У полоні ми писали вірші на стінах і клаптиках туалетного паперу, — «азовець» із Харкова Валерій Горішній

Харківець Валерій «Ярило» Горішній, боєць «Азову» й учасник оборони Маріуполя, якого 2024 року звільнили з російського полону, 13 січня 2025 року виступив у Раді Безпеки ООН. В етері Радіо «Накипіло» військовослужбовець поділився враженнями від візиту до США, спогадами про теракт в Оленівці й розповів, як писав вірші на стінах ворожої катівні. 

Валерію, як ви почуваєтеся після звільнення з полону?

Наразі я перебуваю в офіційній відпустці після полону, яку надають військовослужбовцям, що пройшли полон, — 90 днів. Відпочиваю, тренуюся, займаюся творчістю, граю на гітарі, готую до видання збірку своїх віршів. Живу спокійним, розміреним, нормальним життям.

Нещодавно ви виступали в Раді Безпеки ООН. Якими були основні тези вашого виступу?

Ми з дисидентом та колишнім політв’язнем Наріманом Джелялом, колишнім військовополоненим та правозахисником Максимом Буткевичем були живими свідками того, що там [у російському полоні, в’язницях] відбувається. Ми передали всі матеріали: наші особисті свідчення та фотографії. Фотознімки наших військовополонених продемонстрували в штаб-квартирі ООН, посольствах та інших установах. Загалом поїздка була дуже продуктивною. Звісно, не хочеться знову почути, що в ООН просто «стурбовані». Але, як на мене, такий вигляд це не мало. Тому що засідання Радбезу ООН скликали Велика Британія та інші західні країни. Тобто не з ініціативи України.

Дуже важливо, що не ми просили, щоб нас слухали. Нам запропонували виступити, щоб ми були почутими. У майбутньому всі ці свідчення допоможуть довести причетність росії до воєнних злочинів стосовно українців, не тільки до військовополонених.

Мені було принципово та важливо, щоб мене почули представники міжнародних організацій, як-от ООН і Міжнародного комітету Червоного Хреста. Тому що офіційно, наскільки я розумію, не було ніяких обіцянок перед тим, як ми отримали наказ від Головнокомандувача виходити із заводу «Азовсталь» і здаватися у полон. Але серед усіх військовослужбовців ширилися чутки, що ми будемо під наглядом МКЧХ та ООН. Це мав бути так званий почесний полон. Але насправді всі вже давно зрозуміли, чим виявився цей полон. Тобто представників від МКЧХ і ООН там не було й близько.

Одного разу в камеру зайшли люди в цивільному. За правилами під час відчинення дверей ми мусили падати на підлогу. Ми це зробили. Після того нас попросили встати й запитали, чи представники МКЧХ мають до нас доступ, як до нас ставляться, чи не б’ють. Один хлопчина додумався сказати, що нас б’ють, що з нас знущаються. Після цього на нас знову посипався град ударів. Такий був доступ МКЧХ. Насправді це були переодягнені їхні так звані місцеві вертухаї. Час від часу вони могли так «пожартувати».

Найважливішим для мене було хоч якось бути почутим представниками МКЧХ та ООН. У них теж є відповідь на наші запити. Я зрозумів це під час кулуарних розмов. Вони насправді не всемогутні. І вони давно вже були б поряд із нашими військовополоненими в росії, але не мають доступу. росія усіляко блокує будь-які ініціативи з боку ООН та МКЧХ отримати доступ до військовополонених з України. Також після теракту в Оленівці ООН зверталася до представників росії з вимогою отримання доступу, щоби провести незалежне міжнародне розслідування. Але жодної відповіді не отримала. Її просто проігнорували.

З одного боку, це дратує, що міжнародні організації не мають до нас доступу в полоні. Адже ці організації створили, щоб вони стали щитом у збереженні прав людини, дотримання Женевських конвенцій. А з іншого боку, я розумію, що там не все так однозначно. Якщо після нашої поїздки комусь у камері дозволять сидіти, а не стояти цілий день, як це відбувається у більшості виправних колоній росії, я вже буду задоволений. Також хотілося б, щоб наші побратими й посестри отримували посилки й листи від рідних. Тому що це дуже важливо психологічно, коли ти розумієш, що можеш листуватися хоча б зі своїми матір’ю та батьком. Нічого цього немає, кожен день супроводжується знущаннями, побиттям і намаганням зламати особистість. 

Чимало людей, які повернулися з полону, розповідає, що росіяни намагаються робити все можливе, щоб українці за ґратами не відчували зв’язку з Батьківщиною, щоб не знали, що там діється. Що давало вам віру, що ви не самі?

Мені дуже пощастило, бо, на відміну від багатьох інших наших військовополонених, я два з половиною роки полону перебував на території Донеччини, тобто на окупованій території України. Тому постійно відчував певний зв’язок зі своєю землею, зі своїм корінням. Але час від часу інформація до нас доходила. Наприклад, могли з камери забрати одну людину на допит до ФСБ. Більш-менш адекватні ефесбевці могли, наприклад, дати зателефонувати додому через телеграм або розповідали про якісь новини, про те, що відбувається на фронті. Найважливіші новини до нас доходили. І ми були в курсі того, що відбувається у світі. 

Під кінець мого полону ми знали, що триває наступ на курщині, знали, що йдуть важкі бої за Бахмут, що нам довелося відступити від Бахмута. Також раніше ми чули про успішний контрнаступ Збройних сил України на Херсонщині й на моїй рідній Харківщині. Коли я дізнався, що Харківщину вдалося деокупувати, я був у піднесеному настрої.

Моя родина має дачу поблизу Трав’янського водосховища. Поки це сіра зона, але від 24 лютого 2022 року в нашому будинку перебували російські офіцери. Коли я уявляв, що якась потвора у своїх брудних чоботах спить на ліжку моєї мами, у мене сильно закипало. Коли я дізнався, що наші хлопці та мої друзі, командир «Кракена» Чілі та багато інших моїх друзів дитинства, звільняють нашу рідну землю, мою рідну землю, радості не було меж. Я не знаю, які ще слова можна дібрати! 

У своєму виступі в ООН ви згадали теракт в Оленівці, де також перебували. Що ви намагалися донести до присутніх?

Те, що я сказав про Оленівку під час виступу в ООН, не було новиною для наших союзників. Але я акцентував на декількох важливих моментах. Я перебував в одній камері з полоненим, який вижив після цього теракту. Можливо, я був першим або одним із тих, хто розповів про те, що там насправді відбувалося. Мій побратим, імені та прізвища якого я не називатиму (він досі в полоні), розповів про те, як за день до теракту військовослужбовців «Азову» рандомно перевели в інший барак, пояснюючи це тим, що потрібно розвантажити бараки. Наприклад, у нашому бараку, розрахованому на сто людей, жило триста полонених. Люди спали в коридорах, туалеті, душових кабінах, на вулиці й усюди, де тільки можна було. Але в той барак, у якому стався теракт, переселили саме «азовців».  

Друзі розповіли, що напередодні бачили, як на даху того барака лазили двоє інженерів. Потім через декілька годин до них підійшов один з інспекторів. А серед ночі вони почули перший вибух, який пролунав за межами барака. Так вони зрозуміли, що це була імітація удару. Наступний вибух пролунав саме на даху барака. Униз полетіли уламки. Крім того, запалала якась мастильна суміш. Дуже багато моїх побратимів загинуло там миттєво: хто від уламків, хто від опіків. Деякі люди бігали повністю обгорілі. Ті, кому вдалося врятуватись, вибігли із цього барака й бачили до десяти інспекторів, які просто спостерігали за тим, що відбувалося, палили, пили каву та сміялися. Ті з інспекторів, які не знали про запланований теракт, бігали спаніковані, шукали свою броню, надівали каски. Вони думали, що справді почався обстріл. Але начальство і той покидьок, якого нещодавно ліквідували в Донецьку [начальник Оленівської колонії Сергій Євсюков], стояли та сміялися з моїх обгорілих побратимів, що зазнали поранень або загинули. 

За декілька днів після теракту ми почули новини про те, що відбулося. Головною тезою росії стало те, що цей теракт «здійснив режим Зеленського», щоб убити свідків воєнних злочинів. Зауважу, що це відбулося уже під кінець липня, а ми здалися у полон від 16 травня. Тобто ми тоді вже понад два місяці перебували в полоні. Усі допити нам провели ще в перші дні, коли ми приїхали до Оленівки. 

Які враження у вас залишив візит до США? Чи стикалися ви з певною дискримінацією як боєць «Азову»? Адже росія витрачає чималі гроші на дискредитаційні кампанії саме проти вашого підрозділу.  

Я не стикнувся із жодною дискримінацією. Навпаки, усюди зустрічали нас дуже тепло й гостинно. Під час тих заходів, де можна було, я носив військову форму із шевроном «Азову». Люди бачили це, вони знають наш підрозділ. Жодного негативу в наш бік не було. Американці, навпаки, говорили, що не вірять російській пропаганді, яка називає нас «нацистами та фашистами». Вони говорили, що бачать і весь світ бачить, що насправді відбувається в Україні, хто насправді нацист, фашист або расист. 

Ми обмінялися купою контактів — продовжуватимемо співпрацю. Мене запрошують у різні країни. Вони готові співпрацювати й обмінюватися досвідом. І це радує, це дуже приємно насправді. Наприклад, посолка Нідерландів прийняла нас у своїй резиденції. Щоб поспілкуватися з нами, вона відмовилася від урочистостей із Байденом, який залишив Білий дім. Людина пожертвувала дуже важливим заходом, щоб послухати нашу історію. Ці факти, думаю, свідчать про те, що на допомогу в розв’язанні питання військовополонених можна розраховувати. 

Ви сказали, що готуєте до друку вірші. Чи є серед цих творів ті, які ви написали в полоні?

Я займаюся музикою з юнацького віку. У тринадцять років мене віддали на фортепіано, але я закинув його. А коли подорослішав, то зрозумів, що зробив помилку. Тому 2017 року я взяв до рук гітару. Головним натхненником для мене був мій батько, який обожнював Володимира Висоцького й дуже часто співав його пісні на гітарі. Тому і мій батько, і Володимир Висоцький надихнули мене на те, щоби грати на гітарі й пробувати писати вірші. 

У 2017 році я почав писати вірші та пісні. Спершу я показував їх друзям. Я писав про війну, дружбу, побратимство й любов. Тоді я ще не був військовослужбовцем, але дуже багато моїх друзів воювали. Я націоналіст іще із 2007–2008 років, відколи приєднався до організації «Патріот України» в Харкові, до Андрія Білецького, до Миколи Кравченка, до таких легендарних постатей. Згодом на службі й далі писав. У полоні, коли не було канцелярії, викручувались як могли. Писали на стінах алюмінієвим дротом, який, якщо його зігнути, пише як олівець.

Стирали, учили, писали на клаптиках туалетного паперу, просто в голові складали вірші. У полоні я написав сорок віршів, до цього в мене їх було майже вісімдесят. До майбутньої поетичної збірки, яка називатиметься «Серце-вогонь», увійде понад сто віршів. Кожну поезію ілюструватимуть малюнки, які створив мій друг і побратим Ігор на псевдо Мотов, тату-майстер і художник. Ігор допомагає мені з дизайном нашої збірки. Інші волонтери безплатно допомагають із версткою, дизайном та друком.