Кутю мали урочисто занести до хати і поставити на покутті, пекли пироги з буряком, терном і калиною, до столу запрошували Мороза, а маленькі діти-вечірники носили кутю родичам і отримували в подарунок розписані пряники.
Якими були різдвяні традиції Слобожанщини — говоримо з фольклористкою та художньою керівницею дослідницько-виконавського гурту «Муравський шлях» Галиною Лукʼянець.
Пані Галино, Слобожанщину відносно пізніше заселили, аніж інші регіони. Однак якою ж усе-таки є традиція слобожанського Різдва?
Наша традиція — це передусім переселенська традиція. Коли ви питаєте, якою вона є тільки в нас, вона такою бути не може, тому що ми за ці вже три століття не так багато й зберегли, до речі, з тих традицій, які, очевидно, принесли до нас переселенці із Черкащини, Полтавщини й Заходу України. Досить, наприклад, згадати містечко Золочів, яке, найімовірніше, частково заселили переселенці Золочева львівського. Тому наші традиції — переселенські традиції. У нас насправді дуже багато спільного принаймні з Лівобережною Україною це точно. За триста років, звісно, відбулося дуже багато змін, нашарувань і взаємовпливів, з нашими сусідами теж.
Я записувала традиції двох історичних періодів. Для мене такий рубіж, про який я завжди нагадую, коли розповідаю про ці моменти, — це середина ХХ століття, що різко змінила спосіб та уклад життя. Навіть не стільки голодомори та війни, хоча й це також, скільки поява різного типу комунікацій у вигляді радіо й телебачення трошки пізніше дуже змінила процес існування традицій. Якщо до цього століття ми були більш-менш законсервованими, хоча деякі наші дослідники й записувачі зазначали якісь нові віяння, то від середини XX століття або навіть від початку 1930-х років відбулися різкі зміни.
А можете навести приклади?
Записуємо бабусю 1890 року народження. Вона розказує про своє дитинство, то це ніби абсолютно таке класичне свідчення про свою народну традицію. Її було ще цілком збережено попри всі оці великі проблеми з голодом і війною. А вже в 1940-ві — 1950-ті роки відбулися дуже важливі зміни. По-перше, накопичилися оці наші економічні й історичні проблеми. По-друге, просто ситуація навколо настільки змінилася, що традиції теж змінилися. Ми вишукуємо залишки чогось старовинного, але звертаємо увагу на дуже драматичні моменти.
Була така ситуація уже після Другої світової війни, що просту кашу вважали святковою кутею. Тому тут не говорили про якісь особливі інгредієнти. Люди повернулися до цього, але вже під впливом маскультурних традицій.
Іще наприкінці 1980-х років, коли в мене з’явилася експедиційна практика, удалося говорити з людьми 1905–1906 року народження. Їхні розповіді цілком збігалися з тими, які ми, наприклад, читали в таких наших відомих дослідників-етнографів, як у Петра Іванова чи Василя Іванова.
Якщо все ж повернутися до умовно автентичного Різдва початку XX століття, то як до нього готувалися?
Ну, звісно, про це свято думали заздалегідь і готувалися до нього дуже ретельно. Навіть у найбідніших родинах намагалися зберегти одного кабанчика до Різдва, щоби зробити щось смачненьке. Люди накопичували сир для смаколиків, бо під час посту не їли його, сир просолювали й тримали пресованим. Це такі стандартні речі. Готували хороше борошно на пиріжки, готували різні начинки. Я починаю з гастрономічного складника. Це справді робили за кілька місяців до Різдва. Також щонайменше за місяць до свята починали думати про різдвяну атрибутику. Ми маємо свідчення про те, що були масові ходи колядників зі звіздою.
Не із зіркою?
У нас казали саме «звізда». Це не кацапізм, це з біблійного слововжитку. Іноді казали «зірка», але найчастіше все ж казали «звізда», бо так співають у більшості колядок.
Цим займалися парубки: вони лагодили звізду. Оскільки в нас були і колядування з козою, і щедрування, то козу теж уважали таким атрибутом, який треба приготувати не за один день до Різдва. Тобто треба було знайти якісь матеріальні складники, як-от солому чи тканину.
Жінки ж готували різдвяний стіл…
Звісно, жінки переважно мали саме приготувати все на різдвяний стіл. Найкраще зерно відбирали на кутю. Але що це було за зерно? Хай як дивно, у нас, мабуть, усе ж таки більше, ніж пшеницю, на кутю використовували ячмінь, тобто кутя була ячмінна.
Коли сьогодні питаєш бабусь, вони кажуть, що це перловка. Ну, перловка — це полірований ячмінь, а тоді це робили вручну. До речі, ті-таки жорна й ту-таку ступу, щоб обмолотити, гарно оббити це зерно, щоб воно було гладеньким і шовковистим, щоб добре запарювалося, — усе це треба було підготувати.
На Різдво просто відкладали найкраще. Зокрема, сушені груші йшли на узвар, на начиння пиріжків, у відварному вигляді, потім їх з’їдали і як смаколики, як десерт, і частували дітей цими найкращими сушеними фруктами.
М’ясні страви, кутя, пиріжки й різного типу святкові напої — це був план святкування Різдва їжею.
Якою була кутя?
За тих часів, старих і щасливих, люди не казали, що кутя була якоюсь такою шикарною складною стравою. Зазвичай це була просто підсолоджена ячмінна або пшенична каша, іноді туди додавали мак і мед, якщо були.
А взагалі кутя та узвар були канонічними стравами. До речі, слово «канонічні» певною мірою перегукується з дечим. Адже на поминки й похорон теж готували саме такий варіант кануну — кашу й узвар. Це старовинна обрядова страва, яка й мала бути не дуже складною. У такому простому вигляді вона була наявна у важливих ритуальних моментах.
Кутю та узвар господиня мала поставити за день до Різдва. Уранці шостого січня ці дві важливі страви мали стояти вже на покутті.
Тобто кутю мали урочисто занести до хати?
Традиція урочистого занесення куті в нас збігається з багатьма українськими регіонами, хіба що є певні розбіжності щодо того, хто це робив. Іноді це робила господиня, а іноді — чоловік, тобто так підкреслювали чоловічі зусилля у цьому.
Головне, що кутю виставляли на покутті або лаві в куточку, або на столі, якщо він там стояв. Ставити її треба було не на голий стіл чи дерево, а обов’язково попередньо підстеливши сінце. Це сінце для куті відбирали: воно мало бути м’якеньким. У Зміївському районі я записувала красиву традицію, коли купували сіно для куті. Тобто у хлопчиків був маленький підробіток: вони ходили й пропонували господиням купити сіно для куті. Це був такий елемент дитячої участі в цьому святі.
Майже всюди в нас у момент виставлення куті на покутті господиня обов’язково просила дітей у хаті квокати або пищати. Це робили для того, щоб кури добре неслися, щоби було багато яєць. Діти або сідали на порозі, або залазили під лавку й там пищали та квокали, як маленькі курчатка.
А кутя була рідкою чи густою?
Це була густа каша. Якщо була можливість, то її трошки присолоджували медом і маком. У більш пізні десятиліття люди старалися, а так це була просто звичайна каша, навіть не підсолоджувана нічим. Ну й узвар теж завжди був, навіть за найгірших часів. Люди постійно згадували, що сушили дичку. Це ж був період кінця 1940-х — 1950-х років, коли оподатковували фруктові дерева, а люди майже повністю перейшли на дикі груші та яблука. Хоча перед тим старші люди розповідали мені, як вони на різдвяний узвар відбирали поштучно найкрасивіші сортові груші, найсмачніші яблука, вишні та сливки.
На Різдво ще пекли дуже багато пирогів. Під час останніх експедицій ми дізналися, які в нас були оригінальні начинки. Пироги, звісно, пекли буквально з усім, що тоді було. Особливо це мало значення на Багатий Святвечір. Коли був пісний стіл, м’ясо ж не поставиш, то пироги компенсували це різноманіття. З капустою, картоплею, грибами, квасолею, солодкі. Були пироги із цукровим буряком, терном і калиною. Гнічені терен або сливи як окрема начинка, яку теж спеціально виготовляли.
Це було дуже смачно. Або з тією-таки бузиною вареники, наприклад. Це старі начинки, старі рецепти. Просто вони актуалізувалися тоді, коли вже зовсім стало скрутно й люди позгадували про такі можливості.
А рибу ставили на стіл?
Рибу ставили, так. Харківщина частково степова зона, тому річок мало. Рибу завозили й купували в соленому, сушеному вигляді на базарі. Колись це робили якраз чумаки. Тобто саме вони привозили товар із Криму й Дону; привозили сіль і рибу, яку готували і на Різдво, і на перший урочистий стіл на Багатий Святвечір. Обов’язково був або капусняк, або пісний борщ на рибі чи квасолі.
А в річкових зонах, звісно, ловили рибу. Цю рибку і смаженою, і запеченою теж подавали на святковий стіл.
Якщо нині перелічити ці 12 страв, які мали б подавати?
Не було в нас обовʼязкових 12 страв. Я от про це якраз дуже багато питала. Не було в нас такого. Ця традиція з’явилася уже в післявоєнні роки під впливом західноукраїнських традицій і знайомством із ними.
Вареники, пироги, риба, борщ, кутя, різні напої, квашена капуста, солені огірки, помідори. Може, і було 12 страв, але не було такої обов’язковості формувати ці 12 страв. Про таке нам говорили люди, які народилися пізніше. Вони перейняли ці традиції вже в післявоєнний період.
Однак вечеря усе ж була пісна?
На Різдво кололи свиню, кабана й готували різні м’ясні наїдки. Це було на Різдво. Сама святкова вечеря була пісна.
Святвечір називали Багатим вечором, але він був пісний. А от наступний, Щедрий вечір, уже був із більшою кількістю м’ясних страв. Тобто всі ці м’ясні страви їли вже після святкової служби на наступний день, тобто це було 25 грудня, як і тепер, це вже останній рік, а в той совєцький період — сьомого січня.
Є свідчення, що на Слобожанщині кутю розносили по родичах…
Так, це важливий момент, який відбувався напередодні, 24 грудня, перед святковою вечерею. Це була абсолютно масова традиція, коли вечірники розносили кутю і пиріжки своїй рідні або хрещеним. Вечірники — це маленькі діти із сім’ї. Вони ходили до своєї рідні й відносили їм такі гостинці. Під час цього візиту казали: «Батько з матір’ю передали вам кутю. З празничком! Будьте здорові!». Дітки отримували не тільки подарунки, але їм іще міняли гостинці, тобто забирали ту купу пиріжків, що вони принесли, і віддавали щось натомість. Вони йшли до наступного, і відбувався такий обмін.
А які подарунки отримували діти?
Від хрещених батьків очікували більших подарунків — це зазвичай щось з одежі або якісь чималі гроші. Але дуже прекрасний у нас якраз один із таких різдвяних подарунків — його далі використовували під час колядування — це випечені пряники.
Останніми роками я чую, що в Краснокутському районі їх просто називають панянками. Мабуть, це просто така локальна традиція. В інших частинах Харківщини ми натрапляли на такі назви: «барині» й «коники». Це були насправді просто випечені пряники — абсолютно не складний рецепт. Якщо в родині були спеції, то їх, звичайно, додавали. Вони були з прісного тіста, тобто складалися з борошна й цукру — оце єдиний святковий елемент; як розпушувач додавали амонію і трохи меду.
Це був такий найпростіший рецепт пряників, а вся краса полягала в тому, що їх якось красиво або розписували, або навіть глазур’ю покривали, якщо була така змога.
Ці пряники були дуже великого розміру — не такі, як роблять сьогодні, а сантиметрів по тридцять-сорок.
Були дрібніші форми. Наприклад, нещодавно в експедиціях південними районами ми дізналися, що в них на це не казали «пряники» — там говорили «коржики». Іноді це були справді просто звичайні коржики, тобто вирізані стаканчиком коржики, і ними пригощали на Різдво. А подеколи це були теж ті-таки фігурки. Або цим займалися місцеві майстрині. Іноді такі речі — вони ж прекрасно зберігалися — батьки купували за два тижні чи місяць десь на якомусь ярмарку. Потім якраз цим вечірникам, які розносили кутю, їх і віддавали.
А як прикрашали ці пряники?
У нас був такий старовинний спосіб розпису — цукровою глазур’ю, якщо вона була.
Розписували таким біленьким контуром і не суцільно покривали. Бідніша сім’я брала сік зі столового буряка, й оцим рожевим соком вона розписувала.
Дуже приємно розуміти, що ця традиція виготовлення пряників жива досі. Наприклад, у Вільшанах у нас є майстриня, яка розписує чудові пряники. Відомий історик Андрій Парамонов каже, що йому щороку привозять їх.
Також печуть пряники на межі Краснокутського й Котелевського районів — там теж жива ця традиція. Останнім часом я чую, як люди кажуть, що випікають їх і досі, і форми збереглися. З популярних форм була бариня — це жіноча фігурка, яку дарували дівчаткам. А хлопчикам дарували півників і коників. Ця фігурка іноді була з вершником. Іще були риби. Риба в цьому випадку — це відомий християнський символ.
Які традиції існували з дідухом чи сіном?
Дідух — це останній після жнив сніп, який урочисто перев’язували й заносили в хату, де він просто стояв до Різдва. Щоб окремо його якось прикрасити, його могли перев’язати стрічкою. Очевидно, що масової традиції та декоративних дідухів у нас не було. Але сніп стояв у хаті з осені. Є інші згадки, що, наприклад, із цього снопа могли вимолочувати зерно для обсипання молодих. Коли грали весілля, то частину зерна брали саме із цього снопа. Він, як символ добробуту, стояв до наступного літа. Чи заносили його окремо саме на Різдво, того я не знаю. Але, може, таке десь і було.
Проте дідух у нас стояв. Він був скромненький і виконував скромну обрядову функцію.
Хліб на столі мав завжди стояти. Люди казали, що ми завжди тримали хліб на столі.
Сідали до столу з першою зіркою, як усюди?
Так, як і всюди. За цим мала стежити дитина. Щойно з’являлася перша зірка, вона заходила в хату й кричала: «Я вже бачу першу зірку, сідаймо за стіл». Далі різниця полягала в тому, чи була церква в селі або якого типу храм. Бо люди, які знаються на цьому, розказували мені, що навіть час вечірнього й нічного служінь був різний — усе залежало від типу храму.
Якщо вся сім’я йшла до вечірньої служби або ніхто з них не йшов і залишалися вдома, то вони просто сиділи та святкували. Усе одно обов’язково хтось мав залишатися у хаті, бо після того, як у церкві виголошували тропар, починалося колядування. Тільки в ці перші години колядували суто хлопці. Знову ж таки де була церква, то цю ініціативу зазвичай брав на себе священник. Він із півчими починали обхід дворів і поздоровляли людей — це був їхній пріоритет. Якщо такого не було, то хлопці збиралися зі звіздою і ходили рождествувати.
У селах, де не було храму, саме вони переважно співали цей популярний тропар та інші пісенні композиції, серед яких, зокрема, і «Многая літа» виспівували. Це були колядки більш церковного типу, а не світського призначення.
А втім, навіть у XIX столітті не всюди дотримувалися цього порядку. Іноді діти починали бігати й колядувати вже шостого січня, хоча мовби ще ж не можна, бо це ж не зовсім той іще момент.
Кого запрошували за святковий стіл?
У нас була традиція — безумовно, останніх часів — запрошувати до цієї вечері не тільки членів сім’ї, але й стихію. Запрошували, наприклад, Мороза. Коли ж сідали за стіл, то, до речі, зверталися до Куті. Коли господиня ставила кутю, вона приказувала: «Іди, кутя, на покуття, а узвар — на базар».
У кінці святкування, по закінченню Різдвяних святок, на Голодний Святвечір, вісімнадцятого січня, кутю виганяли зі столу, кажучи протилежну фразу: «Іди, кутя, з покуття, а узвар — на базар». Так само зверталися до Мороза. Сідали за стіл, а старший чоловік сім’ї казав: «Мороз-Мороз, іди до нас вечеряти». Потім робив таку драматичну паузу. Якщо не було відповіді, чоловік говорив далі так: «Коли не йдеш, то не йди й на жито, пшеницю і всяку пашницю!». Казали також: «Іди до нас вечеряти! А якщо не йдеш, то не поморозь!». Тобто повторювали фразу й виганяли його. Брали макогін, наприклад, чи якусь іншу велику палку й стукали по одвірку — й от таким стукотом його проганяли.
Іноді це робили й на Багатий Святвечір, тобто прямо на свято Різдва. Або це робили на Голодний Святвечір, на закінчення Різдвяних святок. До речі, це теж був пісний святковий стіл, яким завершувалися усі ці святкування.
Іще одним таким язичницьким компонентом у нас на святі було обов’язково залишали зайву ложку для предків. Тобто кутя від того моменту, коли її поставили на столі, мала стояти там два тижні; тільки її оновлювали, звичайно, готували свіжу й ставили: іноді на підвіконні, а іноді на столі залишали зайву ложку.
А чи ворожили на Різдво?
Аякже! Зокрема, із цими ложками, які я щойно згадала, є таке прекрасне ворожіння сімейного типу. Бо більшість ворожінь була персональною: на дівочу долю, на заміжжя — це більше цікавило дівчат.
Але на Різдво це був час ворожінь саме сім’ї. Зокрема, господиня або на Різдво, або на Щедрий вечір дивилася, який буде майбутній урожай, яким буде добробут сім’ї.
Це відбувалося якраз на святкову вечерю, коли всі поїли кутю. Кутя, звичайно, була першою стравою, яку мали скуштувати, а потім бралися до всього іншого. У тарілці з кутею кожен член сім’ї залишав свою ложку перевернутою опуклою стороною вгору. На ранок дивилися, чи не перевернулася ложка. Вона не мала перевернутися, але якщо це все ж ставалося від якогось руху, то це був поганий знак: що ця людина цього року може важко захворіти або померти. Але зазвичай усе було нормально.
Розкажу про одне з таких ворожінь, що теж робила господиня. Воно було пов’язано з урожаєм. Інколи це робили на Щедрий вечір, іноді — на Різдво. Залишали, наприклад, розрізані шість цибулин — виходило 12 половинок. Їх залишали на ніч, святкову ніч, а на ранок дивилися, чи є якась волога. За порядком дивилися, яка це половинка, що відповідає місяцю року, тобто січню, лютому, березню і так далі. Дивилися, буде літо посушливим чи досить вологим, чи не треба там чого робити.
Іще іноді біля цих половинок клали зернинки різних злаків, а потім теж дивилися, де який злак: де волога половинка, той злак принесе більший урожай. Окрім того, дівчата ворожили майже всю зиму — від свята Катерини, на Андрія, на Свиридона, на Різдво й Щедрий вечір.
А як колядували?
Загалом у нас на Харківщині ходили колядувати сьомого січня, після того як закінчилася ранкова служба. Тоді в хату обов’язково першим мав зайти хлопчик.
У нас є така традиція, як похолкування. Вона є на Полтавщині, Чернігівщині, Сумщині, Харківщині, тобто на Лівобережній Україні точно.
Що таке «похолкувати»? Це приходив маленький хлопчик і читав віршики про народження Христа. Іноді вони були не про народження Христа, а такими, наприклад:
Я маленький похолок,
Родився в вівторок,
А в середу рано
Мне в школу віддано.
Я знаю аз та буки,
Подайте копієчку в руки.
Тобто цілком такий світський текст, але суть цього звичаю у тому, що першим поріг на велике свято мав переступити хлопець. Хлопці бігали по одному. От їм теж вручали пиріжки, прянички й копієчки. Була конкуренція. Хто перший — тому багато що діставалося, а вже наступним — менше.
Це відбувалося приблизно до обіду, до полудня, а опісля могли вже ходити колядувати всі інші. Хтось у домі мав залишатися, бо треба було приймати всі ці порції колядок. Тобто господині зазвичай усе ж таки сиділи вдома. Дорослі в нас, саме господарі, теж колядували, але вже в наступні дні. Тобто в нас можна було колядувати до Щедрого вечора, а після Щедрого вечора до Водохреща щедрували. Тобто вже в наступні дні колядував будь-хто. А от першого дня це були хлопчики. Після дванадцятої години вже ходила молодь. Хлопчики не просто розповідали віршики — вони проспівували їх: «Бігла теличка та з березничка, та й до дядька в двір, дай, дядьку, пиріг…». Оця «Бігла теличка» — це теж така типова хлопчача колядочка, яку виконували вранці на Різдво.
Далі ходили й дівчатка, і ми мали колядки й віршики такого типу для маленьких дівчаток. А молодь, звісно, співала вже більш про серйозне. Тут такі вже красиві колядки. У нас дуже багато записано гарних і великих колядок.
До кінця цього дня і в наступні дні можна було колядувати. Залежно від того, у чию хату заходили колядники, усі колядки завжди були тематично прив’язано із сюжетами, прив’язано до персоналій. Тобто якщо в хаті є молоді дівчата, яким скоро виходити заміж, то співали весільних колядок дівчатам. Якщо хлопці такого самого віку, то теж виконували весільні колядки хлопцям. Або були військові колядки. Якщо хлопці йшли на службу, то про молодого парубка співали спеціальні козацькі чи солдатські колядки. Для старших людей були більш християнські тексти про народження Ісуса Христа. Збереглися у нас і язичницькі тексти про вплив трьох вагомих для селянина-землероба стихій: сонця, місяця і дощу.
Усім відома колядка зі словами: «Бо прийдуть до тебе три празники в гості», але в нас її текст далі має інше продовження: що як буде до тебе сонечко світити, то там урожай, дощик упав тричі в маю, щоб місяць розігнав звірів у полі. У нас про місяць, сонце і дощ теж збереглося чимало текстів. Це, безумовно, найстаріший такий пласт колядок, який іще, очевидно, дохристиянської епохи або існував паралельно з християнством. Це свідчить про нехристиянський компонент цього свята, про ті стародавні звичаї Коляди.
Також інколи є згадки про те, що саме на Коляду в нас водили козу. Таку колядку ми записали в селі Мохнач Зміївського району, хоча коза — це все ж таки більше щедрувальний звичай. Також суто хлопці ходили з козою. Або імітували роги, соломою обкручували, накидали якусь ряднину, або використовували частину прядки як елемент козячої морди. Під козу спеціально співали — навіть не співали, а скандували.
Звісно, що в кінці пісень у нас проговорювали побажання. Не можна було закінчити колядну пісню і замовчати. Треба було завжди проговорити щось таке:
Дай, Боже, вечір добрий! Виносьте пиріг довгий!
А хоч коротенький, так мачку повненький.
З руками, з ногами, щоб бігав за нами.
Без рук, без ніг, щоб упав у сніг.
Ці примовки діти могли окремо виголошувати як колядки, але переважно це були завершення довгих колядок. Колядки були дуже довгі: до 15 куплетів співали, а господар мав усе це вислуховувати.
Тож це був доволі такий довгий процес. Молодь усе це збирала: подарунки, усе, що їм дарували. Того-таки дня накривали святковий стіл, там уже стояли ці наїдки м’ясні: з кабанчика, ковбаси, кендюхи, кров’янка й сало. Усе це кидали в торби. У колядницькому гурті був міхоноша, який цю торбу носив.
Зазвичай ці гурти компонувалися за вулицями. Оскільки молодь гуляла, вона збиралася на одній вулиці. Розважалися і співали. Зазвичай такими компаніями ходили й колядували.
Вони все збирали й потім сходилися у якійсь хаті. Дуже часто згадують про те, що на вечорниці молодь винаймала у якоїсь удови хату, збиралася там і гуляла. Чи того дня, чи у наступні дні все це з’їдали, танцювали та співали.
На Харківщині збереглося багато колядок?
На Харківщині нам є чим пишатися, бо ми маємо дуже багато колядок різних типів: і для дівчаток, і для хлопчиків. А серед тих дорослих колядок дуже багато цікавих варіантів не тільки за сюжетом, але й за способом виконання. У нас іще й саме звучання теж було різним. У деяких районах, наприклад, співали таким спеціальним, дуже тоненьким голосом. Це абсолютно унікальна традиція, яка збереглася тільки в окремих регіонах України, зокрема на Полтавщині. Співали тоненьким голосом, таким, ніби писк. Це не той звичайний народний звук, до якого всі звикли. Нині взагалі цього ніде не почуєте. Цю традицію як активну втрачено, але вона була. Й от саме весільні та обрядові пісні, зокрема колядки й щедрівки, наприклад, у Зміївському й Балаклійському районах, у дуже багатьох селах співали саме в такій незвичайній манері.
А чому?
Не знаю, ніхто ж на це не дасть відповіді. Для мене, як музикантки, є версія, що, наприклад, цей звук на вулиці дуже пронизливий. Тому, можливо, саме така ось специфічна вулична традиція, бо він ніби дуже далеко летить — як певна сигнальна традиція. Очевидно, що сама ця манера зародилася задовго до того, як виникли ці колядкові тексти, наші конкретні конструкції, які ми записали. У нас люди співають у двох манерах. Звичайно, у горловій, народній, тій, що всім звична, тій, яку всі чули. А є ще ця манера. Якраз у Первомайському, Зміївському й Балаклійському районах частину колядок і щедрівок співають так.
Є святкові колядки, які виконують у змішаній манері, тобто нижні голоси співають горлом, а верхні тоненько пищать. І це теж наша дуже специфічна традиція. У такому звучанні я чула її на Полтавщині, але там таку манеру виконання використовують більше в літніх обрядових піснях: у петрівках і купальських, а також у весільних піснях. І також фрагментарно, не масово, не поширено. Крім того, були такі колядки, які могли заспівати тільки дівчата. Хлопці там просто не могли підтягнути: якщо дівочий гурт, то він співав особливо високу колядку. Були й такі майже змішані хори, де колядки виконували за партіями, як у церкві.
До речі, такі колядки в церквах після служби теж могли звучати. Відомі про народження Ісуса Христа — те, що церква допускала як елемент святкування, ближче до церковного співу. Вони в нас теж знані.
Відому колядку «Нова радість стала» співали в нас у кожному селі. У совєцький час хор Вірьовки співав її щорічно, але на Новий рік — як щедрівку. Вони переробили текст і замість «Син Божий народився» співали: «Рік новий народився». Я довгий час думала, що слова «нова рада стала» теж із совєцького часу, але ні! Виявляється, цей текст був у XIX столітті, є в старих виданнях. Дещо, не усвідомлюючи й не знаючи правди, ми самі осучаснюємо. Ми трошки знецінюємо це. Тому що нам здається, що це сучасні переробки, а виходить, що зовсім не так. А все ж таки це доволі старі тексти, які теж були.
Як щодо вертепу?
Звісно, вертепна традиція мала в нас бути. Думаю, що приблизно, мабуть, у XVII столітті чи на початку заселення Слобожанщини, на початку чи впродовж XVIII століття вона була наявна. Фрагменти доволі специфічних вертепних віршів наявні в наших колядках. Деякі колядки дуже скидаються на фрагменти вертепу, який на тоді вже зник. Дослідник Іванов у другій половині XIX століття усе це збирав. Наприкінці XIX століття він написав про те, що йому вже не вдалося зафіксувати вертепу на цій території. Він тільки чув, що хтось із панів захотів відродити цю традицію і запросив артистів із Києва. Ідеться про Куп’янський повіт. Пан Сокальський найняв цих артистів, які навчили його, вони ставили цей вертеп. Нашим українофільним панам подобалося це, тож вони ставили його.
Таке свідчення наприкінці XIX століття дослідник записав від старожилів — старих людей, які ще пам’ятають. Є ще інша історія — про так званий Куп’янський вертеп. Насправді сталої та достеменно доведеної вертепної традиції ми не маємо.
Ми трошки записали фрагменти вертепу у Валківському районі, у тих-таки Куп’янському й Ізюмському районах теж є певні згадки. Проте ні цілісного тексту, ні свідчення про те, що це була саме сільська народна традиція, немає. Тобто це була панська ініціатива. Можливо, він зібрав своїх людей. Мабуть, по селах це грали для людей. Найімовірніше, спогади про це дійшли до кінця ХХ століття. А сам вертеп у принципі мав у нас бути. Бо, як відомо, це був основний спосіб підробітку молоді, яка навчалася і підробляла цим на свята. А все ж таки до вертепу треба ставитися як до більш професійного виду народного мистецтва. Він десь на межі між професійним мистецтвом і народним. От нічого я такого про наш специфічний вертеп не знаю.
Це тільки на Слобожанщині так склалося, що вертепна традиція не дуже розвинулася, чи це взагалі по всій Україні з вертепом проблема, що це насправді професійний театр?
Припускаю, що це, безумовно, так. Бо люди ж не могли просто як народну пісню співати. Це треба було вивчити, треба було тих-таки ляльок приготувати. Наша майстриня повторила ляльок із Куп’янського вертепу. Я теж почала розслідувати цю історію. І там ниточка тягнеться якраз до цих панів Сокальських, сто відсотків.
Це ви розповідаєте про традиції на початку XX століття. Як усе змінилося і через що?
Вимерли цілі покоління і молоді, і ненароджених дітей. Зрозуміло, настало дуже голодне життя. Завжди була певна скрута в людей, але епізодична. Проте настала оця системна скрута. Традиція святкування у плані наїдків звелася до цілком звичайних і простих речей, як-от спекти білий хліб. Тобто була така катастрофа, що це, звичайно, ударило не тільки по інгредієнтах, з яких складалися страви, що зникли всі м’ясні наїдки й ковбаси. Усе це, по суті, тільки в спогадах і текстах залишилося. До речі, у колядкових текстах згадують ці цікаві страви: «Дайте кишку, з’їм в затишку». Це теж була колись така дуже проста, але надзвичайно смачна страва. Коли кишки свинячі, частину їх начиняли ковбасами, а частину — пшоном, засмажкою і салом із цибулькою.
Але була перерва в декілька десятиліть, коли це залишалося тільки в пам’яті й текстах. У колядках також згадується: «Дайте лемішку, з’їм у затишку». Лемішка — це теж цікава страва. Я, до речі, так до пуття і не знаю, що називають лемішкою, бо дуже багато варіантів ми нині записали. Класична лемішка — це гречана каша, але розповідали і про варіанти кукурудзяної, пшоняної й вівсяної каші. Тобто це варіант каші, яку у свята, наприклад, вихолоджували, і вона як желе застигала.
Пиріжки, лемішка, узвар, кишка, ковбаса, сало — усі ці страви згадують у текстах. Тобто що згадують, те і їмо — тут очевидна достовірність цих моментів. Звичайно, у споживанні їжі людей, які народилися у 1930-ті роки, а їхні дитинство й молодість випали на 1940-ві — 1950-ті роки, — це просто катастрофічний провал.
Вони перестали виготовляти оцю атрибутику, вона зникла. Була ж заборона на колядування, дітей пресували, карали в школі, їх могли дуже сильно карати. Багато прикрощів світило їхнім батькам, якщо вони не контролювали цих моментів. Нам розповідали, як уранці 14 січня у школі хлопців вишиковували на лінійку й змушували вигортати кишені. Не дай боже, у них десь зернинку знаходили. Це все перевіряли. Тож усе це також впливало на те, що боялися колядувати й щедрувати.
Звісно, усе це перестали робити починаючи з виносу куті на покуття, у сім‘ї це робили тихенько. Звідси з’явилася традиція закривати образи всякими шторками, адже цього не дозволяли. Так позникали деякі обрядові елементи. Люди розказують, але ми вже такого не робимо.
Так само з Різдвом і релігійним компонентом. Але язичницькі компоненти, за які не лаяли, якраз збереглися.
Які, наприклад?
Наприклад, був один цікавий звичай. Він не на Різдво, але пов’язаний із Різдвяними святами. Бо саме в цей період або на Щедрий вечір, або під кінець свят господарі лякали дерева.
Лякали дерева так: господар брав сокиру, підходив до дерева, декілька разів по ньому стукав і говорив: «Ану, роди, а то, як не будеш родити, я тебе зрубаю». Іноді це робили на Різдвяні свята. Також нам казали, що це робили ближче до весни.
А ще в нас був споріднений звичай: гріти діду ноги. Гріти діду ноги — це виносити сміття, яке збиралося за Різдвяні свята. Сміття виносили під якесь дерево, яке погано родило. Там його спалювали, і це так ось гріли діду ноги. Це як один із варіантів, бо є доволі багато версій, що означає цей вислів.
У день, коли готувалися до святкової вечері, поки діти ще вечірники носили, батько, як голова сім’ї, обов’язково оцими пиріжком чи кутею ішов пригощати худобу, а також песика й котика. Тобто одна з основних традицій у цей вечір — щоб у всіх було свято. Думаю, що сама церква виступала таким об’єднувальним моментом, тому є багато спільного.
