: «Хочеш — іди сама». Я і подумала: «Ну, ти дав дозвіл, окей». Із цього й почалися мої роздуми. Але це сталося не відразу.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я перебувала в Італії у матері. Мені постійно хотілося бути дотичною до подій удома, але стримував сильний страх. Я жила на Солом’янці в Києві, неподалік Жулян — і якраз на третій день у сусідній будинок прилетіла ракета. Оце відчуття невідомості дуже лякало. Окрім того, оливи у вогонь підливали новини: в Італії з телевізора лунало багато тривожних репортажів про ситуацію в Україні. Мама бідкалася: «Боже, там усе так погано!» — і це, звісно, іще більше нагнітало. Але одного дня я вирішила: досить. Зачекала 10 червня, щоб відсвяткувати день народження брата, а вже 11-го сиділа в автобусі та їхала в Україну. Тоді я працювала асистенткою політика й довгий час намагалася впливати на процеси через цю сферу. Проте швидко зрозуміла, що цього замало.

Що стосується психології, то я не будувала рожевих ілюзій про те, що відразу зароблятиму великі гроші, а жити на щось було потрібно. Водночас хотілося бути корисною там, де допомагають армії. Я розглядала Veteran Hub, адже в них якраз була вакансія менеджера та психолога. Також тоді тільки-но починала розбудовуватися громадська організація «Принцип» — вона з’явилася буквально за кілька місяців до того.

Я думала рухатися у цьому напрямку, але, мабуть, усе ж так зійшлися зірки: хтось із друзів скинув оголошення, що Третя штурмова шукає психолога. Я радилася з другом із Французького іноземного легіону. Він був одним із трьох людей, які знали про моє бажання і підтримували мене. До речі, це був приятель мого хлопця. Коли мій хлопець не підтримав мене, той друг сказав: «Я знаю, яке рішення ти ухвалиш». Як людина, яка прослужила вісім років в армії (хай і не в українській), він розумів, де цей внутрішній порив переростає у дію.

Якби я не пішла, здається, просто втратила б себе. Тоді я не мала жодного військового досвіду чи військової катедри — узагалі нічого. Армія була чимось геть невідомим. Саме через це виникало багато переживань, коли я спілкувалася з представником «Азову». Мені хотілося отримати відповіді, а їх не давали. І це лякало, бо для цивільної людини дуже важливо розуміти: що, як і навіщо. Саме тому нині такі потрібні рекрутингові кампанії. Вони не тільки залучають людей, але й показують, що відбувається усередині.

Сьогодні, на п’ятий рік повномасштабної війни, у цивільних є можливість не тільки потрапити на бойові чи штурмові посади, але й застосувати власні професійні навички, дуже потрібні армії. Я знаю чимало підрозділів, де бракує фахівців у медійній сфері чи дизайнерів. Це чудова нагода не ховатися. Бо коли спілкуюся з людьми, які повертаються після СЗЧ (самовільного залишення частини — Ред.) або яких мобілізували примусово, то чую фрази на кшталт: «Я рік сидів удома. Про які захоплення ви запитуєте мене?». Мені щиро хочеться показувати їм реальну картину. Ідучи до війська, я готувалася до найгірших сценаріїв: міркувала, як діяти в умовах відсутності базової гігієни. А коли приїхала, мені кажуть: «Можеш жити у квартирі, їздити на авто, якщо є права, ходити в кав’ярні!». Пам’ятаю, як мені казали: «Тобі дуже пощастило. Ти просто не знаєш, що тут було рік чи два тому». Згодом наша бригада переїхала на Харківський напрямок, і ситуація, звісно, змінилася. Але саме тоді я зрозуміла: армія сильно трансформувалася, і це справді про життя. Ми живемо в умовах війни. Якщо раніше це була гостра фаза, коли мало хто розумів, що відбувається, то тепер не бути дотичним до війська — справжній сюр для мене.

«Відбулося таке собі “контейнерування” травми»

Нині ви очолюєте психологічну службу в підрозділі Kraken. Думаю, ідейно це дуже споріднені формування, тож перехід із Третьої штурмової в Kraken не став для вас чимось кардинально новим.

Абсолютно. Тут важливо розуміти, що це структура Третього армійського корпусу, і ми розширювали цей досвід на всі інші підрозділи. Раніше я була в Першому штурмовому батальйоні. Пам’ятаю, коли зустрічалася з побратимами, моїм першим запитанням до них було: «А ти в 125-ту чи в 60-ту бригаду перейшов?». Багато людей обійняли посади на різних ланках, тож цей досвід, цінності та, як я кажу, традиції почали поширюватися і надалі. Моє завдання навіть сьогодні полягає у тому, щоб поширювати ці знання та адаптувати їх до наших традицій, адже навіть командування керується тут іншими принципами.

Людей, які потрапляють до нас у корпус, це дуже часто дивує. Свого часу приїжджали командири, дивилися, як працює бригада, і впроваджували зміни для підвищення ефективності. Іще із часів роботи зі штурмовими підрозділами пам’ятаю прикомандированих бійців. Вони казали, що в нас постійно йшов вишкіл: не було такого, щоб між ротаціями ми не навчалися. Вони були шоковані, коли ми залучали їх до себе: «Ви берете нас на тренування? Ви даєте нам набої?!». Для них це здавалося дивовижним.

Якось один підрозділ відмовлявся іти на позиції просто через те, що бійці не мали базових навичок із такмеду. Вони розгубилися, бо бракувало комунікації та командного інформування: узагалі не розуміли, що відбувається. Тільки після того, як ми провели для них навчання й усе пояснили, хлопці здивувалися: «А що, так можна було?». Саме тоді я, знаєте, ніби вийшла за межі власної бульбашки й усвідомила, що є ще й інша сторона війська.

Якими є основні напрями вашої діяльності сьогодні? Очевидно, що життя у хронічному стресі дається взнаки. З якими запитами вам доводиться працювати найчастіше?

Тут важливо враховувати специфіку. Коли це штурмовий підрозділ і БпЛА (безпілотних літальних апаратів — Ред.) — це геть різні частини. Інший вихід на позиції, перебування там і загалом своя специфіка. Тепер я можу сказати, що маю більше можливостей і часу працювати з людьми. До того ж це зовсім інші люди: середній вік часто нижчий, адже посади операторів стали дуже популярними й усі хотіли туди потрапити. Тож передусім на мою роботу впливає первинний відбір людей.

Також часто виникають труднощі в комунікації: у підрозділі просто стикаються різні світи. Вони не розуміють жартів про міленіалів і постійно ділять усіх за поколіннями. Я досі не можу в цьому розібратися, бо чітке розмежування за віком. Це суто американська парадигма. Через це часто стається розрив у спілкуванні.

Окрім того, даються взнаки наслідки хронічного стресу. Насамперед це порушення сну. Мало хто звертає на це увагу, але саме під час сну відновлюється увесь організм, нейрони та мозок, відбувається обробка пам’яті. Тому розлади сну насправді вражають більшість. Також часто виникають сімейні проблеми. Досить незвично сьогодні стикатися із цим, бо раніше про це говорили менше, а за довгий час невизначеність дуже виснажує людей. Дружини, які залишаються у цивільному житті, уже звикли до відсутності своїх чоловіків, а військовослужбовці звикли до того, що в нас трохи інші правила.

Не менш важливими є адаптація до війська й наслідки травм, зокрема акубаротравм, або контузій, як кажуть у народі. На початку повномасштабного вторгнення усі були заряджені: «Та що там та травма? Покапали — і добре» (якщо взагалі покапали). Закинулися знеболювальними й пішли далі. Але це накопичується. Особливо множинні акубаротравми дають тяжкі наслідки в поєднанні з постійним стресом і пережитим травматичним досвідом. Воно нашаровується, і тепер я помічаю це навіть серед «старичків» — тих, хто воює дуже давно, іще із 2015 року.

Зокрема, в одного з побратимів була проблема з тим, що відбулося таке собі «контейнерування» травми. А потім стається якась подія — і все це лізе назовні. Люди лякаються, бо не розуміють, що відбувається, і сприймають це як слабкість. Але я тішуся, що навіть ці досвідчені бійці все одно починають звертатися по допомогу. Вони бачать наш підхід і розуміють, що це не якась «езотерика», а реальна підтримка, адже ми керуємося принципом єдності фізичного та психічного. Ми не можемо їх розділяти. Цей принцип біопсихосоціальної моделі дуже важливий у роботі. Ми не можемо відкинути біографію людини й просто сказати: «Ну що, хочеш поговорити?». Ми повинні досліджувати все в комплексі. Мені подобається приклад, який наводила моя психотерапевтка: «Ми нині разом сідаємо в гелікоптер і досліджуємо територію на мапі твого психічного здоров’я».

«Намагаємося пристосуватись, щоб вижити»

Якщо говорити про ту війну, якою вона є сьогодні, війну на виснаження, то думаю, що це теж таке нове слово саме в дослідженні цієї травми. Бо всі ми — як я люблю цей жарт [коміка] Василя Байдака — у режимі Капітошки. Мовляв, ми можемо дуже сильно офігівати від обстрілів, від того, що з усіма нами відбувається, від шоку, від жахливих новин. А потім сонечко пригріло, і ти з фільтр-кавою ідеш весело по вулиці, а в очах — повна порожнеча. Й от ми унормалізували для нас цей стан, але ж є прекрасне усвідомлення того, що це взагалі не норм. І чи є такий момент, коли нас може прорвати всією країною? Чи це все ж таки така історія більш локальних властивостей, психіки кожного?

Гадаю, що це більше індивідуальні властивості кожного. Тому що хтось може бути «стійкий» — оце популярне слово. Стійким менше чи більше. Окрім того, ми не знаємо всього. Тобто є певні спадкові історії. Ми не знаємо, якщо в людини були вже якісь епізоди, наприклад, тих самих травматичних моментів чи будь-чого. Не будемо забувати так само про розлади в людей. У кожного психіка реагуватиме по-іншому. Ба більше, це залежить від того, де ця людина. Усе ж таки обстріли відбуваються в усіх містах, але є різниця, якщо це, наприклад, у Києві, який нині обстрілюють постійно й там увесь час тривога, і, наприклад, у Чернівцях. Я просто нещодавно була там, і мені хотілося звідти втекти, тому що там абсолютно нема розуміння: ну, не в контексті війни люди. Мені некомфортно там. Тому, звісно, ми будемо розуміти, що для цих людей це різна історія.

Я не знаю, чи можна назвати це сьогодні адаптацією або звиканням. Проте ми намагаємося пристосуватись до цього, щоб вижити. У мене є побратими, які лякаються, що після загибелі когось вони можуть не реагувати. Я пояснюю їм, що вони не можуть постійно реагувати, бо, якщо постійно реагуватимуть, їхня психіка просто не вивезе: вони стануть недієздатними. Тому із часом усе ж таки ми знаходимо ці моменти, які можуть нас відновити, ту саму фільтр-каву. Для когось — це сходити в душ, для когось — елементарно зробити зарядку. Тобто це робота з тілом.

До речі, з останніх нині досліджень чула, що саме тілесні практики, тілесна психологія будуть більш актуальними для українців найближчим часом. Тому що відбувається розмежування. Ти ходиш такий у тумані, мов привид, і не розумієш, що коїться. Тому це насправді важливо, щоб ми інколи поверталися, але так само не треба себе сварити й соромити за те, що ви якісь не такі сьогодні. До речі, були мемчик чи відео про те, що людина приходить на сеанс до психотерапевта й каже: «Ой, щось у мене ресурсу немає, творчість не ладнається», а за вікном усе вибухає. І ти такий: «Трясця, це насправді дуже життєво».

Проте для психолога критично важливим є власне відновлення, щоб допомагати іншим, адже працює правило кисневої маски. Як саме ви відновлюєте власний ресурс?

Останнім часом у мене немає підтримки більш досвідченого терапевта. Але раніше я мала регулярну психотерапію, яка дуже допомагала відокремлювати робоче від особистого. Також неймовірно рятують люди. Без «своїх» людей, які можуть тебе нормалізувати, підтримати або просто побути поруч — а присутність дуже важлива, — було б геть сутужно.

Окрім того, відновлюватися допомагає здатність дозволити собі нічого не робити — от просто лягти й бездіяти. Щоправда, у такі моменти в мені відразу прокидається внутрішній критик: «Ой, я уже як овоч, треба щось робити…». Але в підсумку я, навпаки, заряджаюся — і починається активна генерація ідей.

Іще одне моє джерело ресурсу — це пес Патрік. Я завела його якраз тоді, коли усвідомила, що мій контракт на п’ять років. Звісно, тоді я була трохи розчарована цим, як і ситуацією загалом. Тож зрозуміла: мені потрібен той, хто пройде цей шлях зі мною, — й обрала собаку. Це дуже кумедно, бо Патрік — чихуахуа, а в хлопців у моєму підрозділі суцільні стафи! Але я чітко усвідомлювала: попереду переїзди, тож мені потрібна тварина, про яку я реально зможу піклуватися і яку зможу забезпечити всім потрібним, а не великий собака, що потребує постійної надмірної уваги.

Ви казали, що, коли тільки обирали шлях до війська, вас майже ніхто не підтримав. А чи є у вас такі люди сьогодні? Що саме допомагає вам триматися і слугує тим міцним стовбуром, на який завжди можна спиратися?

Так, такі люди є. Окрім побратимів і посестер, які з’являються у моєму житті, важливу роль відіграє родина, хоча з рідними буває важко. Тим паче, що я утратила батька. Він був цивільним, але завжди залишався людиною, яка підтримувала мене в усьому. Тоді він сказав: «Ну, ти так вирішила. Я, звісно, дуже переживаю, але це твоє рішення».

Також у мене є тітка — викладачка української мови в університеті. Іще до війни вона завжди мала свідому проукраїнську позицію, виступала за рідну мову й слугувала для мене справжньою рольовою моделлю. Я зазвичай не вмію сказати прямо, якщо мені щось не подобається, а вона завжди твердо й чітко заявляла: «Так не можна, це закон, ми — українці!». Тепер мені дуже щемко, коли вона каже: «Ти так виросла! Тепер не тільки ти рівняєшся на мене, але й мені є чого в тебе повчитися». Раніше вона просто спостерігала за військовослужбовцями збоку, а тепер, коли ми спілкуємося й вона ділиться думками, я можу підказати: «Зверни, будь ласка, увагу ось на такий факт».

Звісно, дуже багато людей відсіялося. Але це, знаєте, такий природний відбір. Раніше я ніби жила не своїм життям, а тим, яке диктували соціальні мережі: це гонитва за статусом, грошима, стилем… За місяць до повномасштабного вторгнення я навіть замовила послуги стиліста! Тепер думаю: «Боже, наскільки ж усе це було неважливо». Із часом справжні цінності підсилилися — і все змінилося. Тому я сказала б так: коло людей, які підтримують, звузилося, але якість цієї підтримки стала набагато вищою.

Я часто чую на це запитання дуже драматичні та трагічні відповіді, але мені все одно важливо знати, що думають і відчувають військові. Якщо в кількох реченнях або навіть у трьох словах, що для вас означає перемога сьогодні, станом на 2026 рік?

Це важке запитання. Я розумію, що все не закінчиться одного прекрасного дня, адже боротьба триватиме й надалі. Це також про свідомість українців, про розуміння того, хто ми, і про потребу плекати своє.

Присутність ворога й досі постійно відчувається, це зачіпає мене, не кажучи вже про моїх побратимів і посестер. Мені від цього насправді ніяково. Тому, як на мене, перемога настане тоді, коли в українців зʼявиться чітке усвідомлення: це наша держава, ми маємо плекати своє й остаточно викорінити все російське.

Розмовляла Аліка Піхтерева

Слухайте інтерв’ю повністю в програмі “Вона.Війна” на Радіо “Накипіло”.

Більше новин із Харкова, подкасти, українська музика — у нашому застосунку для Android | iOS

Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»