Я одна з небагатьох людей, народжених для війни, — військова Фанта

У цивільному житті — майстерка спорту з пляжного волейболу та власниця спортивного клубу. Від початку повномасштабного вторгнення — у війську, з позивним Фанта. Нині — тимчасова виконувачка обов’язків начальниці медслужби підрозділу «Паскуда Group» 21 окремого полку безпілотних систем у складі «Kraken 1654».

Ви медикиня, але опанували цей фах уже під час повномасштабної війни. Мабуть, раніше й не уявляли себе в цій ролі?

Узагалі не планувала й ніяк не була пов’язана з медициною. Хіба що через спорт трохи знала анатомію. Ну й пам’ятала назви пігулок, які мама колись давала мені чи татові. Насправді я намагалася потрапити до війська з перших днів, але друзі казали: «Сиди рівно й нікуди не йди».

Певний час я волонтерила, але згодом зрозуміла, що цього замало. Пішла в «Азов», потрапила в Третю штурмову. Думала, що на бойову посаду мене не візьмуть, бо раніше в «Азові» жінки їх не обіймали. Почала готувати себе до медицини: пройшла вишколи й курси з такмеду. Тоді й усвідомила, що я на своєму місці.

Цивільна медицина й тактична — це різні фахи?

Безумовно. Навіть хлопці з незакінченою вищою медичною освітою відчувають цю різницю. Такмед — це не про лікування, а про порятунок життя: виконати певні маніпуляції, щоби встигнути передати пораненого кваліфікованим лікарям.

Ви відкрили в собі лікарку? Чи плануєте здобувати вищу медичну освіту?

Лікарки в собі не відкрила, але розумію, що заглиблюватися у медицину потрібно. Коли я була бойовою медикинею у піхоті й виконувала окопні завдання, знань із такмеду вистачало. Нині, на посаді начмеда, я маю орієнтуватися у медичних питаннях хоча б на середньому рівні. Проте максимум, який я для себе бачу, — це робота парамедикинею. Глобальна медична освіта — це не моє.

Характер війни змінюється. Тепер усі говорять про «війну дронів». Чи змінюються типи поранень, з якими ви працюєте?

Так, війна справді різна. Якщо порівнювати три кампанії, які я застала, — Бахмутську, Авдіївську та Харківську, — то тепер усе інакше, ніж у 2022-му. Саме через дрони поранення стали зовсім іншими. Однак протокол роботи лишається незмінним: зупинити критичну кровотечу, забезпечити прохідність дихальних шляхів, стабілізувати дихання, працювати з кровообігом і запобігати гіпотермії.

Найбільшим викликом для медика нині є евакуація?

Це справді величезний виклик. Особливо, коли розумієш, що можеш допомогти пораненому, але просто не в змозі до нього дістатися. Сьогодні, коли холодно, бійці з накладеними турнікетами вимушені чекати допомоги не кілька годин, а іноді й добами. У цьому дуже допомагають НРК (наземні роботизовані комплекси). Вони пришвидшують евакуацію і бережуть життя медперсоналу.

Їх вистачає на вашому відтинку фронту?

НРК завжди бракуватиме, бо це розхідний матеріал. Окрім евакуації, це підвіз БК (боєкомплекту) та провізії. Ворог бачить їх і намагається одразу знищити.

Як ви перемкнулися із цивільного життя на військове? Адже ви казали, що спочатку не вірили в можливість повномасштабного вторгнення.

Я справді не вірила, казала: «XXI століття. У всіх же є голова на плечах». Але я уже десь згадувала: здається, я одна з небагатьох людей, народжених для війни. Мені було максимально комфортно справлятися з усіма завданнями — і психологічно, і фізично. Після пів року волонтерства я зрозуміла, що мушу робити більше.

Які риси характеру допомогли вам адаптуватися у війську?

Напевно, спортивна база. Це не тільки фізичний, але й моральний гарт. Ти звикаєш терпіти й переборювати себе. У мені прокинулася внутрішня бійчиня. Я в спорті із шести років — у нас спортивна родина. Спочатку хотіла займатися бойовими мистецтвами або футболом, але тато не був у захваті від жіночого футболу. Так я потрапила у волейбол. Хоча я маю невеликий зріст, гра дуже мені подобалася. Нині я сумую за спортом. Іноді шукаю можливість пограти навіть у прифронтових містах. Якось у відпустці мені дозволили з’їздити на змагання — це були неймовірні відчуття, хоча я уже й не в тій формі, що колись.

Чи знаходите час на тренування?

Так, тренуюся. У нас є батальйонний спортзал, хлопці активно займаються боксом і боротьбою. Це важливо не тільки через броню і важкий БК, але й для ментального розвантаження. Ранок — не мій час, тоді забагато робочих завдань. А от під вечір тренування допомагає скинути весь стресовий баласт, що накопичився за день.

В одному зі своїх інтерв’ю ви вживали термін «сексизм в плюс». Що це означає?

Це коли тебе намагаються берегти просто тому, що ти жінка. Чоловіки через виховання та інстинкти іноді не можуть інакше: або подають руку, коли вилазиш із «гамера», або намагаються не брати на важку операцію. Вони знають, що ти професіоналка, але все одно просять командира: «Давай когось іншого, ми самі впораємося».

Це дратує вас?

Раніше я боролася із цим. Тепер я уже майже рік на командирській посаді й не ходжу на нуль, тому не борюся. З одного боку, така турбота приємна, з іншого — ні, бо ти знаєш, що можеш виконати цю роботу краще. Хотілося б, щоби звертали увагу на професіоналізм, а не на гендер.

А як щодо стереотипів про манікюр і вії на фронті?

Це дратує людей, які не служать. Ми заходимо на позиції на кілька діб, там ти не миєшся і маєш відповідний вигляд. Але коли виходиш на відпочинок у прифронтове місто, де є цивілізація, чому б не піти на манікюр? Це дає змогу знову почутися людиною. Хоча нині в мене немає на це ні часу, ні натхнення. Мене більше надихає, коли вдається швидко розв’язати якесь завдання підрозділу, щоб усім було тепло й комфортно.

Бачила ваш інстаграм. Ви, як я зрозуміла, любите почитати й знаходили на це час і на позиціях. Чи нині у вас є час щось читати та як ви зосереджуєтеся?

Я примушую себе читати, бо соцмережі висмоктують останні сили. Книжка ж приземлює. Тато подарував мені лампу, що довго працює на акумуляторі, тож я можу читати навіть під час вимкнень світла. Запах сторінок і відчуття паперу заколисують краще за телефон.

Повертаючись до теми жінок у батальйоні, нині у вас їх багато, але в «Паскуді Group» ви були певний час сама.

У підрозділі «Паскуда Group» я справді певний час була єдиною жінкою. Командир мав перестороги щодо дисципліни, але більше навіть щодо чоловіків — війна загострює інстинкти, з якими важко боротися. За мною довго спостерігали й оцінювали. Коли наша група вирішила перейти в інший підрозділ, командир поставив умову: або переходять усі, або ніхто. Так я потрапила до свого теперішнього командира. Сподіваюся, він не пошкодував про цей виняток.

Ви встигли побувати на трьох напрямках: Бахмутському, Авдіївському, а тепер на Харківщині. Що можна виділити, що було найскладнішим?

Найскладнішою була Бахмутська кампанія. Це був початок мого шляху, мій перший вихід. Тоді були і загиблі, і важкопоранені. Саме в Бахмуті я утратила близьку людину, тільки тоді остаточно усвідомила, що таке війна. Авдіївка теж була важкою: за короткий термін там відбулося стільки подій, скільки в Бахмуті за рік.

Чи розчарувалися ви в цивільних? Багато військовослужбовців говорить про це.

Я не розчарована, я просто намагаюся відгороджуватися від певних категорій людей. Як медикиня, я не люблю мас, я люблю особистостей. Не бачу сенсу витрачати сили на «диванних» критиків.

Яка ваша найбільша цінність?

Людина. Якби не люди, не було б нічого. Війна розкриває кожного як окремий усесвіт. Це неймовірний лакмусовий папірець: за короткий термін ти пізнаєш людину так, як не пізнав би за десять років у цивільному житті.

Чого вам найбільше бракує з минулого життя, і, можливо, ви хотіли б щось повернути?

Мені бракує спілкування з батьками. З війною усвідомила, що я давала їм замало тепла. Що стосується того, що буде після Перемоги, то я не будую глобальних планів. Мені простіше жити сьогоденням і, можливо, завтрашнім днем. Нині важко навіть зрозуміти, чого ти хочеш тут і зараз, не те що в майбутньому.

Яку пораду ви можете дати жінці, яка хоче підписати контракт? На що найбільше звернути увагу?

Хай як парадоксально, я уважаю, що жінці не місце на війні. Далеко не кожна зможе себе тут знайти. Я радила б спробувати якийсь «тестовий тиждень», зануритися у цю атмосферу. Обов’язково підтягуйте фізо: навіть якщо ви йдете на посаду діловода, завтра вам, можливо, доведеться розвантажувати фуру з БК. Головне — здобудьте спеціальність. Сьогодні активно розвиваються дрони — як наземні, так і повітряні. Знайте, куди ви йдете та для чого.

Яких рис ви набули на цьому шляху у війську?

Стала жорсткішою і черствішою. Для жінки це не плюс, але така моя адаптація. Чи зможу я колись відкотитися назад? Сподіваюся. Я не розмежовую у собі воїнку та жінку. Я просто залишаюся собою і змінюю образи — воїнки, медикині чи жінки — залежно від ситуації.

Слухайте інтерв’ю повністю в програмі “Вона. Війна” на Радіо “Накипіло”.

Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»