«Тисячі людей пережили окупацію»: як триває відновлення Ізюма

Минуло дев’ять місяців відтоді, як українська армія визволила Ізюмську громаду від російських загарбників. 

В Ізюмі після російської навали потрібно відбудовувати майже все: ремонтувати більшість мостів, шкіл, медзакладів, теплових котелень. Про це   місцева влада говорить міжнародним делегаціям та урядовцям під час візитів до Ізюма. 

До холодів у місті планують розгорнути мережу мінікотелень, які подаватимуть тепло до житла ізюмців. Крім того, визначено дві школи, які мають відносно незначні пошкодження для початку відбудови, а для відновлення серйозно пошкодженого медкомплексу міської лікарні розробили візуальний ескіз проєкту. За інформацією обласної військової державної адміністрації, потрібно негайно відремонтувати понад 760 будинків. 

російські загарбники почали бомбардувати місто з перших днів повномасштабного вторгнення. Тимчасова окупація Ізюма тривала із 7 березня до 10 вересня 2022 року. 

Окупанти вбивали й катували місцевих жителів. У місті не було електрики, води, газу, не надавали медичної допомоги людям, не було що їсти. Також не було мобільного й інтернет-зв’язку, що сприяло повній ізоляції міста та громади. І це стало добрим підґрунтям для росіян у маніпуляції людьми. Загарбники переконували місцевих, що росія уже всюди. 

Про масштаб збройної агресії проти населення Ізюмської громади свідчить масове поховання військових і цивільних, які не скорилися катам окупаційного режиму. Слідчі прокуратури встановили майже п’ять сотень поховань. 

Нині в місті перекладають труби теплотрас. Там, де можливо, установлюють шибки та двері. 

До Ізюма повертаються люди, які були в тимчасовій евакуації за кордоном або ж в інших українських містах. 

Про реалії деокупованого Ізюма в етері Радіо «Накипіло» розповів  заступник міського голови Володимир Мацокін. 

 

— Згадаймо, як раніше, до війни, у середині червня до вас їхали люди на фестиваль полуниці й навіть якось встановлювали рекорд із приготування полуничного варення. Цьогоріч у людей є врожай смачної ягоди? 

— Так, урожай є. Люди вирощують і продають. І нас цим тішать, і копійчину заробляють. Полуниця у місті є, і заготівля є, і торгівля є. Тому ця родзинка нашого міста залишається. І дуже приємно, що люди не покинули своєї роботи й працюють. Це, до речі, дуже нелегка праця. 

— Це чи не єдиний сьогодні заробіток у людей, бо роботи немає. Тому вирощують свою городину й із цього живуть?

— Безумовно, комунальні підприємства працюють, але масштаби руйнації такі, що місто Ізюм ніколи не було аграрним, тут було оптичне виробництво, було виробництво,  пов’язане з концерном «Укроборонпром». Ці підприємства вщент зруйновано. Проте люди сьогодні наводять лад, і вони принаймні хоча б отримують мінімальну заробітну плату й мають сподівання на відновлення Бо Ізюм — це полунична столиця України, але не забуваймо, що це ще й оптична столиця. 

— Відновлювати завод, який займався військовою оптикою, будуть після війни?

  — Так, це наш будівний завод, він досить відомий, його зруйнували тоді, коли Україна перебувала у складі російської імперії. Це легендарний завод, який потрібно відновити, хоча рашисти й бомбардували його декілька днів. 

— Ви говорили, що повністю або частково зруйновано 80 % житла. Де мешкають люди, які повертаються до міста, до сіл, якщо в них розтрощене, розбомблене житло? 

— Ті, хто проживав у селах Ізюмської громади, повністю зруйнованих окупантами, наприклад у селах Сумна та Кам’янка, знайшли можливість поселитися у місті. Якщо говорити про містян, то вони ще з осені, коли зрозуміли, що треба якось буде перезимувати, робили так: люди із центральної частини міста перебралися зимувати на інший бік Сіверського Дінця, у приватну забудівлю, і там зимували по дві-три родини, винаймаючи житло. Так перезимувало 20 тисяч громадян. Станом на сьогодні у громаді нас уже приблизно 23 тисячі, 2 тисячі з них — це діти. І на вулицях дітей стає дедалі більше, і це помітно. 

— А до війни скільки людей було у громаді? 

— До війни нас було 52 тисячі, це статистично, але проживало у громаді приблизно 35 тисяч. Інші люди, як і в будь-якому місті, були на заробітках у Харкові, у Києві, десь за кордоном.

— За даними Харківської обласної військової адміністрації, через війну в місті Ізюм зруйновано 224 багатоквартирних будинки, дев’ять із них уже відновили, і сьогодні капремонту потребує 91 такий будинок, а ще 124 багатоквартирних і 766 приватних будинків потрібно негайно відновити. Скажіть, люди вже самі починають ремонтувати там, де це можливо? Чи здебільшого це неможливо, і вони чекають державних, міських програм? 

— Це все абсолютно різна інформація, і різноманітні шляхи, які є для людей нині. Тобто хтось чекає допомоги,  і ми розуміємо фінансовий стан людей, що їм не легко. Так-от я вам просто прикладі наведу. От я йшов своєю вулицею, і їдуть мої сусіди, яких я не бачив рік. Я точно знаю, що за 100 метрів від їхнього будинку впала авіаційна бомба, і їхній будинок у жахливому стані, хоча він був такий красивий. От вони повернулися, я зустрів їх і питаю: «Що ви плануєте?». Вони кажуть: «Ми вже багато помандрували по Україні, хочемо додому. Ми приїдемо сюди, до зими зробимо дві кімнати, бо ще молоді — на себе можемо покласти цю роботу. Тож готуватимемося до зими, а далі буде видно». Там даху немає, а перший поверх залишився. Паркану немає, нічого, тому що вибухова хвиля від авіабомби досить потужна. 

— Так, ці люди мають гроші, а ті, у кого їх нема? 

— Ще до осені — і допомога міжнародних організацій, як-от Організації Об’єднаних Націй, Червоного Хреста, хай як його критикують. У нас працює і міжнародний, і український Червоний Хрест, і Міжнародна організація з міграції, і Міжнародний медичний корпус, і багато хто —  просто дуже боюся когось не перелічити. Також лікарі без кордонів, які досить багато допомагають, а ще допомога з будівельними матеріалами. І якщо восени це були будівельні матеріали для того, щоби принаймні законсервувати своє житло, то сьогодні надходить допомога від міжнародних організацій. Тож уставляють вікна, і є досить такі конкретні перспективи ремонту дахів на багатоповерхівках, тому ця робота триває. Людям хочеться, щоб це було швидко, але ви ж розумієте, що доволі близько перебуває лінія зіткнення, і війна ще не скінчилася.

— Скільки заявок подали ізюмці на програму «єВідновлення»? Який відсоток цих заяв ви можете задовольнити на першому рівні, де вони зможуть отримати 200 тисяч гривень на перший ремонт? 

— Правильно, це на перший ремонт. І тому це не ті сертифікати, які будуть видавати тим людям, у кого повністю згоріло, зруйновано, знищено їхнє житло. А таких в Ізюмі дуже багато, на жаль. Ось цих заявок дуже багато, ми реєструємо приблизно до 300 на день. Ще я не чув про те, що почалися виплати. 

— Не всі мають гаджети, не всі користуються інтернетом, тому наживо приймаєте ці заявки, чи не так? 

— Так, і наші фахівці потребують, допомагають, і ми підсилюємо цей відділ працівниками, людей щодня багато, тому що горя багато. Заявок таких багато, на жаль. Це люди, які зіткнулися з досить великими проблемами, а це, зокрема, і літні люди, і ті, які хворіють. 

— Але ж заявки ви приймаєте, а задовольнити ця програма зможе не всі. Ви це кажете людям одразу? 

— Люди це усвідомлюють. Ви ж розумієте, що в нашій громаді також багато міжнародних організацій, які працюють і теж надають матеріальну допомогу як і тим, у кого зруйновано житло, так і тим, у кого рідних убили, кого покалічила ця війна, зробила людьми з інвалідністю. Тому матеріальну допомогу також надають, зокрема, і приватні організації, а тільки такі, як, наприклад, Червоний Хрест. 

— І це такі серйозні суми? Люди можуть на них розраховувати: наприклад, купити шифер, цеглу, будматеріали тощо? 

— Я розумію, що всього не охопиш. Але якщо надають допомогу 6, 8, 12 тисяч — це принаймні можливість ставити одне, а іноді навіть і два вікна, зважаючи на розмір. Люди самі вирішують, як їх використовувати, і це також допомога. Ви знаєте, копійка до копійки, і воно дає результат. Бо люди ж про це розповідають. 

— Якщо нині в місті вже 20–23 тисячі людей, то скільки тоді залишалося під час російської окупації? 

— Я скажу вам так: ми ж чудово розуміємо, що належного статистичного обліку, який вели в нашій державі, в окупації просто не було. Але я можу назвати тільки одну цифру. Коли ЗСУ звільнили наше місто, коли повернулась українська влада, то ми підрахували, що тоді людей було (знову ж таки, це приблизно) 13 тисяч. Це велика цифра, і в ній були тисячі дітей. 

Це люди, які пережили окупацію, і це ті, які на момент звільнення міста від рашистів перебували в межах територіальної громади. І це здебільшого старше покоління. 

— Які сьогодні настрої у людей? От, скажімо, ті, що до початку повномасштабної війни виступали за проросійський курс, вони виїхали разом із загарбниками, або ж вони залишаються і тепер принишкли. Чи є такі, як багато тих, хто радикально змінив свій погляд на події, на стосунки з росією, росіянами? 

— По-перше, так, є ті, хто виїхав. Є ті, хто виїхав і сьогодні вже з бєлгородських, курських, воронезьких земель гавкає у наш бік і далі каже, що своє майбутнє вони бачать тільки з росією. Це мене дуже тішить, тому що майбутнього тут вони не мають. 

Тепер про настрої. Приміром, коли ховаємо наших героїв, я бачу, як змінилися настрої у людей. Ми ховали хлопця з Кам’янки, і вийшла жінка —  вона сказала, що хоче прочитати вірш. Вийшла із квітами та прочитала вірш. Жінці приблизно за сімдесят років, тобто вона вже пожила, побачила, мабуть, це життя, пережила окупацію. Вона прочитала свого вірша, а потім пролунало: «Слава Україні!». 

Я згадую, що під час якихось святкових заходів, коли виходиш на сцену, говориш якусь промову й кажеш: «Слава Україні!», то чуєш десь там два-три голоси. Тут літні люди всі як один: «Слава Україні! Героям слава!». І це правда, це відбувається. І це перелом, тому що окупація протягом шести місяців — страшна річ. Наслідки ми відчуватимемо багато років. 

Я не був в окупації, але коли чую розмови людей, просто побутові розмови про те, як вони жили, як відбувалося їхнє спілкування з людожерами… це буде мати великі наслідки. Як для тих літніх людей, про яких ми з вами говорили, так і, що найбільше турбує, для дітей, які зазнали психологічних травм і взагалі руйнації своєї соціалізації. 

— А що робити з тими, хто досі інфікований російським «вірусняком»? 

— Такі є. Не рахував, але вони є. Зокрема, є ті, хто мовчить, і ті, хто чекає. На тлі цих руйнацій у місті. І всі ж знають, хто це зробив і коли зробив, про кожну бомбу, яка впала тут, в Ізюмі. І вони все одно знаходять такі слова: «тут все ще не відомо», «брати й сестри», «не все однозначно», «тут треба ще подумати». Я не бачу взагалі для таких людей майбутнього в нашій громаді. Досі стикаюся з такими випадками: от у нас була нещодавно розмова з однією працівницею освіти, яка мала зв’язки в освітній галузі. Я сказав конкретно, що такі люди сьогодні в освіті не потрібні. 

— Чи проводила Ізюмська міська рада службове розслідування щодо співробітників відділів, управлінь, керівників шкіл та інших комунальних установ на предмет співпраці з окупаційною владою? 

— Коли ми маємо інформацію про співпрацю, а йдеться про колаборацію, то стосовно таких людей відкрито кримінальні провадження. Таких кримінальних проваджень не бракує, вони є і в освіті, і в культурі, і в охороні здоров’я, і в правоохоронних органах. На жаль, такі ганебні випадки ми маємо. Це ганьба нашої громади. 

Стосовно службових розслідувань, то в них принаймні не було потреби, тому що відкрито кримінальні провадження. А втім, є такі випадки, які ще треба розглядати. Наприклад, коли вчитель поїхав на курси в Курськ. Вони там навчалися того, як вести освітні російські програми тут, у нас, на українській землі. І вони самі не бачать у цьому великої проблеми, а я вважаю, що це підрив національної безпеки країни. 

— Уже зараз треба діяти, у час літніх канікул і відпусток, саме зараз треба припиняти контракти з такими вчителями, а не просто говорити, що це проблема. 

— Це доволі непросто, тому що освітні закони в Україні сьогодні стоять на захисті освітян. І ми не стикалися з боку освітян із такими обсягами підривної діяльності, колаборації, злочинів проти своєї держави. 

Я не кажу, що нічого не робиться. Я в робочій групі освітнього омбудсмена, який займається питаннями колаборації та співпраці серед освітян. Це величезна проблема, я знаю, що держава працює над цим питанням, тому що це непросто, але є основне: розуміння, що ті, хто пішов на співпрацю у Харківській, Херсонській області, вони не можуть піти до класів, вони не мають на це права. Тому що вони знову будуть говорити на «русскам язикє».

— Сьогодні на Ізюм дивляться як на лакмусовий папірець. Як будуть боротися з колабораціоністами? За словами Костянтина Григоренка, головного редактора газети «Обрії Ізюмщини», є старости, які підігрували російським окупантам, а тепер вони працюють у військкоматі. Ви про ці випадки знаєте? Ви вже промоніторили діяльність, наприклад, старост сіл? 

— У складі Ізюмської громади всього три старостати. Це небагато. Ми, безумовно, промоніторили й те, що ви кажете. Це правда. За моєю інформацією, той староста, про якого йдеться, не просто співпрацював, а працював в окупаційних органах. Мені дуже хочеться, щоб це відбулося дуже швидко й щоб ударило так, щоби просто розмазало. Це таке в мене людське почуття, але правоохоронна система працює досить інакше. І якщо взяти ситуацію, наприклад, жовтня минулого року й сьогодні, то я бачу, скільки відкрито кримінальних проваджень. Хоча нам і хочеться, щоб усі вони були в один день, та ще й у жовтні 2022 року. 

— Не вийде так, що цей староста втече і десь сховається? 

— Цей староста сьогодні працює навіть. Які питання до нього з боку правоохоронних органів, то я не можу зараз прокоментувати, бо просто не знаю. Але дивімося так: скільки притягували до відповідальності жителів Німеччини після Другої світової? І сьогодні це відбувається. 

Тому я повністю упевнений у тому, що все це обов’язково буде стосовно кожного. Стосовно тих, хто зараз сидить у російській федерації, і тих, хто зараз тут. У нас, наприклад, є працівниця нашого виконавчого комітету. Ганьба їй, бо вона пішла на співпрацю, а сьогодні, беручи до уваги те, що відкрито кримінальне провадження, вона спокійно влаштувалася у Польщі. Мабуть, навіть допомогу отримує там. Може, навіть на мітинги ходить і розмахує жовто-блакитним прапором, тому що цинізму ж немає меж. Її звільнено. 

— Перша леді Олена Зеленська у грудні минулого року казала, що у Франції їй удалося зібрати першу суму для відновлення Ізюмської лікарні, але вона тоді не назвала її. Можливо, ви вже знаєте щось про це? Що робитимуть з Ізюмською лікарнею? 

— Це сума, яку вдалося зібрати для відбудови. Збір триває і сьогодні. Остаточної суми я не знаю, тому що це запитання до фонду першої леді. 

Але можу вам сказати, що буквально вчора начальник Ізюмської військової адміністрації, пан Марченко, приїхав на нараду, яку й присвятили відбудові лікарні. Тому найсвіжіші новини я можу вам розповісти. Проєкт цієї відбудови вже не те що готовий — його відправили на експертизу. 

Повна відбудова лікарні триватиме два роки. Кошторис остаточно ще не сформовано, але він буде на понад 30 мільйонів євро. Будуватимуть абсолютно нову лікарню. Той проєкт — це величезна амбіція. Такої лікарні немає у Харківській області й близько, тобто це таке потужне медичне містечко, де будуть пов’язані як практична медична, так і наукові дослідження, зокрема новітні технології. Та й, узагалі, людина, зайшовши в медичне містечко, зможе отримати найрізноманітніші послуги — від консультації у сімейного лікаря до хірургічних утручань. 

— Як щодо тих двох шкіл, де вже почалися ремонтні роботи? До 1 вересня можна розраховувати, що їх буде завершено? 

— Щодо однієї школи, ліцею № 11, то в нас є такі амбіції, але, скажімо так, є чітке розуміння: 1 вересня і навчальний рік 2023/2024 принаймні почнеться онлайн. І тому, як і каже пан Терехов, мер Харкова, можливе комбінаційне навчання: коли будуть й онлайн-, й офлайн-уроки. А втім, у нашому випадку, коли до фронту дуже близько, це поки що буде онлайн-навчання. Хай там як, принаймні початок навчального року. Але вже готують проєкти на відновлення, зокрема, зруйнованих шкіл, наприклад ліцею, який є пам’яткою архітектури місцевого значення. Ідеться про ліцей № 4, який відсотків, мабуть, на шістдесят рашисти зруйнували, скинувши прямо на нього досить потужну бомбу. 

— Я сподіваюся, що вам усе вдасться, а також удасться розгорнути мережу з 10 мінікотелень. Мені переказали, що вже працює комунальна техніка, прокладають теплотраси, триває ремонт. Це для цього там нині працюють комунальники? 

— Це для цього працюють і самі котельні, і це тільки частина, скажімо так, усієї інформації. 

Тобто сьогодні, коли рашисти зруйнували в нас більш ніж 25 котелень, серед робочих залишилося тільки дев’ять. Окупанти зруйнували найпотужніші котельні, які опалювали центральну частину міста. Тому люди й пішли зимувати на інший бік річки. 

Опалення в Ізюмі на майбутнє планують за так званою кластерною забудовою. Сьогодні держава збирається і формує відповідні плани й заявки, коли до одної котельні будуть прив’язувати приблизно 4–5 будинків, які опалюватимуть. Це будуть комплексні проєкти в Ізюмі. Бо великі котельні – це радянщина.

 

У другій половині етеру Радіо «Накипіло» йшлося про вчителя географії, який організував благодійний велопробіг із Житомира до рідного Ізюма.