«120-й для них як кістка в горлі». Як на Харківщині працюють мінометники, найближчі до нуля
today28.02.2025 о 15:13 29
Як відрізнити свій дрон від ворожого за звуком? Чи якісні міни надходять нині на фронт? Чому розрахунок 120-мм міномета — одна з пріоритетних цілей росіян? Свіжий випуск «Станції “Держпром”» з півночі Харківщини, з позицій мінометників 16 батальйону 58 окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського на самісінькому кордоні.
«Стало гучніше»
Уже традиційно заїжджаємо на такі позиції затемна. Мінометники з усіх артилеристів завжди стоять найближче до нуля, а тут, на кордоні, — геть близько. Прибувши на місце, навіть не встигаємо роздивитися, де ми — армійці кажуть мерщій спускатися під землю, у їхнє укриття. Тут закипає чайник, у приміщенні прохолодно, з рота йде пара.
— Мене звати Микола.
— Ви хто в розрахунку?
— Номер обслуги. Номер обслуги готує міну до стрільби й подає міну у ствол. Таке моє завдання.
— Розкажіть, що є вашими цілями. Ви працюєте по живій силі чи буває, що по техніці, наприклад?
— А тут уже яку ціль скажуть. Може бліндаж бути, може — якась хата або жива сила. Ми працюємо по всіх цілях: по яких дають — по таких працюємо.
— Як вони [окупанти] тут поводяться?
— Багато FPV-дронів, «мавіків» — дивляться. Обстріли тривають. Багато дронів.
— З якою метою? Як ви собі пояснюєте? Щоб вас тримати в напрузі, не давати висунутися?
— Так.
— З якого озброєння працюють? Що ще прилітає, крім безпілотників?
— Міномет і стволка прилітає, і КАБи прилітають часто.
— Часто?
— Так, часто. Бувало, що прилітали щодня. «Гради» — також.
— Скажіть мені чесно, чи почуваєтеся втомлено.
— Звичайно, утомилися. Хочеться вже до родини, до сім’ї, додому. Чекаємо на перемогу.
У розрахунку їх троє — два Миколи та Сергій, усі однолітки — по 50 років.
— Сергію, ви хто в розрахунку?
— Загалом у розрахунку я ніхто… Я старший офіцер батареї.
— А які виконуєте обов’язки?
— Старшого офіцера батареї. А через те, що немає кому виїжджати з розрахунком, доводиться виїжджати.
— Ви кажете, що тепер гучніше стало, ніж коли ви заходили?
— Так, стало гучніше. Коли ми заходили, було набагато тихіше, не було таких сильних штурмів та обстрілів. Тепер я не знаю, чому так сталося. Тепер трошки гучніше.
— Із чого працюють?
— Зі всього: із «Градів», з мінометів. Вертольоти їхні літають. Дрони, КАБи — це їхня основна зброя.
— Вам не дають висунутися?
— Ні. Не бажано зовсім ходити.
— Ви під землею?
— Під землею сидимо. А що робить?
— У вас пара з рота йде. Не грієтеся. Розкажіть чому.
— Сильно не нагрієшся. Цю пічку вмикати не бажано, бо ввімкнеш цю пічку на цілий день — не чутно, що робиться на вулиці. Вона гуде. Потрібно буде виїхати працювати, а там — КАБи. І що нам робити тоді? А так ми хоч чуємо, що робиться на вулиці, є там російські дрони чи немає, можемо ми вийти звідси чи не можемо.
Сергій — доброволець, пішов у перші дні. До вторгнення багато років працював на «Новій пошті».
— Судячи з політичних даних, не розумію, що буде.
— Ця незрозумілість лякає, деморалізує?
— Лякає, дуже лякає, дуже лякає ця незрозумілість.
— Нещодавно ми спілкувалися з Третьою штурмовою, де багато бійців говорить, що ці розмови про переговори деморалізують бійців.
— Скількох поховали людей, шкода цих людей просто. Вони втратили життя, рідні втратили синів, батьків, дітей. Цього шкода в цій війні. І ці переговори просто перекреслюють усі ці три роки війни.
— Ви маєте на увазі, якщо переговори відбудуться не на вигідних для нас умовах?
— Так, так.
— Для вас закінчення війни — це коли? Що має статися? Що ви зрозумієте під закінченням війни?
— Для мене закінчення війни — щоб росіяни залишили повністю нашу територію України. Повністю, щоб вони її покинули. Це для мене закінчення війни. Щоб я зі спокійним серцем приїхав додому до рідних, до близьких.
«Вогонь!»
Наші розмови про можливі переговори перебиває голос із рації: командир каже висуватися на вогневу позицію.
— Так, нумо до роботи!
У рацію чути: «Хлопці, вогонь! Вогонь, прийом!».
Мінометники швидко знімають маскувальну сітку зі 120-мм міномета. Кілька хвилин іде на те, щоб налаштуватися за відповідними координатами.
— За готовністю вогонь.
— Прийняв, плюс.
— Дрон.
— Помінявся приціл. Десь здвинулися.
— Доводимося.
— Доводимося.
Над головами чутно дзижчання. Щосекунди воно стає ближчим та гучнішим.
— А як ви розбираєте: свої чи ні?
— Свій проходить швидко, а чужий починає рискати.
— Рискав.
— Так? Ну, значить чужий.
— І йдуть переважно в парі. Один розвідник, а той, що несе щось, щоб акумулятор не витрачати, завищує. І чекає координати.
— Вогонь.
— Міна! Постріл.
Міна по росіянах летить гучно. Поряд чутно, як працюють артилеристи із САУ на сусідніх позиціях. Іще повністю не зійшло сонце, але фронт гуде, свистить та здригається від розривів.
— Так, готовлю ще одну.
— Іще одну там.
— Вас не оглушило?
— Трохи є.
— Нормально!
— Дрон!
Після цих слів вояки наказують нам забігати в укриття. Вода в чайнику ще не охолола, тож можемо зігрітися і випити кави.
— Скільки кави?
— Усе.
— Бо ми міцну п’ємо.
— Розкажіть, чи вдалася вам робота.
— Удалася робота. Було наведено на планову ціль, треба було відпрацювати по іншій цілі. Відпрацювали все чітко.
— Зараз починає світати. Ви вже будете не так висовуватися?
— Звичайно.
— Перебіжками?
— Перебіжками, швидко відпрацювали й швидко в укриття.
— Як часто у відповідь прилітає після вашої роботи?
— Зазвичай другий-третій постріл — і вони вже тут.
— Дроном? А після дрона може ще щось летіти?
— Може і стволка працювати. Це така справа. 120-й шукають — це ж для них як кістка в горлі.
— Чому? Поясніть, щоб для цивільних було зрозуміло.
— Це страшна зброя. Ми можемо закинути, як кажуть, і за комір.
— То ви страшна людина.
— Ні.
— Ким ви були в мирному житті?
— Я працював водієм тролейбуса, а потім перейшов на переробку деревини.
— А тепер у розрахунку мінометному ви..?
— Навідник.
Нашу розмову з навідником Миколою перериває голос командира з рації: наказує полишати позицію — уже майже восьма ранку, обстріли стають щільнішими. Свою каву я випити так і не встигну. Стрибаємо в автівку — їдемо дуже швидко, і дорогою військовослужбовець 16 батальйону 58 окремої мотопіхотної бригади Максим, який нас супроводжує, пояснює:
— FPV-дрони починають працювати з такого часу. Якби був туман, то, можливо, ми їхали б трішки з меншою швидкістю, але так у нас варіантів немає. FPV-дрони літають із восьмої ранку — це зазвичай. Другий варіант — тут уже не раз застосовували оптоволокно. Оптоволокну без різниці, яка погода, яка висота, де хто перебуває. Воно долетить обов’язково. Відстань, на яку воно може працювати, — три кілометри. А ми з вами були на відстані…
— Меншій?
— Значно меншій.
Наскільки важливі тут, як і на будь-якій ділянці фронту, нині РЕБи, пояснює водій Леонід, який нас везе. Днями він двічі підірвався на цій же дорозі.
— Завозив одних хлопців. Один скид був — переді мною поодривало колеса. Потім через два дні наїхав на «Пелюстку». Туди їхав — на одну наїхав. Назад їхав — тим самим колесом знову наїхав. Так без коліс і доїхав. Помаленьку сунувся, сунувся. Тільки думав, щоб ніхто більше не догнав. Тепер я знаю, що це таке, через що я і казав: «Бігом, бігом, бігом, бігом, бо вже видно».
Нині бійці збирають на РЕБ на позиції мінометної батареї.
«Розмова про метафізичну ідентичність Харкова» — так харківський художник Костянтин Зоркін окреслив проєкт «Іменем міста» Харківського літературного музею. Двадцять восьмого лютого в Харкові презентують фінальну частину проєкту, а саме — однойменний мальопис. Як розповіла Радіо «Накипіло» поетка та співавторка мальопису Наталка Маринчак, у Харківському літературному музеї також триває виставка в межах цієї ініціативи. Художник Костянтин Зоркін створив для цього проєкту всесвіт, наповнений героями. В етері Радіо «Накипіло» він розповів, чому […]