Немає ніяких бар’єрів, можна рухатися далі, — ветеран із Харкова Михайло Тарасенко про Invictus Games — 2025

У канадському Ванкувері завершилися «Ігри нескорених» — міжнародний турнір адаптивних видів спорту серед ветеранів і військовослужбовців, які дістали поранення або травми під час служби. Українська збірна здобула 32 медалі — 12 золотих, 11 срібних, 9 бронзових — і в загальному заліку посіла третє місце після США та Австралії. У національній збірній змагалося двоє харків’ян — Роман Полтавець і Михайло Тарасенко. В інтерв’ю Радіо «Накипіло» Михайло Тарасенко, сапер десантно-штурмових військ, розповів про свій бойовий шлях, враження від участі в «Іграх нескорених», спілкування команди з принцом Гаррі та розвиток спорту серед ветеранів у Харкові. 

Михайло Тарасенко народився і виріс в Харкові. З початком повномасштабного вторгнення став до лав ЗСУ та поїхав на навчання у Велику Британію. Вже в Україні пройшов підготовку на сапера та після отримання сертифіката взявся за виконання бойових завдань. На Запорізькому напрямку Михайло отримав тяжке поранення, підірвавшись на протипіхотній міні.

Як ви опинилися у війську?

На початку 2023 року я пішов у військкомат. До цього я мав білий квиток — мене звільнили від військової служби в мирний час. У 2023 році мені вдалося пройти ВЛК, отримати звичайний квиток, з яким я можу проходити службу в ДШВ (десантно-штурмових військах). 

Сам момент потрапляння у військо був доволі кумедним. Я людина цивільна: не служив, нічого не знаю про військову справу, ніколи не тримав зброї в руках. Запитав, чи потрібен я Збройним силам України. На це військком запитав мене, чи зможу я носити на собі двадцять кілограмів. Я сказав: «Так». Тоді він відповів: «Отже, у ДШВ». Пізніше я дізнався, що це таке.

Мене додали в групу на навчання у Великій Британії. Ми навчалися під керівництвом закордонних інструкторів, які рекомендували мене на інженера-сапера. Повернувшись в Україну, я пройшов стислий курс з інженерно-саперної справи. Поїхав у 135 окремий батальйон управління ДШВ. Я вже до складання іспитів знав безпосередньо, куди вирушу. Ми втрьох поїхали в батальйон. Не встигнувши скинути речі, виїхали на перший бойовий виїзд.

Вашим завданням було якраз прокладати проходи в мінних полях для українського наступу?

Командир відділення одразу провів швидкий екзамен. Сказав, що із саперної справи ми готові. Ми мали робити проходи в мінних полях, знаходити позиції для артилерії, для роботи дронів. Тобто виїжджати, розміновувати певну ділянку, щоб там могла стати наша артилерія, проробляти проходи для техніки, для штурмових груп.

Кажуть, що ДШВ йдуть першими. Ми йшли попереду ДШВ — ми розміновували для них.

Одного разу ви наступили на міну?

Так, досить важка робота була. Дуже стислі терміни, на той час потрібно було проводити штурмові дії у напрямку села Роботине Запорізької області. Ми виконували завдання у дуже високій траві. Ми розміновували прохід для техніки. Переважно там було заміновано протитанковими мінами ТМ-62. Ми знімали їх і мали відкидати вбік. Ми з побратимом почали витягувати міни, які знайшли. Тоді мені трохи не пощастило: я наступив на протипіхотну міну.

Як ви відпочиваєте після змагань Invictus Games?

Просто лежу на ліжку цілий день — уже сил немає. Видався вільний день, коли можна погуляти по Ванкуверу, але сил уже не маю.

Збірна з волейболу сидячи, до складу якої ви входите, виборола командну медаль. Ким були ваші суперники?

Це перша бронза в історії командних видів спорту. Першу гру ми зіграли з командою з Франції, другу — з німцями, потім були півфінали з бразильцями. На жаль, бразильців ми не змогли перемогти. Потім ми змагалися з командою з Англії за третє місце. В усіх іграх, що ми виграли, рахунок був 2:0.

Розкажіть про особливість волейболу сидячи.

Мені дуже важко порівнювати цей вид спорту з класичним волейболом, тому що я ніколи не грав у нього. Я спробував волейбол сидячи у 2024 році перед національними змаганнями «Ігри нескорених». Ми мали можливість спробувати різні види адаптивного спорту й обрати якийсь для себе. Особливість волейболу сидячи насамперед у тому, що ми пересуваємося за допомогою рук, сидячи на підлозі.

Цей вид спорту зручний людям, які мають протези, ампутації або інші порушення опорно-рухового апарату?

Так, абсолютно правильно, це насамперед для людей з ампутацією, а також для людей, у яких унаслідок поранення чи травми порушено рівновагу. У нашій збірній є хлопці як з ампутацією однієї ноги з різним рівнем ампутації, так і з парною високою ампутацією. Їм цей спорт підходить просто чудово.

Ви сказали, що пробували себе в кількох видах адаптивного спорту. Що ще пробували?

Я пробував скелетон. Це спуск по треку на санчатах. Перш ніж я потрапив до збірної, я не знав про цей вид спорту. У нас не було змоги тренуватися, тому що таких трас не так багато у світі. І всі ми пробували скелетон уже на змаганнях. 

Тобто ви спробували цей вид спорту в Канаді?

Так, у Канаді безпосередньо на змаганнях. Незабутні відчуття. Ти летиш на санчатах зі швидкістю 98 км/год і навіть не розумієш, що відбувається. Просто намагаєшся тримати голову над льодом, і все. Це було весело. Дуже цікавий вид спорту. Наприклад, переможця, який посів перше місце, і людину, що опинилася на сороковому місці, розділяють 30 або 40 мілісекунд.

А в українських спортзалах ви ще пробували веслування?

Так, веслування — чудовий вид спорту. Але тут я не розраховував на перемогу, тому що є особливості з категоризацією атлетів. Мені майже неможливо розраховувати на перемогу. Тому тут я вже більше змагався із самим собою.

Тренери радять, який вид спорту найбільше підходить саме вам?

Перед відбірковими національними змаганнями, які проводили у 2024 році, відбувався табір «Ігор нескорених». Там ми спробували абсолютно всі види адаптивного спорту, з яких нині відбуваються змагання. Основним завданням табору було не підготуватися до національних змагань, а просто спробувати. Паверліфтинг, баскетбол на колісних кріслах, регбі на колісних кріслах, волейбол сидячи, штовхання ядра, метання диска й багато чого іншого. Ти вибираєш для себе й визначаєшся з тим, що тобі подобається. Це абсолютно самостійне рішення. Коли подавався на табір «Ігри нескорених», я вказував в анкеті, що виступатиму в паверліфтингу.

До повномасштабного вторгнення ви займалися паверліфтингом?

Так. А вже після табору я додав собі волейбол сидячи й веслування, тому що мені це дуже сподобалося.

Яка атмосфера панує на змаганнях?

Так чи так, ми військові. Хтось — чинний військовослужбовець, хтось — ветеран. Тобто на змаганнях панує атмосфера підтримки один одного. Я відвеслував чотири хвилини, потім після закінчення свого виступу три хвилини не міг устати з тренажера. Так погано мені не було ніколи в житті. Підбігла дружина, яка підняла мене з того тренажера й допомогла дійти. Ми відійшли в розминальну зону, де я ще полежав і попив води. Коли мені стало краще, я повернувся на майданчик, щоб підтримувати хлопців із нашої збірної. Підтримувати, тому що це важливо.

Так роблять усі. За змоги всі один одного підтримуємо. Коли в когось немає змагань, у когось немає тренувань, усі перебувають на тому чи тому змаганні. Для мене це психологічне відновлення. Те, що попри поранення можна ставити нові цілі й досягати їх. 

Удалим прикладом є веслування. Моя категорія не передбачає призових місць. Тобто я змагаюся тут із самим собою. У моїй категорії є люди з порушенням зору, з утратою рівноваги й з ампутацією ноги. У мене ампутація вище коліна. У моїй категорії є люди, які працюють двома ногами. Тобто об’єктивно я з однією ногою не зможу «перевеслувати» людей із двома ногами. Тому я просто ставив собі мету покращити ті результати, які мав.

Однією з ідей «Ігор нескорених» є те, що до нас долучаються друзі та сім’я. Тому що друзі та сім’я — це наша основна підтримка. Я ніколи не кажу, що це мій успіх. Я завжди кажу, що це наш успіх — мій та моєї дружини, тому що вона завжди поряд. Вона завжди переживає за мене, завжди підтримує. Коли мені на думку спадає чергова чудова ідея, як я вважаю, вона просто тяжко зітхає, запасається валер’янкою і мовчки чекає, до чого це приведе.

Ви знаєте, я все-таки відкрию трошки те, чого ніколи не казав у своїх інтерв’ю. Ти завжди виставляєш відео із чимось новим, у тебе постійно якийсь движ, ти їздиш на змагання, даєш інтерв’ю, спілкуєшся. Показуєш ветеранам, що все круто, але дружина — це та, хто бачить, коли ти вкотре приходиш додому, знімаєш протез, лежиш і просто кажеш: «Я не можу вже».

Мовний бар’єр на змаганнях відчувався?

Мовного бар’єра немає. Навіть ті хлопці, які, наприклад, не розмовляють англійською мовою, чудово спілкувалися на змаганнях. Мені здається, це інтернаціональна штука — підтримувати, щось вигукувати. Ти розумієш, коли тобі щось кричать класною англійською мовою. Наприклад, перед іграми у волейболі всі ми бажали один одному удачі та вдалої гри. На веслуванні ліворуч від мене був кубинець, праворуч — американець. Ми також бажали один одному перемоги, бажали вдалої сесії. Тут немає такої конкуренції, як у спорті. Ти хочеш перемогти, але це більше для тебе. 

Що ви побачили на спортивних аренах, у басейнах і спортзалах? Наскільки вони для вас були доступними?

За доступністю тут класно, на вулицях — хороші спуски, нема проблем із пересуванням на колісних кріслах. Убиральні зручні, двері відчиняються кнопкою. Пандуси є всюди, і проблем із тим, щоб заїхати на колісному кріслі на спортивні майданчики, немає.

І басейни адаптовано?

Так. Готель також адаптовано. Поруч із дверима, що крутяться, є звичайні, які також можна відчинити за допомогою кнопки. Мені, як людині на протезі, на милицях, це дуже зручно.

Однією із цілей поїздки на «Ігри нескорених» є запозичення досвіду для розвитку реабілітаційного спорту в Україні, зокрема в Харкові. Чи здобули ви там щось корисне для себе?

Моя основна мета — це показати приклад хлопцям і дівчатам, які тільки відновлюються після поранень, що немає ніяких кордонів, бар’єрів і можна рухатися далі. У Харкові діє організація «Незламний Харків». Уже є атлети, які успішно їздять на змагання. Коли я приїду, займатимуся адаптивним тренінгом. Тут я побачив, як використовують обладнання, побачив, як інші країни готуються.

Для підготовки потрібне спеціальне обладнання. Чи можна традиційне обладнання адаптувати під технічні можливості?

Абсолютно без проблем. У нас уже є хороша школа адаптивного тренінгу в Україні від проєкту «Ігри Героїв», що дає змогу готувати адаптивних тренерів, які зможуть працювати з атлетами як з ампутаціями, так і на колісних кріслах, з травмами спинного мозку.

Ви вже закінчили цей тренінг?

У мене ще практика залишилася. Після повернення в Україну я закінчу цей проєкт. Я планую займатися з ветеранами.

Адаптивний спорт для міського кошторису — це дорого?

Абсолютно ні. Багато для цього не потрібно. Звичайний тренажерний зал. Але тут уже більше питання не до міського кошторису, а до приватного бізнесу. У нас потрібно забезпечити доступність. Як потрапити в зал? Багато залів не обладнано нормально.

Принц Гаррі традиційно підтримує всі команди «Ігор нескорених». Зокрема, він приділяє увагу українським ветеранам і військовослужбовцям із травмами та тяжкими пораненнями. Як відбулася цьогорічна зустріч?

Цьогорічна зустріч відбулася вперше на церемонії відкриття. Принц Гаррі якраз проходив повз нашу команду після промови. Він зупинився, зробив декілька фотографій, розмовляв із нашими хлопцями, з нашою збірною, з ветеранами. Крім того, він постійно був присутнім на змаганнях, дуже багато хлопців спілкувалося з ним.

На церемонії закриття у промові принц Гаррі згадав збірну України й наголосив на важливості того, що робить Україна для всього світу. Він зауважив, що попри все світ підтримуватиме Україну до остаточної перемоги.

Ви говорите, що були складними не стільки саме поранення й усвідомлення, скільки відновлення та подолання фантомного болю. Під час подолання цього болю ви відкрили для себе можливість займатися спортом?

Я все життя займався спортом, тому розумів важливість тренування, будь-якої фізичної активності з перших днів після поранення. Мені пощастило познайомитися з ветераном, який проходив лікування і пояснював деякі базові речі. Крім того, я шукав можливості відновлення. 

В Україні немає ранньої реабілітації, тому інколи я просто брав колісне крісло в побратима, який під’їжджав до ліжка, блокував його колісне крісло й просто знімав або на плечі, або на біцепс. Тобто так займався. На 33-й день після поранення я відтискався 33 рази за ДШВ. 

Коли я мав сильний фантомний біль, то не міг спати понад дві доби. Гортаючи соцмережі, я натрапив на відео хлопця на протезі, який піднявся на Говерлу. Тоді я вирішив, що обов’язково зроблю це на протезі. Це було приблизно через десять днів після поранення. Я навіть не знав, що мене чекає попереду. Але я собі запланував це. І зробив це.

У реабілітаційних центрах я побачив хлопців, які не займалися після поранення, вони просто лежали. Потім, коли починали ставати на протез, виявлялося, що, наприклад, здорова нога, яка залишилася, уже не працює як слід. І тоді треба витрачати час на фізичні вправи, щоб відновити нормальну активність здорової ноги.

Коли я потрапив у центр Superhumans, мені вже виготовили протез, я не мав ніяких фізичних вправ. Цілий місяць у Superhumans я просто надівав протез і ходив у ньому. Це були всі мої права, просто ходьба на протезі. Тобто в мене ніяких фізичних вправ від реабілітологів не було, тому що вони були мені не потрібні, адже я займався раніше.

Михайле, чи розглядаєте ви паралімпійський спорт як наступну свою сходинку?

Ні, мені 38 років.

А от хлопці, які молодші за вас?

Так, абсолютно. Молодші хлопці, які показують хороші результати, мають змогу зайнятися серйозним спортом. Ветеранські адаптивні види спорту й паралімпійські точно не можуть конкурувати між собою, тому що ми не прагнемо здобути медалі. Для нас людина переможець, якщо вона на колісному кріслі проходить шлях від того, щоб навчитися користуватись ним, до того, щоби проплисти дистанцію 50 метрів на «Іграх нескорених» чи будь-яких ветеранських змаганнях. Адаптивні види спорту — це чудова сходинка до того, щоби стати паралімпійцем. Деяким хлопцям це вдавалося.

Ви прагнете стати тренером адаптивних видів спорту в Харкові. Чи готові ви до комунікації з місцевою владою, з місцевим бізнесом, щоб у нашому місті з’явилися спортивні зали, спортивні простори та басейни, адаптовані під потреби ветеранів і військовослужбовців?

Так, я готовий спілкуватися на всіх рівнях. У нас уже є фітнес-клуб «Металіст» на Холодній горі, який приймає ветеранів і надає їм змогу тренуватися та відновлюватися. Це робота Сергія Кіяшка з ГО «Незламний Харків». Також є «Акварена» — басейн, куди можуть приходити ветерани, щоб із тренерами займатися водними видами спорту.

Фото: Invictus Games: Team Ukraine, Михайла Тарасенка, Харківської ОВА