«Галло, галло, говорить Харків»: до 100-річчя українського радіо

Римарська, 21. Харків. Приміщення тодішнього Центрального партійного клубу. В одній із кімнат перед першими мікрофонами виступає відомий харківський квартет. Публіки в студії нема, музиканти хвилюються, адже не бачать тих, перед ким виступають. Тим часом у залі зібралося півтори тисячі люду.

Саме так починалося перше українське радіомовлення у листопаді 1924-го. Про це та більше говорили з Ніною Даценко, українською письменницею, журналісткою, радіоведучою та авторкою книжки «Пригоди на радіохвилях: історія українського радіо».

Газета «Пролетарій», 1924. Місця зберігання газет та журналів: НБУВ та архів eScriptorium.

Пані Ніно, як правильно розповідати історію українського радіо, зважаючи на те, що воно починається за совєцького союзу?

Цікаве запитання, тому що, з одного боку, можна сказати, що це проголошення якоїсь ностальгії за совєцьким союзом, а з іншого — радіо почалося за часів червоної окупації. Проте насправді це були люди, ентузіасти, це була комерційна організація. Більшовики на радіо грошей спочатку не давали.

Збереглися документи з формулюваннями: «Просимо посприяти у придбанні стільки-то того й того». Тобто не «просимо виділити», а «просимо посприяти». Я невпинно наголошую на тому, що це були часи НЕПу. Тобто радіо в Харкові почалося за ініціативи акціонерного товариства «Друзі радіо». Воно вело активну діяльність. Те, що воно влаштувало показ можливостей радіо, — це одне, а зовсім інше — те, що воно продавало запчастини, надавало послуги з ремонту, продавало приймачі, надавало консультації, передплачувало зарубіжну пресу. Коли НЕП згорнули, у 1930 році на радіо почав виходити журнал. Там намагалися про все це розповідати. Тобто це була комерційна організація.

Тобто ми можемо говорити, що ентузіасти почали створювати радіо, а совєцька влада примазалася до них?

Фактично так. Є ще один цікавий факт. Офіційна історія радіо говорить про те, що на першому виступі були Григорій Петровський (голова Всеукраїнського ЦВК) та Влас Чубар (керівник уряду республіки), а преса про це взагалі ні словом не обмовилася. В одній і тій самій газеті є записи, що Петровський, умовно кажучи, у цей час виступав у якомусь клубі в селі. Тобто інформацію про участь партійних діячів у першому радіоетері додали пізніше — зрозуміло, з яких міркувань.

Журнал «Всесвіт», 1927. Місця зберігання газет та журналів: НБУВ та архів eScriptorium.

У своїй книжці ви пишете, що перше пробне радіомовлення відбулося-таки в Києві…

Коли я працювала на радіо, я робила передачу про історію радіомовлення. У КПІ мені розповіли про спроби етерів у виші. Це відбувалося ще до Харкова. Згодом знайшлася газета, яку також випускали ентузіасти за підсумками цих етерів. Її продавали й на отримані від продажів гроші розвивали радіо. Але Київ був тоді провінційним містом, а Харків — столицею.

Відмінність київського етеру від харківського в тому, що київське радіо робили технарі. Вони просто зібрали гроші, організували якусь установку, вийшли в етер без анонсів й отримали якісь листи. У цій газеті вони навіть дату виходу не вказали. Написали так: «У кінці лютого вийшли в етер із КПІ, а на початку березня вийшли в етер із залізниці, де розташовувалася радіомайстерня». Тобто навіть не написали, коли саме був той етер. Вони не влаштовували шоу. Провінційне місто, хоча за населенням більше, ніж Харків. Тому це минуло непомічено.

Харків’яни ж самі зібрали півтори тисячі людей в одному місці на певний час. Це було ще те завдання. Я так розумію, що було запрошено популярних артистів та інших відомих людей. Тож глядачі та слухачі, які прийшли вперше, вони прийшли, можливо, і на радіо подивитися, але й послухати концерт. Це було шоу. Так воно ввійшло в історію.

До того ж у ті часи можна було за погожої днини вловлювати радіохвилі закордонних радіостанцій. Я впевнена, що саме харківці могли слухати це, надихатися і розуміти, про що йдеться. Ми знаємо прізвища цих людей, які стояли на початках: Жиронкін, Луньов, Дрожжин, Лебрехт, Светлосанов і Касванд. Власне, навіть без імен, бо здебільшого відомі тільки ініціали. Який життєвий шлях був у цих людей? Можливо, вони мали хорошу освіту. Можливо, знали мови. Однак перших записів не збереглося в архівах, бо вони транслювалися лише в прямому етері — звукозапис на феромагнітну стрічку винайшли згодом. А імена цих людей, які стояли біля першого радіомікрофона, совєцька влада викреслила. Можливо, їх репресували.

Тому можна сказати, що перше фактично професійне радіо та радіо, яким воно й має бути, почалося саме з Харкова.

До речі, совєцька влада заперечувала також першочерговість радіо в Харкові. Адже вважали, що радіо в союзі почалося з москви — 23 листопада 1924 року. А це було на кілька днів пізніше за Харків. До того ж велика різниця у тому, що радіо в москві створила партія, а в Україні це робили ентузіасти без жодного партійного доручення.

Журнал «Всесвіт», 1929. Місця зберігання газет та журналів: НБУВ та архів eScriptorium.

Перша студія була на Римарській, у сучасній будівлі філармонії, а радіовежа — на Успенському соборі?

Так, але на Успенському соборі антена з’явилася пізніше. У старих записах можна побачити, що антена спершу була на тій-таки Римарській.

За кілька років харківське радіо змінило «прописку», перемістившись ближче до Свято-Успенського собору. З ним пов’язаний іще один міт: нібито богослужіння було заборонено в листопаді 1924-го, бо антена радіостанції розміщувалася на дзвіниці, а дзвін заважав трансляціям. Але це легко спростувати невеликою заміткою. У третьому випуску журналу «Всесвіт» за 1926 рік розміщено інформацію про те, що на собор заввишки 80 метрів (насправді 89,5 метра) буде перекинуто антену, і радіостанція запрацює з першого травня. Але собор і далі виконував свої функції. Григорій Рожко у книжці «Харків — колиска українського радіомовлення і телебачення» стверджує, що дзвони замовкли тільки восени 1930 року: «…після зорганізованого протесту 20 тисяч робітників собор було передано Радіораді».

Українське радіо в Харкові почалося словами: «Галло, галло, говорить Харків». Чи відоме нам ім’я людини, яка сказала ці слова?

Насправді ні. Дехто каже, що це був голос технаря, спираючись на те, що починалося привітання саме з «галло». Але оце «галло» — це ж віяння тодішніх телефонних розмов: тобто із цього починали розмови — це як наше «вітаю». Плюс закордонне віяння, бо так говорили в іноземних радіо.

Тому цей голос може належати Леонідові Жиронкіну, який тоді був очільником і секретарем харківського радіотовариства.

Далі виступав квартет імені Вільома…

Так. До речі, у пресі жодного анонсу не було. Тому велика ймовірність, що були афіші, а ще люди могли передавати інформацію між собою, адже зібрався великий натовп, щоб послухати. Бо це була можливість почути концерт безплатно, та ще й у такому новому тоді форматі.

Журнал «Всесвіт», 1927. Місця зберігання газет та журналів: НБУВ та архів eScriptorium.

Потім пролунав музичний виступ. Нам відомо, що того дня перед мікрофоном точно був квартет імені Вільома в складі відомих артистів: Віктора Гольдфельда, Олександра Старосельського, Ансельма Свірського та Е. Прежекутського, ім’я якого історія також не зберегла.

Усі довідники й енциклопедії пишуть, що «Е. Прежекутського згодом замінив Петро Кутьїн». Чому й коли це сталося — невідомо. Фактично цю людину теж могли репресувати, тому що його ім’я стерли з історії.

Також після концерту влаштували окремий дуже цікавий номер. Спочатку артист державної драми Юрський виступив на сцені клубу, а потім пішов у радіостудію і виконав свій номер іще раз, а публіка слухала через гучномовці. Хто він такий — теж невідомо. Проте, досліджуючи пресу, в одному із журналів «Говорить СРСР» за 1935 рік я знайшла згадку про режисера Українського радіокомітету Юрського, і не просто згадку, а його статтю про радіопостановку «Маруся Шурай», уміщено було й фото.

Однак це лише здогадки. Однозначної відповіді про людей, які виступали 16 листопада, я не маю.

Після цього виступу радіо почало мовити на постійній основі?

Насправді не відразу. Так, люди захопилися радіо. Було зрозуміло, що треба продовжувати. Етер 16 листопада насправді був експериментальним. Регулярне українське мовлення почалося із січня, про що свідчить замітка в газеті «Вечірнє радіо».

У газеті «Пролетар» 4 січня 1925 року, напередодні першого випуску, надрукували анонс:

Завтра о 6 год 30 хв вийде Nº 1 «Радіо-Полум’я».

У номері:

П. Кутьїн (арт. кварт. Вільома) — віолончель, Шопен

О. Глазунов — Епод Nº 7, С. Рахманінов — «Східний танець»

О. Старосельський (арт. кварт. Вільома) — скрипка

А. Аренський — серенада, Р. Глієр — «Романс»

П. Кутьїн, Є. Резнікова, О. Старосельський — «Концертний дует» Вернера

Гамалій (заслужений бандурист) — гумор, сатира

Біля рояля А. Ржецька

Б.С. Глаголін — пісеньки Беранже

О.К. Валерська — монолог з «Овечого джерела»

Вол. Павлов — радіофельєтон

А. Уразова — радіовірші Жгута й Сазонова

Із цієї короткої замітки ми можемо дізнатися, із чого складалася перша українська регулярна радіопередача.

Журнал «Всесвіт», 1927. Місця зберігання газет та журналів: НБУВ та архів eScriptorium.

Перші етери формувалися за часів НЕПу. Радіо було вільнодумним?

Те, що були сатира й гумор, свідчить, що була можливість говорити. Загалом до періоду закручування гайок усе було доволі демократично. Наприклад, на заводі, що виробляв радіорепродуктори «Рекорд», друкували газету, у якій працівники скаржилися директорові, що не працює радіо. Тобто такої критики вже після не було.

У радіо брали участь тодішні зірки? Майк Йогансен, Лесь Курбас, Микола Хвильовий?

Радіо було настільки популярним, це було модно. Це було не дешево, але це було модно. Тобто люди ходили в клуби, де слухали радіо. На хвилі цієї популярності в театрі Курбаса зробили естрадне ревю «Галло на хвилі 477», де брали участь Майк Йогансен, Василь Чечвянський, Остап Вишня, Микола Хвильовий, Олесь Досвітній, Юрій Смолич та інші. Про це колись докладно розповіла літературознавиця Ярина Цимбал. У київському архіві я знайшла брошуру бібліотеки «Естради», а в цій брошурі — тексти Йогансена, які звучали в цій виставі-ревю про радіо, що мала шалений успіх серед публіки.

Тому я думаю, що всі, хто був тоді причетним до українського мистецтва 1920-х, намагалися на гонорарній основі брати участь у перших радіоетерах.

Що сталося з радіо далі?

Коли влада почала потроху встановлювати контроль над радіомовленням, який за кілька років перетворився на тотальний, до мікрофона радіо почали допускати тільки перевірену цензорами інформацію, начитану перевіреними людьми. Створювали анкети, докладно перевіряли, хто де був. Можна було загриміти не за спротив, а просто перервавши через технічну несправність виступ вождя. Людину, на зміні якої це сталося, могли розстріляти. Це були страшні часи.

Завдяки введенню єдиної сітки мовлення, затвердженої у москві, радіоетери стали повністю контрольованими владою. Люди боялися. Тому вели пряму трансляцію із засідання проти вигаданої «Спілки визволення України» (1930) та інших публічних судів, а опісля ведучі мовчали про Голодомор 1932–33 років, натомість радісно розповідали про небувалі успіхи совєцької влади.

Газета «Комуніст», 10 березня 1930 року. Місця зберігання газет та журналів: НБУВ та архів eScriptorium.

1934 року радіо перебралося до Києва.

Так, тому що перенесли столицю. Вийшов наказ, повантажили обладнання, хтось поїхав, дехто лишився. Але в Києві багато що було не готово. Люди переїхали й тіснилися у маленькому будиночку. Потім спішно перебудовували на Хрещатику інший будинок, щоби зробити «Радіодім».

А що було в Харкові? Я знайшла невеликі згадки про п’ятий під’їзд харківського Держпрому і студію на Чернишевській, 22. Тобто нові радіостудії розташовувалися тут. Однак зрозуміло, що це було зовсім не те радіо, що в 1924-му. Скажу так: радіо Харкова заслуговує на окрему цікаву розповідь-дослідження про свою історію. Переконана, що вона буде цікава слухачам і читачам.

На обкладинці — перша сторінка журналу «Всесвіт», 1927. Місця зберігання газет та журналів: НБУВ та архів eScriptorium.

Дякуємо за надані матеріали Ніні Даценко