Мамайка — хорунжа Третьої окремої штурмової бригади. За фахом — історикиня. Вона написала книжку «Жінки свободи», де занотувала свої розмови з ветеранами ОУН та УПА в поєднанні з тим воєнним досвідом, якого набувала сама. Авторка добре дослідила своє коріння. Вона переконана, що кожному й кожній варто приділити цьому час, щоби краще зрозуміти себе. Говорили про цінності, авторитети серед жінок-воїтельок і нариси до другої книжки. Далі — пряма мова.
Я завжди кажу, що людина має зробити в житті три речі: народитися, полюбити й умерти. І часто так стається, що етап народження у когось затягується або так і не відбувається повноцінно. Бо народитися — це не просто з’явитися на світ. Це прийти й пізнати свій рід. Саме через це пізнання ти стаєш цілісною особистістю. А коли ти цілісна особистість, ти можеш більш усвідомлено любити, діяти, ухвалювати рішення, краще розуміти себе і, відповідно, світ довкола.
Увірувавши із шістнадцяти років в український націоналізм, я мала якесь передчуття, що в моїй крові щось намішано не просто так. Окрім східних віянь, були певні стовпи, які підшкірно підштовхували мене до вивчення української історії, до відновлення українських традицій.
Поступово, коли я почала дізнаватися про свій рід, про свою родину, у мене ніби відкривалися очі. Я чула цей клич предків — можливо, це звучить трохи патосно, а втім, коли дізнаєшся про своїх, справді почуваєшся більш наповненою особистістю.
Я закликаю багатьох однодумців починати саме з розуміння власного роду. Так, окупації стерли багато сторінок історії, спалили архіви. Але через бабусь і дідусів, через метричні книги, нині оцифровані й доступні в інтернеті, знаючи село, приблизну дату народження, прізвище, уже можна почати пошук.
Коли ти знаходиш щось, то неймовірно наповнюєшся. А потім, із часом, живеш із цим знанням і в моменти втоми чи спустошення знаєш, куди можеш прийти, щоб відновитися. Я дуже пишаюся своїм родом, своїми прапрадідами. Упевнена: українці дуже мало знають себе.
Непропрацьовані травми минулого завжди повертаються — у неочевидних речах, у рішеннях або в страху ці рішення ухвалювати. Дуже яскраво це виявляється у вихованні власних дітей. Непропрацьована травма Голодомору досі впливає на нас. Так само — травма репресій. Коли постає мовне питання, усі бояться дискусії, бо це нібито зачіпає іншу думку. Але насправді варто питати не «чому не державною?», викликаючи спротив, а запитати: «Якої миті твою родину русифікували?».
Коли ти усвідомлюєш, що ворожа система нав’язала тобі свої цінності й мову, зламала твоїх бабусь і дідусів, багато що стає на місце. Мій перехід на українську також стався на етапі цього усвідомлення — що мою сім’ю змусили русифікуватися, після того як у 60-х роках українським селянам почали видавати паспорти й вони поїхали шукати кращого життя у місто. Я для себе вирішила: не приймаю нав’язану модель окупаційної влади.
Пам’ятаю, що у 2014-му була дуже популярною холодноярська тема, відчувалося піднесення, ніби відродилася тема ОУН і УПА. Мені здавалося, що тоді ми пройшли цей етап. Але насправді ні.
Ми багато втратили. Непропрацьовані травми ХХ століття досі не дають нам робити більші стрибки тут і тепер. До цього нашаровуються травми із 2014 року, з режиму Януковича. Як нація, ми потребуємо великої кількості дискусійних просторів, де пам’ять пропрацьовували б на різних рівнях, де формували б меморіалізацію.
На початку повномасштабного вторгнення ми з родиною і друзями виїхали до Львова й організували там волонтерський штаб. Це був пункт, куди з-за кордону привозили гуманітарку, замовляли амуніцію і техніку. Тоді я почувалася, напевно, як підпільниці ОУН, а точніше, мабуть, як дівчата з Українського Червоного Хреста, жіночої сітки ОУН, які займалися забезпеченням.
Після відходу ворога з Києва ми ще певний час тримали штаб, а влітку 2022-го почали з мамою самі возити все це на фронт. Коли ти вже не в тилу, а бачиш, де насправді розгортається історія, яка вабила мене ще із 2014 року, це юнацьке бажання бути серед воїнів стає реальністю.
Я готувалася тихо: проходила вишколи, шукала місце. Тут уже було не до рефлексій. Для мене, як для жінки, головним питанням стало: де я можу бути максимально корисною та ефективною, не бути тягарем для підрозділу.
Мені дуже щастить зустрічати потрібних людей. Я потрапила саме на етап формування бригади, її злагодження. Відтоді моя місія — бути разом із підрозділом: займатися просвітництвом, формувати стрижень, свідомість і водночас фіксувати події. Якщо бути відвертою, мотивація іти у військо — це бажання бути причетною до чогось більшого, приносити користь. Але особисто для мене було важливо й написати про це.
Я уважаю, що на кожному етапі життя з’являються люди, які скеровують тебе. У підлітковому віці — одні, у професійному розвитку — інші, у війську — іще інші. Це нормально, і це наповнює. Головне, щоб ці рольові моделі відповідали твоїм цінностям.
Нині активно популяризують імена жінок: літераторок, громадських діячок, учасниць визвольних змагань. Коли я писала про своїх героїнь, часто уявляла, що вони десь поруч. У складні моменти, коли страшно або потрібно ухвалити рішення, я згадувала їх і думала, як вони проживали цей досвід. Їхній час бездержав’я був значно складнішим: обравши шлях боротьби, вони не мали можливості «перепочити» в Києві чи Львові.
Вони дають приклад, як не ламатися і навіть у надскладних умовах знаходити простір для жіночого. Я намагалася це показати в книжці: коли зв’язкові Шухевича курили й крутили цигарки — це був момент між завданнями. Можливо, я фантазую, але уявляю, як вони говорили про щось своє, жіноче. Катерина Зарицька була матір’ю — про таке не скажеш побратимам, але в жіночому колі це можливо. Або коли одна підпільниця приносить іншій у криївку панчохи й пудру — життя триває навіть там.
Ці історії викликають захват внутрішньою силою жіноцтва. На жаль, я не встигла глибше дослідити життя жінок у таборах: я мобілізувалася саме тоді, коли писала кандидатську. Це те, що в книжці залишилося нерозкритим.
Попри війну й надскладні умови вони знаходили можливість залишатися собою. І це, на мою думку, неймовірно.
