Перший в Україні хрест пам’яті жертв Голодомору встановили у Харкові

Осінь 1989 року. Харківський осередок Народного руху оголошує збір у Молодіжному парку на тодішній Пушкінській: людей просять прийти й копати ямки — нібито для посадки калини. Що відбувається насправді — ніхто не знає.

Раптом під’їжджає машина. Хтось вигукує: «Хлопці, терміново треба двадцятьох людей!» — і люди біжать, не розуміючи навіщо й куди. З машини виносять дерев’яний хрест. Тільки тоді їм кажуть, що це хрест пам’яті жертв Голодомору. Запрошений зі Львова священник править панахиду. Обабіч стоїть міліція, мовчки за всім спостерігаючи.

Володимир Пасічник, іменем якого названо нині одну з вулиць Харкова, тоді очолював Народний рух України, одним із засновників якого він був. Пасічник також заснував Харківську групу Української Гельсінської cпілки та обласну організацію Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Саме він і став ініціатором установлення першого в Україні пам’ятного хреста жертвам Голодомору.

«Як довго батько плекав цю ідею — ніхто не знав: ні я, його син, ні мати. Ми звикли жити під пильним наглядом кдб: вони часто стояли буквально в нас під дверима, а батько, виходячи у справах, просто з ними вітався і йшов далі», — згадує син Володимира Степан Пасічник, харківський український театральний режисер, актор і заслужений діяч мистецтв України.

Чому, власне, Володимир Пасічник нічого не говорив родині про свої плани — запитання риторичне. Щоби знайти колоди під хрест, він об’їздив мало не всю Харківщину, і потрібні вдалося знайти лише в Люботинському лісництві. Як згадував сам Володимир, його тоді ще спитали, для чого йому такий великий хрест. Той відповів, що на цвинтарі поховано багато його родичів.

«Батько тягнув ті колоди з Люботина до Харкова волоком. На щастя, його підібрала машина й довезла до міста. Після того ще довгий час — можливо, місяць, а може, і менше — він ходив із сокирою та сам власноруч доробляв і виготовляв цей хрест», — розповідає Степан.

Володимир Пасічник зателефонував синові Степану, тоді вже акторові Харківського академічного драматичного театру імені Тараса Шевченка, о шостій ранку й дав адресу, куди треба прийти за пів години. Лише побачивши хрест у вантажній машині, Степан нарешті зрозумів, що відбуватиметься:

«Ми їхали машиною по тодішній Пушкінській, нинішній Сковороди, і не звернули на вулицю Артема — тепер це Ярослава Мудрого. Думаю, у тата спрацювала інтуїція. Як з’ясувалося пізніше, увесь той напрямок перекрили: тоді ж не було мобільних, ніхто ні з ким не міг зв’язатися. В’їзд перегородили бетонними блоками, а вся вулиця стояла під щільною охороною міліції.

Але поки вони добігали від того входу до Молодіжного парку із сусідньої вулиці, хрест уже за три хвилини був на місці: хлопці підхопили його на плечі, донесли до виритої ями й установили. Коли міліція та інші представники влади нарешті дісталися туди, хрест уже стояв — утрамбований і закріплений».

Місце для хреста вибрали невипадково. Як розповідав сам Володимир Пасічник, Молодіжний парк розташований на колишній Німецькій вулиці (нині — Сковороди), поруч зі старим міським некрополем, де ховали видатних харків’ян. У 1930-х роках сюди ж потайки звозили тіла померлих від Голодомору: бригади «підзахоронювали» їх між старими могилами, без будь-яких позначок.

У 1970-х совєцька влада знищила кладовище, перетворивши його вісімнадцять гектарів на зону відпочинку з естрадою, кафе й кінотеатром. Це рішення не викликало схвалення містян. Зате за часів перебудови знайшлися люди, готові повернути пам’ять про жертв Голодомору, й установити знак просто в центрі міста — там, де колись лежали їхні могили.

Хрест освятив священник зі Львова, якого напередодні запросили до Харкова члени Народного руху. Зібрався мітинг. Увесь час за процесом спостерігали працівники тодішньої міліції.

«Було справді багато людей. А коли всі почали розходитися, я лишився біля хреста на ніч. Приблизно о шостій ранку дивлюся — ідуть кілька взводів, курсантів сорок-п’ятдесят. З ними — люди в цивільному з великими раціями. Вони зупинилися метрів за п’ятдесят-шістдесят від хреста, і я зрозумів, що стою сам. Злякався, бо не знав, що робити.

Починало світати. Тут повз пробігав дідусь-спортсмен. Я підбіг до нього, дав наш домашній номер — 47-75-31 — і попросив зателефонувати та сказати, щоб людей кликали, щоби приходили. А він подивився на мене й питає: “А що ви тут робите?”. Я відповідаю: “Як «що»? Хрест охороняю“. А він каже: “Хрест не треба охороняти. Хрест сам себе охоронить”. Я запам’ятав це на все життя», — каже пан Степан.

Після цієї історії, розповідає він, люди ще довго чергували біля хреста: «По п’ять-сім осіб постійно».

На запитання, чи поширювалася між людьми інформація про встановлення хреста, адже прийшло досить багато охочих, він пояснює, що ніхто нічого заздалегідь не знав. «Навіть тепер не знаю прізвищ тих, хто був у курсі. Це знали три-чотири людини», — говорить він.

Рішення ухвалило вузьке коло, і як саме інформація просочилася до совєцьких структур, які виявилися повністю готовими до події, він теж не розуміє: «Як влада та охоронні органи дізналися і чому вони чекали саме тоді — не знаю і досі».

Хрест пам’яті жертв Голодомору не раз нищили й нівечили. Первісно його задумували як тимчасовий знак: згодом на цьому місці мав постати повноцінний меморіал.

Однак 2007 року міська влада виступила проти спорудження меморіалу в Молодіжному парку. Тодішній головний архітектор міста Сергій Чечельницький пояснював позицію так: «Якщо ми домовилися робити Молодіжний парк, то робімо Молодіжний парк. Сталася така ситуація: ми прибрали цвинтар, назвали це місце Молодіжним парком і, прошу пробачити за каламбур, знову робимо цвинтар».

Меморіал усе ж з’явився, але не в Харкові. 19 листопада 2008 року в селі Черкаська Лозова Дергачівського району урочисто відкрили Меморіал жертвам Голодомору. Пам’ятник особисто відкрив Президент України Віктор Ющенко. На церемонії були присутні троє свідків трагедії, представники влади й духовенства, а також широка громадськість.

Меморіал стоїть на підвищенні, яке добре видно з траси Харків — москва. Центральна бронзова композиція зображує українську родину в момент відчаю: батько дивиться на північ — у бік росії, звідки прийшла політика нищення, мати здіймає руки в молитві, а діти туляться до неї, шукаючи захисту.

Поряд із меморіалом 24 листопада 2018 року відкрили музей.

Хрест, який власноруч виготовив Володимир Пасічник, стоїть у Молодіжному парку й досі.

Тетяна Хоронжук