«Крим — це частина великого українського дому»

Вісімнадцятого травня в Україні вшановують День пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Лєране Хайбуллаєва — кримська татарка, яка народилася в Узбекистані, а 1988 року з родиною повернулася на свою історичну батьківщину — у Крим, а втім, 2016 року залишила рідний дім. Про те, як вона поїхала з Криму, як відкрила унікальний заклад «Кримський дворик» у Львові, а також про свою місію Лєране розповіла в інтерв’ю Радіо «Накипіло». 

Загалом мені важливо, щоб заклади були про людей, душу та їжу. Коли я завітала до «Кримського дворика», мені він саме таким і здався. Пані Лєране, ось чим є для вас ваш заклад?

Кожне згадування про Крим для мене важливе. Це, зокрема, і нагадування, що Крим — частина України. І, власне, мій простір теж про це. Якщо протягом року в Україні офіційно декілька разів згадують кримських татар і Крим, то мій заклад — це про нагадування про Крим щодня. Через страву, через музику, через розповіді й розмови з гостями. Для мене важливо доносити це до кожної людини. Приходять різні люди: і діти, і молодь, і дорослі, і люди старшого віку.

Досвід «Кримського дворика» розриває будь-які маркетингові шаблони про те, що кожен бізнес може мати певну цільову аудиторію. Я дуже тішуся з того, що маю змогу розповідати про минуле, теперішнє і майбутнє Криму. Ми з гостями багато говоримо про майбутнє. І це важливо. У мене було кілька таких випадків, коли батьки приводили своїх дітей-школярів, і навіть були цілі групи школярів-старшокласників, яких учителі приводили, щоб я розповіла про Крим. Це дуже цінно. Це не тільки спогади дорослих людей, які були в Криму. Я пророщую, хай як патосно це звучить, насіння на майбутнє, щоб ті діти, які не були в Криму, у підсвідомості знали, що Крим — це частина великого українського дому. Це важливо.

Розкажіть, як ви відкривали свій заклад.

Загалом усе почалося з мрії. Шлях до неї — відкриття закладу. Цей шлях почався в Криму. Я накопичувала там усі ці знання. А поштовхом стало вимушене переселення у 2016 році з Криму в Ірпінь.

Мій перший заклад був у Києві. Це була моя проба в ресторанній справі. Я відкрила невеличкий фастфуд — Tolu Chiberek. Але ті гості, які були на Оболоні, тепер приїжджають до мене у Львів. Так живе бренд, так живу і я разом із ним. Гості мандрують із київської фастфудної чіберечної. Вони відвідували мій «Кримський дворик» в Ірпені, який я відкрила 2017 року. Дехто з них уже приїжджає до Львова. Це дуже тішить. Люди несуть із собою частинку мого простору. Дехто навіть пише заздалегідь. І це доказ того, що я, напевно, усе роблю правильно.

У 2019 році я була на навчанні зі стратегічного планування. Викладач Києво-Могилянської академії запитав, про що мій бізнес. «Я готую чібереки, кримськотатарську страву», — відповіла я. А він уточнив: «Ні, про що у вас бізнес, яка його місія?». «Я знайомлю людей із кримськотатарською кухнею», — намагалася пояснити. «А що ви робите?» — вів далі викладач. «Говорю з людьми, ми згадуємо про Крим», — пояснювала я. На що він сказав: «Ні, ваш бізнес, ваше кафе — це мініміністерство іноземних справ. Тому що до вас приходять іноземці. Ви даєте їм інтерв’ю про Крим і те, що там нині відбувається. Тому у вас таке маленьке міністерство іноземних справ, яке ретранслює позицію України щодо Кримського півострова». А ще додав: «У вас міністерство соціальної політики». «А чому?» — спитала. «Ви ж сказали, що працевлаштовуєте переважно вимушених переселенців України», — пояснив він. «Так, у мене половина працівників — це половина моєї команди з Луганщини, Донеччини, Криму, тепер із Сумщини вже є», — погодилася я.

Одно слово, знаєте, усе відбувалося не цілеспрямовано, а інтуїтивно, за відчуттями. Я це робила, роблю і буду робити. «Кримський дворик» для мене — другий дім, моя дитинка, з якою я живу та працюю. 

Ваш шлях перегукується з 1944 роком, коли кримські татари вимушені були покинути півострів. Що вас змотивувало поїхати з дому у 2016 році?

Смерть Решата Аметова, яка стала трагедією не тільки однієї кримськотатарської родини, але й усього нашого народу. Це кримський татарин, який вийшов на центральний майдан Сімферополя з протестом проти окупації. Він закликав вийти на цей протест багатьох. Це відбувалося 2014 року. Й останні кадри, які бачили всі, як Решата силоміць посадили в автомобіль попри те, що він не порушував законів України про свободу волевиявлення, свободу зборів і так далі. Він вийшов з українським прапором, щоб показати свою позицію.

Оскільки він не був відомим активістом, тоді на його заклик у фейсбуку ніхто не відгукнувся. Але він зробив це й показав на весь світ, що один голос важливий. Тому протягом 11 років війни кожен українець знає, що він є частиною великого океану, він не просто одна людина, яка нічого не вирішує; що його маленький вклад має значення. Ми маємо це пронести до нашої абсолютної великої перемоги.

Тому цей протест Решата Аметова став поштовхом до того, що я не усвідомлюючи, не ставлячи собі мети стати активісткою стала нею. Бо потім у моєму житті були різноманітні інтернет-аукціони з продажу кримських сувенірів, численні інтерв’ю про Решата Аметова для іноземних засобів масової інформації та збори донацій для війська у 2014–2015 роках. Крім того, у 2015 році влітку в Криму почалися арешти й обшуки домівок кримських татар.

Ваш дім обшукували?

Ні, слава богу. Але мене попередив знайомий, що краще поїхати. Батьки теж зрозуміли, що я не мовчатиму. Хоча в мене були пропозиції залишитися та працювати. У 2005 році я працювала в Центральній виборчій комісії Автономної Республіки Крим при Верховній Раді. За плечима була робота в рекламній індустрії, піарі та журналістиці. Але я відмовилася і поїхала до Києва.

А виїжджати тоді було легко?

Тоді вже діяли блокпости на адмінмежі з Херсонською областю. Уже була заборона діяльності Меджлісу кримськотатарського народу. Я виїхала в січні 2016 року. Опинилася в Києві, і тут почалася моя історія на материковій території.

Чи зачепила вашу родину депортація кримських татар 1944 року?

Я не народилася в Криму. Свій восьмий день народження я відзначала на борту літака, який летів до Криму. Ми поверталися на рідний півострів у 1988 році. Ми летіли з Андижана. Якщо говорити про 1944 рік, то це була не депортація, а власне геноцид. Тому що депортація — це коли людину примусово виселяють, якщо вона перебуває на певній території незаконно. Кримські татари були на своїй батьківщині століттями. 

Для мене 18 травня — це персональні історії моїх бабусь, які вони розповідали мені в підлітковому віці. Мама мого тата потрапила в Сибір на лісопильню. Вона молодою мусила працювати в жахливих умовах узимку. Для кримської татарки, людини з Півдня, це було дуже важко. Мамина мама теж розповідала, як потрапила в Узбекистан. Вона, як старша дитина, мусила працювати на двох-трьох роботах, щоби прогодувати свою родину. 

Ці історії складалися не тільки зі спогадів моїх бабусь. Наприклад, бабуся мого друга згадувала, як повернулася в Крим. Вона йшла вулицями свого села й показувала внукам і дітям, де раніше жила. Коли опинилася біля паркану свого колишнього дому, то побачила виноград, який ріс, іще коли вони з родиною тут мешкали. Вона розповідала про це своїм дітям і внукам кримськотатарською. Аж раптом за парканом почула чистою кримськотатарською мовою запитання: «Айше, це ти?». Раптом відчинилася фіртка — і з-за паркану вийшла подруга дитинства — українка, яка згадала голос своєї подружки дитинства, кримської татарки. Уявляєте? Це просто кіно. Вона потім із того виноградного листя приготувала нашу традиційну страву — сарма. Потім ця родина щороку 18 травня готувала цю страву. Це просто дивовижна історія — як на мене, вона дуже зворушує. Коли друг розповідав мені це, я плакала. І таких історій дуже багато. 

Але наступні покоління мають пам’ятати, що ця трагедія — не про стан жертви. Усі наші ініціативи — це не про позицію жертви; це про те, що в нас домінує любов до Батьківщини, до нашої землі. Ось це червона лінія, яка мотивує нас щось робити. Уся ця активність, яку ви бачите на материковій Україні, яку роблять своїми руками кримські татари, — усе це тому, що в нас є домінанта: ми хочемо говорити про свою землю, про Крим, ми хочемо повернутися, ми прагнемо справедливості. Це така життєдайна домінанта, життєдайна позиція. Не позиція колективного болю чи жертви. Ні, ми фіксуємо собі, що це була трагедія для всього народу, але домінанта в нас — це все ж таки жага до справедливості, до того, щоб ця справедливість сталася.

Я знову ж таки дуже часто переосмислюю, чому кримських татар, як магнітом, тягне до цього клаптика землі під назвою Крим. Чому хочеться цього повернення? Думаю, усе це зашито в нашому коді, в етногенезі кримських татар, який створився з народів племінних союзів. До його творення долучилося 25 етносів. Тому історична пам’ять про цих людей, які жили й розділяли територію, розділяли річки, разом садили сади, тому цей компонент європейського, азійського й середземноморського в кримських татарах настільки строкатий і глибокий, що він має вплив на все: музику, танці, архітектуру, кухню і мову. У кримських татарах зібрано такий коктейль усього, що потрібно ще довго досліджувати й досліджувати. Тому, напевно, пам’ять про ті народи, які залишили свою спадщину в Криму, так гармонійно позначилася у всій життєдіяльності кримських татар. Тому, напевне, нас тягне туди, де все це закладалося. 

Мене дуже захоплює, як кримські татари тягнуться до своєї землі. Мені здається, багато чого українці мають навчитися у них. Ви народилися у вимушеному виселенні далеко від дому. Але вам удома говорили про Крим і чекали повернення на батьківщину. Чи загалом ця тяга до власної культурної спадщини притаманна всім кримським татарам?

Не можу говорити за всіх кримських татар. З тими, з якими спілкуюся, це відбувається так само, як у мене. Але, звичайно, не варто забувати про глобалізацію, вплив соціальних мереж і вплив російської пропаганди. І будьмо чесними один перед одним, кримські татари перед українцями зокрема: колаборанти серед кримських татар теж є, на жаль. Це правда, ми маємо це фіксувати. Я маю власний список тих, кого вважаю колаборантами. Це треба фіксувати.

Коли я говорю про національну самоідентифікацію кожної окремої людини, то згадую слова нашої співачки Джамали. В одному з інтерв’ю артистка зізналася, що в підлітковому віці не усвідомлювала своєї національної самоідентифікації. Це прийшло до неї згодом. Тобто батьки закладали їй ці речі, ці файли самоідентифікації через музику, історію, їжу, через шанобливе ставлення до старших людей (Батьки Джамали музиканти й перше, що вони передали їй, це любов до музики). Усі ці маленькі дрібні файли, які супроводжували її в підлітковому віці, стали підґрунтям для її національної самоідентифікації. Ми бачимо, що нині Джамала — найпотужніша промоутерка кримських татар в Україні та світі.

Але бачите, як трансформації відбувалися? Так само трансформації відбувалися і в інших людях. Сьогодні я своєму тринадцятирічному синові кажу: «Ти — кримський татарин». Я розповідаю йому історичні речі, він приходить у кафе. Син знає, що я пишу книжку про кримськотатарську кухню. Він слухає, я не насаджую йому, але по-доброму, як і всіх гостей «Кримського дворика», «інфікую» Кримом, закладаю ці зернятка. Як колись мені закладали мої бабусі. До речі, переважно вони закладали мені через кухню і ці спогади. А я закладаю через свої спогади.

Кожен українець у статусі батька чи кожна українка в статусі матері — людини, яка несе в собі українськість, — має ділитися. Я завжди кажу: «Потрібно триматися своїх коренів, вони надихають, вони дають силу». Українці вже класно конвертуються, перетворюються. Ми робимо це просто надзвичайно, коли конвертуємо війну в позитив, у мир. Навіть той-таки петриківський розпис військових трофеїв, які потім продають за донати. Хіба це не конвертація, не дія емоційного інтелекту на позитив? 

Діти бачать це. Ми маємо дуже багато прикладів, коли діти долучаються до допомоги війську через те, що в них відбувається ця трансформація і закладення усвідомлення національної самоідентифікації. Вони бачать приклад. На підсвідомості ми закарбовуємо їм дуже класні файли, що вони українці, що це їхня земля, що ми маємо бути принциповими, що в нас класна країна. Так, у нас є проблеми, але ми поборемо це, ми мусимо вистояти. Думаю, що це відбувається в українців не із часів повномасштабної війни, а почалося раніше. Просто нині воно, може, на піку. Але ми ще не знаємо, що для нас може бути піком. Ця передача енергії від українців до кримських татар, від кримських татар до українців — це як у сильній родині, де чоловік і жінка доповнюють одне одного. Ми теж доповнюємо одне одного.

Повернімося до вашого закладу. Ви розповідаєте про те, що через кухню можна пророщувати насінини національної самоідентифікації. Розкажіть, будь ласка, що у вашому закладі можна таке класне поїсти, щоби прямо-таки пройнятися кримськотатарською історією.

Тут усе про кримськотатарську історію. Але я ще частково зачіпаю із шаною ті народи, які проживали й живуть у Криму. Це кримчаки й караїми. Наприклад, 13 травня ми виступили на Ukrainian Gastro Show у Києві, де презентували пироги корінних народів Криму. Готували солодкий пиріг кримчаків, який називається тошеме. 

У своєму меню я ввела таку страву — невеличкий десерт, який називається «Орман-Кош». Це страва політики деколонізації. Через маленьку страву я передаю своїм гостям знання про топоніми Криму. У мене пісочне печиво називається «Орман-Кош» — це на честь найвищої гори Роман-Кош, яку перейменували за часів першої анексії після 1783 року: тоді Катерина ІІ перейменувала цю гору на Роман-Кош — на честь Романових. Але в меню тістечко я називаю правильно: «Орман-Кош». Щоб люди знали, що в Криму були справжні історичні назви гір, рік і містечок; що вони мали кримськотатарські, караїмські, кримчацькі, скіфські та грецькі назви.

У моєму закладі висить копія мапи, де 99 % населених пунктів мають кримськотатарські назви. Крім того, у нас є ще така щотижнева традиція, як секретна страва. Щонеділі ми готуємо щось новеньке з нашої традиційної, автентичної кухні, щоб у постійних гостей зберігалася зацікавленість приходити до нас цього дня. 

Минулого тижня що було, наприклад?

Була шана, повага до тих узбеків, які гостинно прийняли кримських татар під час депортації. У нашому меню є узбецький плов. А минулого тижня було нове прочитання самси. Самса — це узбецька страва, випічка з листкового тіста. Ми зробили її в такому сучасному вигляді: з куркою, підливкою і так далі. 

Звичайно, що є в нашому меню і янтик — страва, яку внесено до нематеріальної культурної спадщини України. Янтик — я називаю його «батьком чіберека» — нині дуже популярний. Він був перший. Зроблений кримськими татарами, повна його назва — чубан-янтик. Янтик, який робили вівчарі, пастухи-чубани. Тому, звичайно, це хіт-позиція і такий модний нинішній тренд у ресторанній справі України. Сьогодні відкривають дуже багато чіберечних. Українці створюють нові начинки для чіберека-янтика. Але такий процес має і свої мінуси.

Хочу звернутися до тих, хто готує чібереки зі свининою. Прошу, не робіть цього. Також не змішуйте тісто з горілкою. Це теж не наша історія, тому що кримські татари — мусульмани, які не вживають свинини й алкоголю. Як практикиня-рестораторка, скажу, що горілка в тісті для чібереків нічого не додає. Вона просто здорожчує страву на виході. Навіщо це робити, коли й так хочеться робити доступні ціни на страви для своїх гостей? І заберіть, будь ласка, купу цих непотрібних спецій із фаршу для чібереків. М’ясо, цукор і чорний перець — це все, що має бути. Дайте гостеві змогу відчути соковите м’ясо в чібереку та янтику. Не потрібні ні хмелі-сунелі, ні коріандр, ні зіра — настільки все оригінально та просто. Потрібно дати людині смакувати, як каже молодь, трушне, тобто справжнє. 

Фото надала пані Лєране

Розмовляла Тетяна Хоронжук