Двадцять сьомого січня у світі вшановують пам’ять жертв Голокосту. Як німецькі нацисти вбивали євреїв у Дробицькому Яру, скільки насправді там загинуло євреїв та чи можна було втекти з гетто — в етері Радіо «Накипіло» розповів Юрій Радченко, кандидат історичних наук, старший викладач катедри східної філології Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського, науковий працівник Центру сучасної історії імені Миколи Гаєвого Українського католицького університету.
Розпочнімо із цифр. На вашу думку, чи справді у Дробицькому Яру загинуло 16–20 тисяч людей?
Статистика — завжди слабкий бік у цих дослідженнях. Але ті калькуляції, які робили історики останні 10–15 років, указують, що 16–20 тисяч — це завищена цифра.
На території Харкова проживало майже 130 тисяч євреїв. З них абсолютна більшість (приблизно 80–90 %) устигла виїхати, евакуюватися 1939 року. Їм пощастило набагато більше, ніж євреям, наприклад, Західної чи Центральної України й так далі. Скільки євреїв залишалося у місті напередодні окупації і коли окупація почалася, тобто з кінця жовтня 1941 року, — це велике питання. З одного боку, багато людей евакуювалося, а з іншого — ми ще не знаємо, скільки людей було в Харкові як біженці або приїжджі, наприклад, із Західної України чи Польщі. Тобто такі люди були, є спогади та свідчення про те, що такі західноукраїнські або польські євреї були, але їхня точна кількість невідома.
Це один бік. У переписі, який робили німецька адміністрація і колабораційна адміністрація міста наприкінці першої декади 1941 року, у Харкові налічувався 10 271 єврей. Однак я думаю, що не всі люди вписалися: хто міг не вписатися, той цього не зробив. Хтось намагався себе визначити як українця або росіянина, або кримського татарина чи волзького татарина, наприклад.
Сучасний історик Олександр Круглов, який нині живе в Берліні, стверджує, що в період розстрілів кінця грудня 1941 року й початку першої декади січня 1942 року — це приблизно 9–10 тисяч. До того ж невідомо, яка кількість євреїв, хоча б приблизно, переселилася у гетто після 14 грудня 1941 року. Яка кількість людей, мовляв, була ще після початку вбивства, а початок вбивства — це приблизно 24 чи 27 грудня 1941 року, й орієнтовно до 10 січня.
Гетто охороняли, але охороняли не надто жорстко. Була корупція. Жертви зими 1941–1942 років — це приблизно 10–12 тисяч. Окрім того, іще по Харкову шукали й убивали євреїв. Дробицький Яр не був єдиним місцем загибелі євреїв у той період.
Чому офіційно йшлося про загибель у Дробицькому Яру 16–20 тисяч людей?
Цю цифру наводили раніше працівники меморіалу «Дробицький Яр». Наскільки я розумію, ця статистика про 16–20 тисяч спиралася на післявоєнні свідчення німецьких військовополонених та умовні дані совєцьких післявоєнних досліджень місць страт, а також документи Надзвичайної державної комісії зі встановлення та розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників та їхніх союзників. Це основна база.
Але статистика, яку я навів із переписів, частково є у звітах. Вона свідчить, що взимку 1941–1942 років загинуло приблизно 10 тисяч. Проте загальна кількість і в Харкові, і в області, очевидно, більша.
Історик Тімоті Снайдер у своїй праці «Криваві землі» стверджує, що кількість жертв Голокосту можна порахувати з великою точністю, бо німці завжди славилися своїм бюрократичним підходом до всього, зокрема й до переліку майбутніх жертв.
Я не пам’ятаю, чи пише Снайдер саме таке про німців, про статистику. Загалом це такий стереотип про німців. Будьмо відверті: Тімоті Снайдер, попри всю мою повагу, не є фахівцем з історії Голокосту. Він популяризатор, людина, яка років п’ятнадцять тому написала багато наукових праць.
Але серйозні науковці, які досліджували нацистську Німеччину в різні роки, говорять про те, що це була структура з боротьбою різних компетенцій. Іноді жартували, що Гітлер був слабким диктатором, який давав широкі інструкції і дивився, як різні структури намагаються ці інструкції в певних моментах виконувати. Тобто це була така диктатура. Є дискусія про те, яким був шлях до Аушвіцу й до Дробицького Яру. Чи це був прямий шлях, інтернаціоналістський підхід. Більшість істориків, які професійно займаються цією тематикою, дотримуються думки, що це було десь посередині. Часто айнзацгрупи вирішували, кого розстріляти, а кого — ні. Наприклад, ситуація з караїмським населенням. Та сама айнзацгрупа, зондеркоманд 10а, могла в одному місці вирішити розстріляти караїмів, а в іншому місці — ні. Це було до певної міри ухвалення рішень на місці.
Повернімося до єврейського населення Харкова та області. Бо в Дробицькому Яру опинилися не тільки містяни, але й жителі області також?
Якщо ми говоримо саме про Дробицький Яр, то він на 99 % став єврейською могилою. Людей, які там загинули, убили взимку 1941–1942 років. Це жителі Харкова, євреї та біженці, які, як я сказав, приїхали, певно, із Західної України, можливо, із Центральної України. Це були, імовірно, євреї з районів, які пізніше доєднали до Харкова. Але в принципі це була харківська могила. Можливо, певну частину трупів вивантажили з таборів для військовополонених із Холодної гори. Тут є питання. І ще, можливо, до сотні людей — це були місцеві селяни, які, мабуть, хотіли трохи помародерити, а німці розстріляли їх.
Крім того, як я вже згадував, більшість євреїв устигла виїхати, бо німецька армія прийшла досить пізно. Але частина цих людей, які евакуювалися, удруге потрапила під окупацію там, куди вони виїхали. Десь, наприклад, у Краснодарі чи Ставрополі. І там, відповідно, їх уже вбили.
Чи сприяли місцева влада та місцеві колаборанти німцям у винищенні євреїв?
Німецька армія зайшла до Харкова 24 жовтня 1941 року. Німці відразу встановили військову адміністрацію і фельдкомендатуру.
Перші накази, які стосувалися євреїв, датовано початком листопада 1941 року. На євреїв накладали контрибуції, посилилися репресії. Убивали передусім саме євреїв. У заручники брали переважно євреїв, а також їх періодично розстрілювали.
Чотирнадцятого грудня видали наказ: усі євреї Харкова під загрозою розстрілу мають у дводенний термін переселитися до гетто на околиці міста — бараків тракторного й верстатобудівного заводів. Літні люди, жінки та діти йшли морозом у гетто. Вони йшли через місто, їх ґвалтували й убивали. Це відбувалося у мороз — за мінус 40 градусів. Навіть ті люди, які не симпатизували євреям, дивилися на цю ходу через місто зі співчуттям.
У гетто створили елементи самоврядування. Головою юденрату призначили професора Горевича, якому було під вісімдесят років. Проблема була в тому, що ця людина фактично ні за що не відповідала в будь-якому регіоні.
Люди, які були в гетто, розповідали про певне самоврядування. Але вогнепальну зброю мали тільки німці, охоронці й місцеві поліцаї, серед яких були росіяни та українці. Вони разом із німцями охороняли, грабували та ґвалтували євреїв із гетто.
Коли все почалося, першій частині людей, яких вивозили, сказали, що їх везуть на роботу в Полтаву. Можливо, дехто наївно повірив, що так і буде. Але очевидно, що все було по-іншому. Активізація убивств і вивезень випала на період після Нового року. Тобто німці відсвяткували Новий рік і другого — третього січня почали, а за тиждень фактично закінчили. Під час зими 1941–1942 років (можливо, навесні 1942 року) для убивства місцевих жителів, переважно євреїв, німці використовували газовий автомобіль. Пізніше цей автомобіль активніше використовували на Північному Кавказі.
Гараж цих газових автомобілів розташовувався на вулиці Кооперативній. Там якраз був невеличкий концтабір, у якому жило декілька десятків євреїв, яких періодично били, а під час подій зими 1941–1942 років, я думаю, їх або розстріляли, або також вивезли до Дробицького Яру. Можливо, вивезли спочатку до гетто, а потім — до Дробицького Яру. Точно невідомо.
Узимку 1941–1942 років убили приблизно 10 тисяч євреїв, декілька десятків караїмів і близько десяти кримчаків. Окремою темою є питання, що відбувалося з мішаними родинами.
В області ж жила невелика кількість євреїв, наприклад у Лозовій, Краснограді, Чугуєві й Золочеві. І ці невеликі групи євреїв до літа 1942 року також повбивали. Механізм був однаковий: євреїв збирали всіх разом, грабували, везли в ліс і розстрілювали. Здається, у Золочеві була ситуація, що євреїв утримували у квартирі, грабували, мабуть, ґвалтували.
Але до літа 1942 року Харківщину офіційно «звільнили від євреїв». Проте це не означає, що всіх євреїв убили. Думаю, багато євреїв приховало своє походження. У період весни — літа 1942 року тисячі євреїв із Харкова та області мандрували Харківською, Сумською та Полтавською областями. Вони вливалися у групи менщиків і так виживали. Видавали себе за українців, росіян чи вірмен. Продавали речі або наймалися на роботу в сільську місцевість. Але це була меншість — декілька сотень харківських євреїв, які в 90-ті роки дали свідчення. Вони вижили, але абсолютна більшість загинула.
З гетто, яке було неподалік від Дробицького Яру, виявляється, можна було вибратися. Як це відбувалося, пане Юрію?
Перш за все можна було підкупити місцевого поліцая — українця чи росіянина, який охороняв територію гетто. Цих людей призначала місцева районна адміністрація Харкова. Думаю, таких випадків були десятки.
Також рятував фактор змішаних родин. Наприклад, було багато російсько-єврейських або єврейсько-українських шлюбів, але були також, наприклад, єврейсько-китайські шлюби.
У Харкові сталося декілька таких ситуацій, коли батьки китайці викупили з гетто своїх дітей від євреїв. Тобто за єврейським релігійним правом вони євреї, відповідно, для нацистів, я думаю, також були євреями.
У рятуванні місцевих євреїв брали участь також представники інших національностей. Були випадки, коли вірмени рятували місцевих євреїв. Мабуть, були й інші випадки. Це є якраз перспективою для майбутніх досліджень. Але, на жаль, проблема в тому, що ті люди, які рятували, і ті, яких рятували, уже пішли із життя.
Які є комеморативні практики загибелі євреїв у Дробицькому Яру?
Очевидно, що пам’ятника Дробицькому Яру від держави не було фактично жодного до початку 90-х років. Цей меморіальний комплекс, який ми нині маємо, — продукт 2000-х років.
Історик Аркадій Зельцер досліджував ініціативність єврейського населення зі встановлення пам’ятників. Якраз Дробицький Яр — це приклад, коли 2005 року єврей Олександр Коган своєю ініціативою добився встановлення скромного пам’ятника. Крім того, люди, які мали предків, що загинули в Дробицькому Яру, у певні дні здійснювали свої комеморативні практики.
Узагалі є єврейська традиція, коли на річницю загибелі певної громади чи великої кількості людей приходили читати «Кадіш» чи «Ель Малера Хамим». Але невідомо, чи це практикувалося, наприклад, у Дробицькому Яру.
Я знаю, що була традиція, коли приходили до пам’ятника у Дробицькому Яру дев’ятого травня і приносили щось своє. Невідомо, чи приносили квіти, чи приносили камінці.
Те, що там відбувалося з кінця 80-х, — це збори спогадів, публікації Юрія Ляховицького, боротьба декількох груп за того, хто будуватиме пам’ятник. Це питання потребує вивчення.
Я не знаю точно, чи живуть досі носії цієї пам’яті, носії цієї боротьби, цієї політики. Але в совєцький період пам’ять про Голокост затирали. совєцький уряд був у цьому не зацікавлений через латентний державний антисемітизм, через порушення відносин із Державою Ізраїль і так далі. Відбувалася політика совєтизації єврейського населення, але питання у тому, що вбивство євреїв під час нацистської окупації інструменталізувалося.
Слухайте інтерв’ю повністю у подкастах на Радіо «Накипіло»
