Як пояснити дитині втрату

У новому епізоді подкасту «Меморіалізація війни» — одна з найважчих, але водночас надзвичайно важливих тем: як діти проживають утрату під час війни. Ми розмірковуємо про те, як говорити з дитиною про загибель батька чи матері на фронті, як пояснювати складні поняття так, щоб не поглибити травми.

Гостя випуску — психологиня Аліна Отземко, авторка книжки «Чому тато загинув?». Вона сама втратила чоловіка на війні, тож із власного досвіду знає, як важливо дібрати до дитини слова, що підтримають, а не завдадуть нового болю.

Чому важливо говорити про смерть і як саме

— Перші дві книжки «Чому тато не вдома?» й «Чому тато загинув?» написано від імені дитини, — розповідає Аліна. — Я навмисно обрала саме такий підхід, звертаючись до егоцентричного мислення дітей дошкільного віку. Малюкові здається, що все у світі відбувається через нього, для нього й із ним; що він один-єдиний із такими переживаннями.

Але насправді не буває ідеального моменту для такої розмови. І не може бути. Говорити про смерть — завжди важко. Але мовчання — іще важче.

Перед тим як говорити з дитиною, дорослому варто спершу прочитати книжку самому. Це дає змогу вивільнити власні емоції, підготуватися до розмови, мати куди розмістити дитяче горе. Бо смерть забирає життя, але не стосунок. Стосунок триває — і ми хочемо його зберегти. Тому важливо говорити про людину, яку втратили. Зберігати пам’ять.

Коли мій чоловік загинув сьомого червня минулого року, нашому синові не було ще й чотирьох. Я мусила пояснити йому, що тато більше ніколи не повернеться. Саме тоді я зрозуміла: цей досвід — хоч і болючий — можна трансформувати у книжку, яка може допомогти, на жаль, тисячам дітей, що втратили батьків.

Правда, але за віком

Ми маємо говорити з дітьми чесно. Але з огляду на їхній вік і контекст. Десь спрощувати, десь уникати натуралізму, але пояснювати навіть механіку смерті. Бо в дошкільнят іще не сформовано причиново-наслідкові зв’язки. Тому вони можуть зробити власні, часто хибні, висновки.

У нашій культурі тему смерті табуйовано. Дорослі не вміють про це говорити. Коли загинув мій чоловік, я зустрічала знайомих, які відводили очі, а згодом писали в месенджери: «Вибач, я не знала, що сказати». Ми мовчимо, щоб не образити, або ж із бажання уберегти говоримо неправду. Наприклад: «Тато заснув». Але тоді в дитини може виникнути страх сну. Вона боятиметься засинати й контролюватиме маму, бо у її розумінні сон дорівнює смерті.

Або: «Тато поїхав», «тато покинув нас». Це може сформувати рану прив’язаності. Адже для маленької дитини світ обертається довкола неї. Вона вірить, що її думки й учинки зумовлюють події у зовнішньому світі. Без правдивого пояснення може виникнути почуття провини: «Тато пішов через мене».

Навіть фраза «тато на хмаринці» може викривити реальність. Так, її можна вжити, але не як єдине пояснення.

Що раніше ми говоримо, то краще. Дитина має право знати. Інакше в дорослому віці з’явиться образа. Але спершу потрібно надіти «кисневу маску» на себе, потім — на дитину. Бо в момент розмови діти рідко реагують так, як ми сподіваємося. Часто — це просто «ага, добре, поїхали додому» або «можна я піду пограюся?». А вже потім — усвідомлення і запитання: «А ми помремо?», «а ти помреш?», «я не хочу помирати».

І далі: «А як тато помер?». Моєму синові допомогло порівняння: «Татове тіло зламалося, як машинка». Потім були нові «чому»: «А де був щит?», «а чому не захистився?», «чому був неуважний?». А ще — бажання згадати: «Розкажи, що ми з татом робили», «покажи фото», «дістань татові речі».

Розмова — це запуск потяга. Але далі — тривалий шлях. І дорослий повинен мати ресурс, щоб витримати всі станції цього маршруту.

Підхід за віком

З дітьми й підлітками важливо називати речі своїми іменами. Як я пояснюю техніки клієнтам, так і дітям, але простою мовою.

У віці п’яти — десяти років діти вже розуміють, що смерть — остаточна. Але її механіку вони не до кінця усвідомлюють.

Підлітки мають критичне мислення. Вони досліджують, шукають деталі й звіряють, де правда, а де — замовчування. Водночас шукають підтримки не в дорослих, а в однолітків. І це створює внутрішній конфлікт: бути як усі чи говорити про своє горе? Особливо складно, коли в школі акцентують увагу на них та їхній утраті — це може ранити.

Говорити про загиблого — важливо

Для людини, яка втратила близького, важливо згадувати про нього. Але суспільство з добрих намірів часто уникає цієї теми. Тим самим залишає людину наодинці з болем. Проте смерть забирає життя — не стосунок. А ми, люди в утраті, хочемо цей стосунок зберегти.

Хто має говорити?

Найближча людина. Якщо мама уникає розмови чи — з добрих намірів — каже неправду, дитина все одно дізнається. Від сторонніх, від однолітків, від учителів, з інтернету. Це може підірвати довіру не тільки до мами, але й до світу. Дитина може втратити базове відчуття безпеки.

Як говорити

Аліна говорить, що розмовляти про смерть із дитиною потрібно поступово.

«Поступово. Маленькими кроками. Перший місяць я давала раду собі, щоб потім мати сили йти до сина.

Ми поїхали в парк, куди син із чоловіком часто ходили. Це місце було символічним. Я сіла навпроти сина, щоби бути з ним на одному рівні. Запитала: “Ти пам’ятаєш, де твоя бабуся?”. “Пам’ятаю. Вона померла”, — відповів він. “Так. І тато теж… Тато загинув”».

Різниця між «помер» і «загинув»

Аліна Отземко наголошує на різниці між словами «загинув» і «помер».

«Тата не вбили — тато загинув. “Убили” звучить так, ніби це пасивний стан, ніби він нічого не робив — просто хтось прийшов і позбавив його життя. Але тато загинув зі зброєю у руках.

Військовослужбовці — не жертви війни. Вони — її учасники. Вони такі самі небезпечні для ворога, як ворог — для них. У цьому сенсі жертвами є саме родини, які несуть найбільший біль і втрати.

Мені не подобається ось цей пасивний стан, ніби людина безпорадна, ні на що не здатна, і хтось може просто прийти й забрати її життя. Я хочу повертати відповідальність: тато не просто помер — він загинув у бою.

Коли я пояснюю це дитині, то кажу: люди помирають, коли старіють, хворіють, ідуть у засвіти природним шляхом. А гинуть — раптово, неприродно, від зовнішнього втручання. Це важлива різниця», — переконує вона.

Чого нині краще не запитувати в дітей

Психологиня радить бути дуже обережними із запитаннями до дітей.

«Ми живемо в такий час, коли треба уважно ставитися до того, що й у кого ми запитуємо. Мені здається, нині буде неетично на вулиці спитати в дитини: “Де твої батьки?”. Етичніше — “де твої дорослі?” Це про емпатію та усвідомлення ситуації, що склалась у нашій країні» — говорить психологиня Аліна Отземко.

Вона також радить заздалегідь попереджати вчителів, вихователів і батьків інших дітей, щоб уникнути болючих тем.

«Я буквально в перший день після загибелі чоловіка написала в батьківський чат дитячого садка, який відвідував мій син, з проханням не говорити дітям про те, що сталося. Мій син тоді ще нічого не знав, і я була б вдячна, щоб він не почув цього від когось іншого.

Коли він перейшов до іншого садочка, я теж одразу звернулася до вихователя з проханням не акцентувати уваги на темі тата й не ставити запитань про нього. Я дуже прошу не наголошувати, що в мого сина тепер немає тата.

Я постійно комунікую це, але водночас розумію: є ситуації, наприклад у подорожах, коли вберегти сина від таких розмов неможливо», — додає вона.

Книжка Аліни Отземко «Чому тато загинув?» наразі у друці. Передзамовити можна тут.

Авторка тексту: Ірина Рожок-Капранова

Фото надані Аліною Отземко