«Акваріум, повний ключів. Харків на фотографіях мого батька» — це не просто візуальна мандрівка минулим, а глибока особиста історія про родинну пам’ять, спадкоємність і переосмислення рідного міста. Під час фестивалю «Літературний ярмарок» у Харкові Юрій Гуржи презентував свою нову книжку, в основі якої — унікальний архів його батька, Олександра Гуржи. Багато років той детально, з любов’ю знімав міське життя, але чимало світлин Юрій відкрив для себе лише після батькової смерті 2019 року. Ці чорно-білі кадри 1960–1970-х років стали ключами до минулого та спонукали подивитися на власну історію з нової перспективи.
В етері Радіо «Накипіло» — Юрій Гуржи, музикант, композитор, продюсер, диджей, письменник і харків’янин, який уже багато років живе в Берліні, але відчуває свій зв’язок із домом крізь відстані й роки.
В одному зі своїх інтерв’ю, перед тим як потрапити на Радіо «Накипіло», ти казав, що йшов до цієї книжки не один рік. Коли саме ти зрозумів, що батьків архів — це вже не просто зібрання фотографій, а майбутня книжка про Харків?
Ці фотографії ми знайшли в підвалі батькового будинку вже після татової смерті. Він знімав мене майже завжди, тож багато кадрів я пам’ятав іще з дитинства. Усе це відбувалося на моїх очах. Але йшлося, звісно, про події після 1975 року, тобто після мого народження. А про те, що було доти, я з логічних причин навіть не замислювався. І раптом ми знаходимо цілу коробку плівок (здається, її фото є на початку книжки). Я не відразу зрозумів, що на них, адже це були діапозитиви — довелося відносити їх до лабораторії та друкувати. Майже рік я щотижня отримував нові знімки й не припиняв дивуватися. Я бачив знайомі місця, але з геть іншої перспективи. Здебільшого це були чорно-білі світлини, хоча траплялося й кілька кольорових слайдів з окремої коробки — то взагалі інша історія.
Спочатку я задумував більш-менш класичний фотоальбом, де з тексту були б хіба що лаконічні підписи. Навіть знайшов зацікавленого німецького видавця, який спеціалізується на фотокнигах. Під час зустрічей я ділився з ним контекстом, і він зауважив: «Класні історії! Було б чудово, якби вони теж увійшли до видання». Утім, тоді ця ідея так ні в що й не вилилася. А вже після початку повномасштабного вторгнення, під час моїх перших приїздів, спогади про ці світлини ожили з новою силою, і в голові почали складатися тексти. Спершу я не сприймав їх як супровід до кадрів. Але коли історії остаточно оформилися, то відчув: фотографії можуть стати для них дивовижними, хай і непрямими, ілюстраціями. Текстів ставало дедалі більше. Іноді я спирався на конкретний знімок, іноді — ні. У підсумку вийшов своєрідний діалог із людиною, якої, на жаль, уже немає поруч, але яка, як і я, безмежно любила Харків і для якої він був найважливішим містом у світі. Так, у цьому діалозі, ми й створили цю книжку разом.
Дивовижно, що під час читання книжки справді відчувається, як дві лінії розгортаються паралельно. Вони, мов Харків і Лопань, певної миті зливаються і далі течуть разом. Жодна з них не конкурує з іншою, а навпаки — вони гармонійно доповнюють одна одну. Уловлюється те, що ти навмисно нічого не вигадував: усе народилося природно, само собою.
Чому ж спершу ти вирішив писати саме німецькою мовою і для німецькомовної аудиторії? Можливо, через початок повномасштабного вторгнення і потребу репрезентувати Україну за кордоном? Чи були інші причини?
Це справді одна з причин, але насправді все почалося трохи раніше: коли я вирішив, що світу або принаймні Німеччині, де я живу вже тридцять років, бракує книжки про сучасну єврейську музику. Оскільки я прагнув написати її саме для німецької аудиторії та особисто знав багатьох із цих музикантів, з якими спілкуюся німецькою чи англійською, це був цілком природний вибір.
Так, непомітно для самого себе, я став німецьким письменником. Книжка вийшла в січні 2022 року. У мене було відчуття, що її майже не помітили, адже це дуже специфічна, нішева тема. Та вже в лютому, у перші дні повномасштабного вторгнення, до мене звернулася редакція газети Tagesspiegel, яка знала мене як німецького письменника українського походження. За рік до того я був на Донбасі, де працював із німецькою театральною трупою над музичним альбомом разом із підлітками з Попасної, Миколаївки та Райгородка. Тоді я уперше написав для цього видання матеріал про ту подорож. Мабуть, саме тому вони знову вийшли на мене й попросили підготувати текст про моїх друзів у Харкові. Він здався їм настільки вдалим та актуальним, що мені запропонували вести постійну колонку. У підсумку я написав 200 колонок — звісно ж, німецькою.
Коли я замислився про наступну книжку, вона логічно випливала з кількох історій із цих колонок. Здавалося очевидним, що вона створюється насамперед для моєї німецької публіки, а переклад — це вже технічна справа. Утім, я щиро сподівався, що вона вийде й українською. По пораду щодо видавництва я звернувся до Сергія Жадана. Це було, здається, якраз під час Літературного ярмарку торік, у 2025-му. Усього за кілька годин Сергій написав, що видавництво «Жорж» може зацікавитися таким проєктом. Можна сказати, саме відтоді розпочався відлік історії цього українського видання.
Ти не перекладав сам українською, а віддав це іншій людині. Чому?
Це українська драматургиня Анастасія Косодій, з якою ми почали співпрацювати задовго до початку повномасштабного вторгнення. Вона вже знала частину цих історій із моїх розповідей. Ми регулярно спілкувалися. Натоді Настя якраз вивчала німецьку, і мені здалося, що саме вона зможе найкраще передати мій голос. До того ж ми мали змогу обговорювати все наживо за кавою, десь поруч чи вдома, відповідаючи на будь-які запитання. Це було і зручно, і мені завжди імпонувало, як вона працює зі словом. Звісно, вона виконала основну роботу, але я також виступав редактором цього перекладу ще до того, як до процесу приєднався Роман.
Також до цього проєкту приєднався Роман Трифонов. Ти називаєш книжку своєрідним містком між світами. А що виявилося складнішим: власне перекласти її з німецької українською чи донести твій Харків до людини, яка зовсім не знає цього міста з усіма його нюансами? Адже під час читання виникає враження, ніби книжка завжди була українською, а тепер просто оприявнилася.
Насправді спочатку викликом було написати книжку так, щоб німецький читач закохався у ці історії, тому мені доводилося багато чого пояснювати. А вже в процесі роботи з Анастасією ми обоє зрозуміли, що деякі деталі для українського читача зайві, а інші українською звучать значно природніше, ніж німецькою. Наприклад, в одному з оповідань вона переклала репліку суржиком. Німецькою це було б абсолютно неможливо, якби персонаж заговорив, скажімо, баварським діалектом — це видавалося б неприродним. Але Настя сказала: «Я відчуваю, що він має говорити саме суржиком». І це справді спрацювало прекрасно.
Наступним етапом стала робота Романа Трифонова над редакцією. Він дивився на текст уже під власним кутом як людина, що живе в Харкові й чудово розуміє місцеві реалії, очевидні для харківського та українського читача. Довкола цього в нас точилися дуже цікаві дискусії. Мені здається, така перспектива була просто потрібною. Роман узагалі став першою людиною, до якої тоді звернувся Сергій Жадан, тож умовно його можна назвати хрещеним батьком цієї книжки.
А ти плануєш писати далі саме українською? Чи все одно писатимеш спочатку німецькою і потім перекладатимеш?
Нині я спонтанно почав писати наступну книжку. У мене вже були в роботі дві паралельні книжки, а тепер виходить, що їх три. Щодо третьої я зрозумів, що створюю її насамперед для українського читача. Хоча писати її розпочав німецькою просто тому, що натоді мені було важливо зафіксувати перші думки.
Її присвячено французько-єврейському композиторові, співакові й кінорежисерові Сержу Генсбуру, який має харківське та кримське коріння. Його батьки — єврейська родина, яка після революції емігрувала до Франції. Мене, як музиканта, тема музики не відпускає. Я уже багато років щиро цікавлюся постаттю Генсбура, збираю його творчість і багато прочитав про нього. Деякі моменти з його біографії дивовижно резонують із суто українськими, харківськими та єврейськими контекстами. По суті, етапи його життя стали приводом поговорити про найрізноманітніші речі переважно у сфері культури та національної пам’яті.
Усвідомивши, що орієнтуюся на українську аудиторію, після третього розділу я повністю перейшов на українську мову. Надалі, коли текст буде більш-менш готовий, я просто перекладу українською ті перші шматки, написані німецькою. Іноді мені досі простіше сформулювати думку німецькою. Усе ж таки тридцять років життя у країні даються взнаки. Але це неймовірно цікавий досвід, адже це знову новий початок.
Ця французька тема в тебе з’являється уже в «Акваріумі, повному ключів», де ти натякаєш на ці дивовижні французько-українські зв’язки. Французький слід у Харкові справді є. Водночас у книжці Харків постає дуже неспішним. У мене виникло відчуття, ніби я потрапила в наше місто ще до того, як з’явився інтернет. Мені цікаво, як саме ти писав її? Чи це таке собі передчуття європейськості? Адже здається, що час там тече значно повільніше, ніж у нас тут.
Може, і так, але мені здається, що кожне вдале фото — це зафіксована мить, яка розповідає власну історію. Мабуть, я намагався зробити щось схоже. Адже коли дивишся на світлину, вона залишається незмінною, але в уяві відразу вимальовується картина того, як усе складалося. Я ніколи не замислювався про це заздалегідь. Деякі історії я спочатку занотував для колонок, які тоді писалися мені супершвидко. На старті я видавав по три тексти на тиждень, кожен приблизно на чотири тисячі знаків. Хоча раніше я узагалі не мав такого досвіду. Попередню книжку я писав повільно й розмірено під час пандемії, коли часу було вдосталь. А тут зʼявилося відчуття, що цих історій безліч і їх критично важливо розповісти саме німцям.
Звісно, вони мають доступ до інформації, як і всі: фотографія з місця подій з’являється і в Києві, і в Берліні тієї самої секунди. Проте стало очевидно: якщо люди дивитимуться на ці кадри через три-чотири тижні, вони втратять емоційне залучення, більше не відчуватимуть шоку й, на жаль, просто звикнуть. Але, коли ти сприймаєш інформацію крізь призму контексту, розуміючи значення подій для їхніх безпосередніх учасників, виникає геть інша перспектива. Я усвідомив, що моя місія — додавати цей контекст і розповідати історії. Вони вже існували в колонках, але це абсолютно інший ритм роботи, коли ти маєш здати текст сьогодні до другої години дня і просто сідаєш за нього зранку.
Щойно глянув на розклад Літературного ярмарку, побачив о 16:00 концерт Мар’яни Садовської — і згадав, як 2023 року був у неї на фестивалі. Стоячи на сцені перед виступом, я раптом усвідомив, що переплутав дні й за дві години маю віддати колонку. І я упорався! Але це, знаєш, як поляроїд. А от історії для книжки — це як робота у фотостудії, де ти спочатку виставляєш світло, робиш кілька пробних дублів. Іноді професійні фотографи навіть роблять поляроїд, щоб зафіксувати загальну картину, а вже потім перебудовують її. Щось подібне сталося й із цією книжкою. Спочатку з’явилися швидкі нотатки, а далі я тривалий час допрацьовував їх. Що довше живеш із цими історіями, то виразнішими стають раніше непомітні паралелі та додаткові сенси. Власне, так усе й склалося.
Коли я читала книжку, то передусім вразила легкість, з якою вона сприймається. Це просто… О, я не можу про це мовчати! Для мене це було схоже на виграш джекпоту. Я дуже хотіла твою книжку. І тут пише видавництво з пропозицією модерувати вашу зустріч, а потім іще й надсилає примірник! Ти настільки тонко передав це відчуття Харкова, ніби під час тих затишних екскурсій із Максом. Твоя закоханість у місто не б’є у лоб, а дуже мʼяко, поволі, наче контровим світлом, огортає читача. Я як харковоцентрична письменниця теж безмежно закохана в Харків, тому не могла цього не відчути. Скажи, а чи змінився для тебе образ батька після того, як ти знайшов ці плівки й надрукував світлини, саме ті, що зроблено ще до твого народження. Це стало для тебе відкриттям?
Так, насправді після його смерті я двічі натрапляв на схожі історії — щоправда, у музичній сфері. Приблизно в один час я послухав альбоми німецьких музикантів. Одного із Західної Німеччини, іншого — зі Східної. Вони вже пішли із життя, а їхні записи зібрали й видали сини. Обидва сини, хоча я упевнений, що вони не знайомі між собою, у подкасті та інтерв’ю зізналися: за життя батьків вони не надто цікавилися їхньою музичною творчістю, аж поки ті не померли.
У мене була трохи інша ситуація, адже фотографія завжди була присутня у нашому житті, і ми постійно розглядали світлини. Проте їхня справжня цінність і новий вимір відкрилися для мене, мабуть, уже після 2022 року, коли місто почало змінюватися надто швидко й далеко не з природних причин. І так, я відчув, що входжу з ним у діалог, але вже не стільки як із татом, скільки як із митцем. Це геть інша модель спілкування. Ніби ми вдвох дивимося на щось одне, кожен бачить власні деталі, і ми не те щоб сперечаємося, а намагаємося знайти спільний знаменник, і зрештою знаходимо його. Це не про різницю у віці чи родинні зв’язки, а скоріше про колегіальність і роботу в команді. Звучить, можливо, дещо абсурдно, але це саме те відчуття.
Мені здається, що це про любов. Можливо, не тільки родинну, ну, власне, до Харкова.
Так, і знаєш, це водночас і про минуле, і про сьогодення, а також про те, як вони переплітаються між собою, адже часом ці зв’язки бувають геть неочевидними. Утім, якщо подивитися під правильним кутом і під потрібною перспективою, їх стає чітко видно.
Слухайте інтерв’ю повністю в програмі “Неспішний вечір з Наталкою Маринчак”.
Більше новин з Харкова, подкасти, українська музика у нашому застосунку для Android | iOS
Як доєднатися до Спільноти «Накипіло»
