Як звучить Слобожанщина

Неозорі степи з п’янким ароматом різнотрав’я, випаленого полудневим сонцем. Сухий вітер, що здіймається над кручами та байраками. Колись цю територію називали Диким полем. Хоча землю заселили відносно недавно, у ній уже відчутні характер, відлуння козацьких вольностей і власний голос.

Як звучить наша Слобожанщина? Як тут говорять, співають, творять, а головне — зберігають своє попри війну та щоденну боротьбу за ідентичність? У цій розповіді кілька пластів — від давніх голосів фольклору до суржику й репу. Це подорож у звуки, акценти й наспіви, що лунають у байраках і бетонних дворах. У кожному з них — трохи правди про нас.

Як тут говорять

Слобожанський говір — новожитній, тобто такий, що утворився пізніше за інші. Це пов’язано з особливостями заселення території. Якщо Київщину, Поділля та інші регіони заселили здавна, то Слобожанщина тривалий час залишалася малозаселеною.

Згодом тут почали з’являтися слободи — поселення людей, які переселялися з інших регіонів України, зокрема з Полтавщини, Поділля та інших діалектних територій. Так сформувався слобожанський говір.

Доцент катедри української мови Харківського національного університету імені Василя Каразіна Роман Трифонов зазначає, що навіть сьогодні, на тлі звичного для нас харківсько-слобожанського говору та суржику, можна знайти мовні «острівці», подібні до говірок інших регіонів України, зокрема правобережних:

«Наприклад, це укання. На більшості діалектних територій [о] наближається до [у] тільки в окремих випадках, як-от у слові “зозуля”. Але є села на Харківщині, де укання фіксується у багатьох випадках ненаголошеного [о]. Це свідчить про збереження діалектної риси з іншої території. Утім, це поодинокі явища».

Основні риси слобожанського говору:

• м’який [р’] у кінці складу: сахарь, поштарь, Харьків;
• непослідовне чергування [о] з [і]: коз і кіз, дом і дім;
• пом’якшений приголосний [ч’];
• характерні дієслівні форми: просю, носю, косю, ходе, носе, возе;
• паралельні форми в орудному відмінку іменників жіночого роду: весной, кашой, але й весною, кашею;
• спорадична відсутність протетичного приголосного [в]: уж, ухо;
• закінчення -ть в інфінітивах: ходить, писать, читать;
• акання в північних говірках: малако.

Суржик

Суржик — термін, що існує тільки в українській мові для позначення мовного продукту, утвореного на перетині української та російської.

Він виникає в умовах хаотичного мовного контакту. Колись — через русифікацію і намагання перейти на російську, сьогодні ж — як наслідок поступового повернення до української у побуті.

На Слобожанщині говір і суржик часто переплітаються настільки, що важко визначити межі між ними. Але відмінності є.

«Суржик завжди більш хаотичний, ніж говір, а говір — більш системний. Якщо в говорі є певне явище, воно і було в попередніх поколіннях, і є тепер. Наприклад, закінчення -ть у слові «продавать» — це системно. А суржик утворюється випадково: складно передбачити, чи використає мовець українське літературне слово, російське чи гібридне. У суржику — багато хаосу, елементів випадковості, рандомності, натомість мало закономірностей. Хоча за певного підходу і його можна дослідити», — пояснює Роман Трифонов.

Як ставитися до говору й суржику

Говір — це завжди річище, що живить літературну мову. А літературна мова й собі — компроміс між усіма виявами української: якщо певна мовна риса поширена на значній території, вона має шанс стати нормативною.

Суржик сьогодні — теж важливе явище, особливо в контексті переходу з російської на українську. У мистецтві його часто використовують для передачі живої розмовної інтонації. Як каже Роман Трифонов:

«Що більше усвідомленості в суржику, то менше він є суржиком».

Подкаст про говір і суржик на Слобожанщині слухайте тут.

Як тут співають

Фольклор — один із найточніших виявів мовного різноманіття Слобожанщини. Галина Лук’янець, заслужена артистка України й керівниця фольклорного гурту «Муравський шлях», зауважує, що говір і пісенна традиція — явища споріднені:

«Звісно, ми наслідували пісенні традиції тих частин України, з яких сюди прийшли переселенці, — передусім Наддніпрянщини й сусідньої Полтавщини. Але трьохсот років вистачило, щоб утворився специфічний сплав цих традицій».

У піснях Слобожанщини — драматичний звук, гекання, протяжні заспіви й сила.

«Одного разу професор, слухаючи наш спів, запитав: “Чого ви так кричите?”. Бо для представників інших традицій це незвично. Народна манера — це не академічний вокал. Це щось давніше: спів на повний голос. Бо треба було, щоб тебе почули. Це спів просто неба: на вулиці, у веснянках, в обрядах».

Слухайте пісню «Ішла вдова, ішла вдова» з села Олександрівка Валківського району на сайті Цифрового архіву фольклору Слобожанщини та Полтавщини. 

«Муравський шлях»

Фольклорно-експедиційний гурт «Муравський шлях» виник понад тридцять років тому. У 1983-му при Харківському національному університеті засновано ансамбль «Слобожани», який 1986 року перейменували на «Муравський шлях». Згодом колектив почав діяти при Харківському обласному центрі культури і мистецтва. З 1993-го художньою керівницею є Галина Лук’янець.

«Це була студентська ініціатива, яку підтримала наша викладачка Віра Миколаївна Осадча — досвідчена фольклористка. Вона й надавала перший матеріал, який ми співали», — згадує пані Галина.

Спочатку пісні збирали одні, а виконували — інші. Згодом стало зрозуміло:

«Неможливо виконувати пісню, не долучившись до джерела. Треба почути, як співають автентичні виконавці».

Першу фольклорну практику Галина Лук’янець проходила ще студенткою. Саме тоді сталося відкриття:

«Я була шокована. Те, що почула, не схоже на те, чого нас учили. У підручниках — бідні, спрощені приклади. А ми потрапили на хутір у Краснокутському районі — і почули весільні пісні, які співали бабусі. Це було складно, злагоджено й захопливо. Ми зрозуміли: це дуже цінно. І співати це — теж цінно, бо це наше».

В умовах війни

У вересні 2022 року, після звільнення Харківщини, учасники гурту започаткували проєкт «Фольклор і війна» — щоб зібрати народну творчість на деокупованих територіях і просто поспілкуватися з людьми.

«Ми дізналися, що навіть в окупації люди тихцем збиралися у хатах і співали. Це був для них порятунок. Наприклад, у селі Піски-Радьківські на Ізюмщині».

Пані Галина розповіла, як попри травматичний досвід люди підтримували традиції: пекли паски на Великдень і збирали зілля на Трійцю. Елементи культури виживали навіть за найтемніших часів.

«Традиційна культура живуча. Вона здатна багато що пережити. Вона змінюється, але вона є. Бо пісня і мова — це те, чого в нас ніхто не може забрати. Бо це живе в нас», — каже вона. 

Подкаст про фольклор Слобожанщини слухайте тут. 

Як тут творять

Гурт «Курган & Agregat» тільки нещодавно повернувся з усеукраїнського туру, під час якого зібрав майже 20 мільйонів гривень на потреби Сил оборони України.

Вони — знані артисти, активні волонтери зі свідомою громадянською позицією, а ще — хлопці з Близнюків на Харківщині. Завдяки своїй творчості ці музиканти стали справжнім феноменом Слобожанщини, а їхні тексти можна досліджувати як фольклор молоді десятих років XXI століття.

Як усе починалось

Історія гурту почалася 13 квітня 2014 року, коли на ютубі з’явився кліп «Курган — Лове (Love)». Згодом він став вірусним.

«Ми зняли кліп по пріколу для себе. Потім він півтора року лежав на комп’ютері. Подивилися разів два — і все», — згадує Жека Курган.

«Там стільки внутряків, що досі ніхто ніяк не розбере його. Наприклад, є якийсь відос на три хвилини — він іще був у “ВКонтакті” із жахливою якістю. І там був один прикол, узагалі не важливий. І ми вставили цей прикол у пісню. Чи хтось колись буде копатися, щоби знайти це? І чого цю строчку там написано? Ні. А нас вона тоді розсмішила», — розповідає Раміл.

Гурт творив у тих-таки Близнюках — можливо, навіть не мріючи про велику сцену. Хлопці просто хотіли розсмішити себе. Та сталося так, що розсмішили всю країну. Їхні пісні перестали бути лише про них — вони стали про кожного з нас.

«Мені здається, — каже Раміл, — що якоїсь миті нам іще вдалося зайняти нішу студентів, які приїхали з області, і вони перевзулися під усе російськомовне, під життя у місті. Але вони були як наші латентні слухачі, які не дуже виносили в маси те, що слухають нас, але на п’янках слухали. Бо це вони справжні такі. Їм не треба було, наприклад, щось приховувати.

Загалом таких, як вони, було багато, і вони слухали це разом. Вони знаходили у якихось піснях себе, бо ми ж писали про себе, про образи чийогось села — і ці люди знаходили себе.

Тому, коли мене питають, яка наша аудиторія, я кажу: наші однолітки. Коли ми писали про село, ці ж люди слухали ці пісні про село. От якось ми одне одного і знайшли».

— А чи думали ви 10–15 років тому, що стоятимете на найбільшій сцені країни? — запитали ми.

— Та, мабуть, не думали. Бо я не знав, що є такий Палац спорту, де виступають великі артисти. Ми думали: «Вау! Прикольно заробити тисячу гривень стоячи на сцені, а не на стройці». От про що я думав. Для мене це вже було вау. Бо в тебе є можливість класно проводити час із людьми, та ще й гроші за це отримати. І це не фізичний труд.

Не знаю, у нас, мабуть, мети виступати на великих сценах як такої і не було. Може, вона з’явилася недавно. І то метою було зібрати гроші на армію і класно потусуватися з людьми», — каже Раміл.

Про суржик у творчості

Ютуб-канал, на якому гурт викладає свої пісні, називається «Селюки». Несвідомо, фактично через прикол і самоіронію, хлопцям удалося нормалізувати ставлення до села, суржику й говору, а ще — почати нову хвилю творчості, яку активно підхопили виконавці вже після повномасштабного вторгнення.

«Це було немодно не тільки тоді — це не було ще модно й шість років після того, як ми почали. А всі тоді виходили на, як це кажуть, СНГ.

Співати, в уха всім сцяти: “Піздата тепер в мене БМВ” — як там далі? Це ж ми написали в пісні нового альбому, що “потрапить у кацапський топчик”.

Хтось же ставив собі за мету потрапити в кацапський топчик. Хтось — заробити всі гроші світу. Якщо в тебе така мета, то твій шлях зрозумілий: перевзуваєшся на російську, їздиш по росії і все інше.

Можливо, якоїсь миті ми зробили це з приколом, своєю фішкою — щоб показати, які ми справжні. Можливо, це і спрацювало. Бо ми більше робили те, що нам подобається, а не підлаштовувалися під те, що комусь подобається», — пояснює Раміл.

З Венеції до Близнюків — і про те, які ми схожі

5 квітня 2023 року, після прем’єри фільму Антоніо Лукіча у Венеції, стрічку з братами Насіровими в головних ролях презентували в селищі Близнюки. Не в Києві й не в Харкові, а саме в рідному селищі.

«Це була ідея Лукіча. Ми навіть відмовляли його, бо не думали, що це викличе такі резонанс і фурор», — зізнається Раміл.

Але фурор таки був. У залі місцевого клубу — аншлаг. Червона доріжка, коровай, виступи селищного голови Геннадія Короля і вокального колективу «Журавка». Це була не просто прем’єра — це був іще один акт нормалізації, іще один доказ: село і місто, Схід і Захід — ми не такі вже й різні.

— Коли ще в одинадцятому класі я побачила кліп на пісню «Лове» — з тими коровами, закинутими будівлями й соняхами — я чомусь вирішила, що ви із Заходу України. Бо в нас там усе дуже схоже. А потім дізналася, що ви з Близнюків, з Харківщини. І це стало для мене поштовхом замислитися: а може, ми справді не такі вже й різні, як нам це постійно нав’язували? Чи справді між Сходом і Заходом така велика різниця? — запитує наша ведуча в хлопців.

— Узагалі нема, — відповідає Раміл. — Для мене — точно. Якщо дивитися навіть за концертами, у тому-таки Дніпрі стільки ж людей, скільки й у Івано-Франківську. Усі однаково сприймають і суржик, і жарти про село. Бо в нашій творчості люди бачать себе.

Слухайте повну розмову з Рамілем та Жекою у нас на YouTube: 

Авторка: Тетяна Хоронжук

На обкладинці — Змієві кручі на Харківщині. Фото Максима Назаренка

Ця публікація була підготовлена в рамках проекту «Посилення стійкості медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.