Фронт підбирається на Сумщину. Сірими на мапі аналітичного проєкту DeepState стали кілька сіл та селищ Сумської області: Веселівка, Журавка, Новеньке й Басівка. Краснопілля — великого й колись густонаселеного центру громади — уже дістають російські FPV-дрони. Вони б’ють по цивільних автівках. Миропілля зруйновано вщент. Осоївка, куди ще місяць тому можна було спокійно заїжджати, тепер під щільними ударами КАБів та «шахедів». Дедалі менше людей лишається після кожного такого удару. Про те, як виїжджають і відмовляються виїжджати, як рятують уціліле майно та тікають у чому були, — у новому репортажі «Станції “Держпром”» з прикордоння Сумщини.
Чим росія б’є по Сумщині
Ми виїжджаємо із Сум о четвертій ранку. За кермом — Денис Наумов, регіональний координатор із соціального перевезення та евакуації гуманітарної місії «Проліска». Наші давні друзі, які працюють у всіх фронтових регіонах.
Світанок заливає будинки й вулиці теплим жовтогарячим світлом — і ми можемо розгледіти перші хати Краснопілля. Тут знищено цілі вулиці.
— Щоранку встаємо о четвертій і вирушаємо. Вирушаємо до Краснопілля, оскільки люди знають, що о шостій ранку до них приїде машина, яка зможе їх забрати. Вони надіються на нас, знають цей час і можуть виходити прямо посеред дороги, бо знають, що від гуманітарної місії «Проліска» точно їхатиме евакуаційна машина й евакуйовуватиме цих людей. Евакуацію ми розпочали із 17 березня по трьох громадах Сумського району. Це Краснопільська, Юнаківська і Миропільська громади. Якщо брати Краснопілля, то по ньому найбільше вдаряло КАБів. Було таке, що за ніч і десять, і п’ятнадцять, за день — п’ять-шість. Якщо КАБи впали й не вразили цілі — добивають «шахедами». Наприклад, краснопільську лікарню теж розбили «шахедами». Три чи чотири «шахеди» вдарили по лікарні.
Біля одного з розбитих будинків ми зустрічаємо чоловіка, який представляється Олександром. Поряд — свіжа вирва.
— А ви не на евакуацію?
— Ні.
— А чому?
— А чого ми будем тікати зі свого дому?
— Не хочете?
— Ви розумієте, ми українці тут повинні берегти Україну. Виїдьмо всі на правий бік Дніпра й думаймо, що переможемо кацапів! Не для того моя бабуся з дідусем робили моїх батьків, щоб я кидав Україну.
— Ви тут народилися?
— Ні, я народився у Миропіллі, яке стерли з лиця… Десять ударів було.
— Це за ніч?
— Так, КАБів. Якщо літають безпілотники — чекай КАБів. Як безпілотники не літають, то КАБів немає.
Дорогою на евакуацію
Ми сідаємо в автівку та їдемо за адресами: хтось подав заявку на евакуацію сам, за когось це зробили старости або голови.
Радіє, що сьогодні, на диво, є зв’язок. У такі дні — коли не працює ані навігатор, ані телефон — через потребу додзвонитися тим, кого треба вивезти, процес евакуації стає набагато складнішим.
— Учора цього не було.
З вікна автівки розглядаємо свіжі руйнування. Школа — бита-перебита, ось поряд приватний будинок — просто неба тепер полиці з книжками та битим посудом. А ось Будинок культури — було три поверхи, стало два. Коли ми поїдемо з Краснопілля, росіяни доб’ють цю будівлю, улучивши ще раз.
Денис стукає у ворота.
— Глухуватий дідусь… Треба якось достукатися…
Нарешті з-за воріт виходить чоловік на двох палицях.
— На евакуацію їдем до Сум?
— Ні.
— Як «ні»? А Роза Іванівна їде?
— Теж не їде. Я обладнав погріб. Можемо вам показати. Світло, усе там є.
— А бачили, як КАБи падають? Погріб не спасе.
— Хай… Спасе. Якщо завалить мене там, я прорию…
— Та ви вже бідненький на двох палицях, як ви прориєте?
— Нічого-нічого, дід іще такий, знаєш, якщо розізлити… я ще…
— Так поїхали до Сум.
— Не треба мені ніяких Сум! Нікуди я не поїду… Я тут умиратиму. Ось так.
— На вашій вулиці вже нема нікого, тільки ви залишилися.
— Неправда! Вітька…
— Вітька уїхав, ми його щойно бачили.
— Нічого він не поїхав.
— Скільки вам років?
— Я народився ще до війни 1938 року! Восьмого січня…
Кілька хвилин Денис умовляє літнього чоловіка. Безрезультатно. Сідає за кермо, розвертає автівку й обіцяє приїхати ще.
— Приїду до вас через кілька днів.
— Добре.
— Можливо, тоді вже погодитеся їхати…
— І що, Денисе, таке часто? Багато такого?
— Та не сильно багато. Це ж таке бачите, а потім через два дні вже все, уже готові їхати. Якщо так упаде дуже близько, що половину цього знесе, — поїде цей дідусь. Тому я і сказав, що через два дні до нього заїду. Це в нас уже не перші такі випадки, особливо старі люди. Вони зараз кажуть: «сини й усі поховані», а потім доводиться під КАБами приїжджати й забирати. Були в нас такі: «Приїдьте через тиждень — ми подивимося». А потім сусіда поранило, сина мало не вбило — і вже перші на евакуацію. Одні кажуть: «Не приїжджайте зовсім». Ми тоді приїжджаємо через два дні, то вже й сумки, усе зібрано, і перші цибають і їдуть. Хоч є якась оскома на те, що вони не хочуть зразу їхати. Але гріх на душу ніхто не хоче брати. Знаємо, що вони там є, їх ніхто не забере. Якщо він залишився, на краю нема нікого. Куди? Хто? Он ліс, вулиця, там нема нікого вже. Ми звідти всіх повивозили.
Нерідко, каже Денис Наумов, саме працівникам гуманітарної місії вдається вмовити людей, які не слухаються навіть власних дітей та внуків і категорично відмовляються виїжджати.
— Був у нас такий випадок. Телефонувала дочка з Лебедина. Вона сказала, що не може вмовити. Бабуся старенька, похоронила сина тут, на цій місцевості. І сама тут теж помиратиме. Я говорю, що заїду й поспілкуюся, а якщо мені не вдасться, то наступного дня візьму із собою психолога, і він попрацює. Думаю, що вивеземо. Приїхали, поспілкувалися з бабусею, умовили. Зразу зателефонувала дочка, почула материн голос. Усі в сльози, от і нам так теж за душу взяло. Бабуся теж розчулилася. І ми її прямо відвезли до Лебедина. Увечері вже вся сім’я телефонувала мені. Дякувала, що вивезли бабусю, що вмовили.
«Денисе, ви ж завтра з нами?»
Ми зупиняємося біля руїн однієї з краснопільських хат. Видно тільки те, що вона була із червоної цегли. Напередодні «Проліска» вивезла звідси 93-річну жінку.
— Учора прилетіло о пів на п’яту ранку. А ми приїхали евакуювати бабусю з її племінницею уже пів на шосту. Дякувати Богу, що будинок стоїть трохи далі. Це була літня кухня. Літню кухню, бачите, знесло повністю із сараєм. І дуже пошкодило приватний будинок бабусі. Бабусі 93 роки. Застала ще Другу світову війну. Розповіла, що коли вона ще була зовсім дитиною, мала десять років, то німці шоколадки давали. А наші сусіди вже так зробили, що їй довелося залишити свою домівку, де вона проживала все життя. Вона не хотіла виїжджати приблизно протягом тижня. Ми вже не раз її бачили, умовляли. Але вона говорила, що тут і помиратиме. А втім, позавчора КАБ прилетів на сусідню вулицю, і вона сказала, що вже не витримує, та попросила забрати. Ми домовилися, що заберемо її зранку. Але КАБ теж прилетів до неї на межу.
Тепер до обстрілів КАБами додалися ще й FPV-дрони: віднедавна до розбитого Краснопілля вже дістають і російські FPV. Але кілька десятків людей тут досі лишаються. Вулицями блукають чимало покинутих тварин.
Раніше Краснопілля було досить великим селищем: школа, Будинок культури, лікарня, супермаркети та кав’ярні. Понад п’ять тисяч населення. У перші ж дні ескалації, у березні, більша частина виїхала — своїм транспортом або евакуаційними автобусами. Уже виїжджаючи із селища, помічаємо, що досі тліє одна з будівель після нічного влучання авіабомби — поряд завантажують речі.
— Так, прилетіло вночі. Це виробництво, переробка лісу тут відбувалася десятки років.
— І тепер виїжджаєте?
— Та ми вже виїхали, техніку вигнали перед цим, а тепер контора теж постраждала, бачите? Забираємо хоча б комп’ютери й оргтехніку. А так склади, цех постраждали. Виробництво поибло. Ото сушильні камери попереду — висока будівля, де сушиться деревина.
Упритул до виробництва — побита хата без вікон, винесло двері в погріб. Але Іван, який тут живе, каже, що виїжджати поки нікуди не збирається.
Денис Наумов, який у гуманітарній місії «Проліска» відповідає за евакуацію на Сумщині, знову сідає за кермо — ми маємо повертатися до Сум.
— Щодня ми зідзвонюємося з головою селищної ради й довідуємося, скільки вже залишилося жителів. От зараз залишилося 150 людей. Голові сільської ради я пообіцяв, що буду до останнього жителя селища, щоб усіх вивести. Домовленість така є, але вона все одно хвилюється: щодня, щовечора телефонує о 22:00: «Денисе, ви ж завтра з нами?».
— З вами, звісно, — відповідаю. Люди знають, що ми по-любому приїдемо.
Родина української журналістки Вікторії Рощиної наполягла на додатковій ДНК-експертизі, оскільки не вважає результати проведеного дослідження вичерпними. Про це в етері Радіо «Накипіло» розповів народний депутат, голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформаційної політики Ярослав Юрчишин. «Родина продовжує дослідження. І зараз Франція погодилась привести додаткову експертизу, щоб точно переконатися. Адже росія часто застосовує тактику підміни тіл. Важко сказати, чи просто зі своєї якоїсь більш прихованої мети, щоб […]
