Наші свята вже ніколи не будуть такими, як раніше. На жаль, за нашим святковим столом є порожні місця. Там мали б сидіти наші рідні, які зараз в окопах, перебувають в полоні, зникли безвісти чи їх вже немає серед живих.
Текст випускової редакторки Радіо «Накипіло» Наталі Некипілої.
Це будуть наші перші Різдвяні свята без Тебе. Сімейні зібрання, на яких раніше завжди йшлося про радість і майбутнє, тепер означають невимовну відсутність Тебе; сум до фізичного болю та брак сенсу святкування як такого. Ми з дітьми ще не маємо досвіду проживання цього періоду без головного ініціатора розваг і людини, яка, власне, створювала свято. Тринадцять років поспіль цими днями ми були разом: їздили в Карпати на лижі, прикрашали дім, смачно їли й багато сміялися. І хоча велика війна суттєво змінила реалії, минулого Різдва Ти зміг вирватись у відпустку. На Новий рік Ти був із нами на відеозв’язку. Тепер ми не маємо й цього. Твоє місце за святковим столом уперше буде пустим назавжди…
Я бачу, що діти теж розгублені. Ніхто не прагне нічого прикрашати, бо все це здається недоречним. Можливо, через те, що вони вже відносно дорослі, а може, через відсутність сподівань. Ми не будуємо планів на свята, бо ще не готові.
Не претендую на об’єктивність, але думаю, що відчуття недоречності й суму за минулим життям наявне в усіх родинах, де є загиблі, безвісти зниклі чи полонені. Це сім’ї, з яких вирвано основні пазли. Без них поки незрозумілий сюжет і відчувається брак сенсу. Такі сім’ї гостро реагують на гіперболізацію святкових атрибутів і традицій, особливо нав’язаних, стереотипних і беззмістовних. Таке відчуття, ніби ти в супермаркеті, де надто гучно грає музика, сліпить мерехтіння вогників і блискучої мішури й лунає записаний сміх. Хочеться стишити звук і прибрати штучність.
Знаєте, у такі періоди чекаєш усвідомлення суспільством ціни цих свят. Ціни, яку прямо зараз хтось платить, а завтра можеш платити й ти. Сподіваєшся на поміркованість, стриманість і коректне ставлення до тих, хто латає емоційні діри, хоча б до дітей. Бо вони ще чекають дива, хоч і знають, що його не станеться.
Не травмуйте сімей військових, що воюють, своїм «надмірно». Не знецінюйте почуттів травмованих утратою своїм «байдуже». Відчуйте середню температуру в палаті й коректно спробуйте покращити ситуацію. Або хоча б не робіть гірше.
Будьте виваженими у виявах широти святкування принаймні на людях. Обережно наповнюйте свої соцмережі відео та світлинами щасливих святкувань у повному родинному колі, бо тут питання не в тому, що ваше щастя може когось дратувати, а тільки в тому, що люди в нещасті надто вразливі й із сильно загостреним почуттям справедливості. А інститут поваги до сімей загиблих, зниклих чи полонених військовослужбовців у нашій країні поки на стадії зародку. Тож інструментів урегулювання різності реалій поки немає.
Тут ідеться навіть не про те, щоби зрозуміти ці сім’ї й розділити з ними їхнє горе, а про те, щоб мати повагу до їхніх почуттів. Стиштеся, замисліться, згадайте сенс цих свят. Подякуйте та пам’ятайте.
Сьогодні дуже важливо, щоб між людьми відновилися зв’язок і здатність взаємно проживати емоції; щоб уцілілі сім’ї могли розділити біль невідомості й ушанувати пам’ять полеглих, а ті, хто переживає втрату чи страх за зниклими або полоненими, мали змогу прийняти радість святкування — щоб не було такого розриву світів, бо це матиме наслідки. Пам’ятаєте, як уся країна принишкла, коли чекала звільнення військових з облоги на Азовсталі? Ми вміємо відчувати загальний настрій і бути єдиним організмом. Просто знову відволіклися на НЕ головне й відвернули увагу від щирості та справжніх цінностей.
